Справа № 645/8640/21 Номер провадження 22-ц/814/477/24Головуючий у 1-й інстанції Чуванова А.М. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.
16 січня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Абрамов П.С.,
Суддів: Панченка О.О., Обідіної О.І.,
за участю секретаря судового засідання - Сальної Н.О.,
представника позивачів - адвоката Іванової Н.О.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу представника позивачів, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , адвоката Іванової Н.О., на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 червня 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, спричиненої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту
коротко змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
У грудні 2021 року позивачі звернулися до Фрунзенського районного суду м. Харкова з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, спричиненої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту, в якому просять стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на їх користь по 5 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю їх рідних внаслідок терористичного акту.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 22.02.2015 на перехресті виїзду з гаражного кооперативу «За рулем» та проспекту Петра Григоренка (колишня назва - проспект Маршала Жукова) у місті Харкові стався терористичний акт - вибух радіокерованого по телефону вибухового пристрою на основі протипіхотної осколкової міни направленого ураження МОН-100. Терористичний акт був спрямований проти мирної ходи на честь річниці «Революції Гідності». В результаті терористичного акту загинуло 4 особи, в тому числі: ОСОБА_4 - чоловік ОСОБА_1 , ОСОБА_5 - син ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - син ОСОБА_3 .
За даними обставинами було розпочато кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 42015220000000115. За результатами даного кримінального провадження обвинувальний акт було передано до суду та вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28.12.2019 у справі № 645/3612/15-к було визано винними: ОСОБА_6 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258 КК України; ОСОБА_7 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 258 КК України; ОСОБА_8 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258 КК України. Обвинувачених було засуджено до довічного позбавлення волі із конфіскацією усього майна, яке є їх особистою власністю. У судовому засіданні у цій же справі прокурор заявив клопотання про зміну запобіжного заходу обвинуваченим з тримання під вартою на особисте зобов'язання. В обґрунтування клопотання прокурор вказав, що в рамках Нормандського саміту 09.12.2019 у Парижі між Україною та Російською Федерацією досягнуто домовленість про обмін утримуваними особами за принципом «всіх на всіх» до 31 грудня. З цією метою сторони домовились про взаємне звільнення до закінчення цього року осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів або засуджені, і кримінальні провадження стосовно яких перебувають у провадженні органів досудового розслідування та судах. Російською стороною, серед інших, до списку обмінюваних осіб принципово заявлені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , що ще раз підтверджує факт дій обвинувачених на розхитування ситуації в Україні. Зрив Нормандських домовленостей щодо обміну призведе до подальшого незаконного утримання державою-агресором полонених українських військовослужбовців та заручників, які утримуються на наших тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Завдяки обміну за принципом «всіх на всіх» Україна зможе нарешті забрати з незаконного утримання під вартою тих громадян України, яких не змогли забрати протягом останніх років, тих українців, які протягом 4 років після Іловайська та Дебальцевого перебували в полоні і які протягом 4 років не мали можливостей навіть поспілкуватися зі своїми сім'ями. З метою реалізації Мирного плану Президента України, з урахуванням доведеності обґрунтованого обвинувачення та фактичних обставин вчинення кримінальних правопорушень, їх тяжкості та характеристики обвинувачених, сторона обвинувачення прийшла до висновку, що стосовно них має бути змінений запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов'язання. Суд, врахувавши наведені прокурором «виняткові обставини», змінив обвинуваченим запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов'язання. Після оголошення вироку обвинувачені були передані на територію ОРДЛО в ході Великого обміну «всіх на всіх», який відбувся 29.12.2019. 11.02.2020 Харківський апеляційний суд відкрив провадження у справі за апеляційними скаргами захисників обвинувачених на вирок Фрунзенського районного суду м. Харкова у справі № 645/3612/15-к від 28.12.2019. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 25.09.2021 у справі № 645/3612/15-к було оголошено обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у розшук, надано дозвіл на затримання обвинувачених. У зв'язку з цим, подальший розгляд апеляційних скарг заблоковано, вирок суду першої інстанції не набрав законної сили.
Загибеллю рідних під час вказаного терористичного акту, позивачам спричинено моральну шкоду. Також, моральну шкоду спричинено фактом тривалого розслідування кримінальної справи. Справа за обвинуваченням ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 розглядалася в суді першої інстанції більше 4 років. Судові засідання у справі призначалися кожного тижня. Кожного тижня позивачі були присутні у судових засіданнях, бачили перед собою трьох обвинувачених, умисні дії яких спричинили загибель рідних, які вихвалялися, хизувалися, нудьгували, брехали та затягували судовий розгляд. Увесь цей час потерпілі жили з надією на те, що винні у смерті рідних будуть покарані. Проте, Держава своїми діями допустила фактичне звільнення обвинувачених від покарання. Через це позивачі відчувають спустошеність, недовіру до Держави, не відчувають себе у безпеці у власній країні, у власному місті, оскільки місце перебування обвинувачених невідоме. Позивачі мають відчуття незавершеності, безцільності 4 років напружених судових засідань. Звісно жодне покарання осіб, винних у загибелі рідних, не було б достатнім. Проте, реальне виконання призначеного обвинуваченим покарання у вигляді довічного позбавлення волі мало б бути об'єктивною сатисфакцією та логічним, вірним завершенням процесу притягнення до кримінальної відповідальності. Звільнення ж осіб, винних у скоєнні терористичного акту, створює умови для скоєння нових злочинів.
Зважаючи на наведене, Держава зобов'язана відшкодувати позивачам моральну шкоду, спричинену смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 12 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, спричиненої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акту - відмовлено.
коротко змісту вимог апеляційної скарги; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
Із вказаним рішенням не погодилися позивачі та оскаржили його в апеляційному порядку через свого - адвоката Іванову Н.О.
В апеляційній скарзі прохали рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення їх позовних вимог.
Вказували на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи; зазначили, що при вирішенні спору місцевий суд неналежним чином не врахував вимоги статті 2 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод в частині порушення державою своїх позитивних та негативних обов'язків.
узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи;
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.
встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини; доводи, з якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;
Судом установлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком позивачки ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу (т. 1 а.с. 83).
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був сином позивача ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження (т. 1 а.с. 72).
ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , був сином позивачки ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження (т. 1 а.с. 74).
22.02.2015 на перехресті виїзду з гаражного кооперативу «За рулем» та АДРЕСА_1 стався терористичний акт - вибух радіокерованого по телефону вибухового пристрою на основі протипіхотної осколкової міни направленого ураження МОН-100. Терористичний акт був спрямований проти мирної ходи на честь річниці «Революції Гідності». В результаті терористичного акту загинуло 4 особи, в тому числі: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - чоловік позивачки ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - син позивача ОСОБА_2 ; ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - син позивачки ОСОБА_3 .
Відповідно до висновку експерта № 582-Дм/15 від 06.03.2015 причиною смерті ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стали осколкові поранення голови і тулубу (т. 1 а.с. 84-94).
Відповідно до висновку експерта № 65-Ат/15 від 05.03.2015 причиною смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 стала важка черепно-мозкова травма (т. 1 а.с. 95-101).
Відповідно до висновку експерта № 583-Дм/15 від 06.03.2015 причиною смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стали осколкові поранення грудної клітини з пошкодженням внутрішніх органів (т. 1 а.с. 103-110).
За вказаним фактом було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42015220000000115.
Вироком Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28.12.2019 у справі № 645/3612/15-к було визано винними: ОСОБА_6 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258 КК України; ОСОБА_7 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 258 КК України; ОСОБА_8 - у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258 КК України. Обвинувачених було засуджено до довічного позбавлення волі із конфіскацією усього майна, яке їх особистою власністю (т. 1 а.с. 12-63).
В межах розгляду судом вказаної кримінальної справи, суд, врахувавши наведені прокурором «виняткові обставини», змінив обвинуваченим запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов'язання. Після оголошення вироку обвинувачені були передані на територію ОРДЛО в ході Великого обміну «всіх на всіх», який відбувся 29.12.2019. Також, 11.02.2020 Харківський апеляційний суд відкрив провадження у справі за апеляційними скаргами захисників обвинувачених на вирок Фрунзенського районного суду м. Харкова у справі № 645/3612/15-к від 28.12.2019. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 25.09.2021 у справі № 645/3612/15-к було оголошено обвинувачених ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 у розшук, надано дозвіл на затримання обвинувачених.
На теперішній час ухвалою Полтавського апеляційного суду від 13.06.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами захисників обвинувачених в інтересах обвинувачених на вирок Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2019 року, здійснюється судовий розгляд.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі рідних позивачів, що держава знала про можливість терористичного акту (в період збройної агресії російської федерації) і могла вжити, але не вжила заходів із його попередження та усунення ризику для життя родичів позивачів. Загибель рідних позивачів внаслідок вказаного терористичного акту, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування їх права на життя не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Місцевий суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя. Позивачі не обґрунтували вимоги про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначили факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя їх рідних. Доводи позивачів про те, що Держава своїми діями допустила фактичне звільнення обвинувачених від покарання, місцевий суд відхилив, зазначивши, що наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87, і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Позивачі не скаржились на необ'єктивність і неефективність розслідування за фактом загибелі своїх рідних, не оскаржували вирок суду, тобто не стверджували, що держава неналежно виконала свій позитивний процесуальний обов'язок з гарантування права на життя (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункти 65-69)).
Позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі родичів позивачів на контрольованій нею території, проте не вчинила.
Тоді як, із справи убачається, що за вказаним фактом правоохоронними органами здійснювалось досудове розслідування кримінального провадження № 42015220000000115. Крім того, в справі винесено вирок Фрунзенським районним судом м. Харкова від 28.12.2019 у справі № 645/3612/15-к, яким було визнано винними: ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 та засуджено до довічного позбавлення волі із конфіскацією усього майна, що є їх особистою власністю. Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 13.06.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами захисників обвинувачених в інтересах обвинувачених на вирок Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2019 року, здійснюється судовий розгляд.
Отже, місцевий суд зазначив, що саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої Україною території, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов'язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї. Таким чином, відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов'язку, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Стосовно посилання позовної заяви на висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішенні у справі «Айдер та інші проти Туреччини», суд звертає увагу на істотну відмінність обставин тієї справи та даної справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої, частини третьої статті 23 ЦК України , особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу в редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною(пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України в редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, в порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, в законодавстві України відсутні не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).
За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» в частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі близької людини під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв'язку із загибеллю чоловіка/дружини .
Подібні за змістом правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), а також в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20),
Враховуючи наведене, правильним є висновок місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову за статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України.
Позивачі заявили вимогу про стягнення з Держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі їх рідних посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції (зокрема, в межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів з незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, в тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов'язки держави полягають у такому:
1) негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов'язку;
2) позитивний обов'язок має два різновиди:
- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які захищали б життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов'язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які усунули б ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов'язок так, щоб не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов'язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
- процесуальний, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоб бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку послалася представник з позивачів в апеляційній скарзі, виклала правовий висновок, в якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоб встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави Україна в сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов'язки з тих, які випливають з указаної статті.
Таким чином, у кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами в періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то в чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. mutatis mutandis§ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Позивачі зазначали на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження.
З матеріалів справи вбачається, що Держава в особі уповноважених органів встановила осіб, які вчинили злочин та щодо обвинувачених було ухвалено обвинувальний вирок суду.
Та обставина, що на даний час триває апеляційний перегляд вироку суду, який не завершений внаслідок оголошення в розшук засуджених, не свідчить про порушення державою процесуального аспекту статті 2 Європейської конвенції.
Жодних доказів про те, що обмін засуджених в рамках Нормандського саміту 09.12.2019, проведеного у Парижі між Україною та Російською Федерацією, де було досягнуто домовленості про обмін утримуваними особами за принципом «всіх на всіх», був здійснений з порушенням норм кримінально-процесуального законодавства, - матеріали справи не містять.
При вирішенні спору місцевий суд вірно з'ясував усі обставини справи та дійшов вірного висновку про те, що позивачі у справі не довели факт порушення Державою України обов'язків за статтею 2 Європейської конвенції.
Ані в позовній заяві, ані в ході розгляду справи місцевим та апеляційним судом позивачі не зазначили фактів (обставин), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя їх родичів, та що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які усунули б ризик загибелі рідних позивачів, що держава знала про можливість проведення терористичного акту і могла вжити, але не вжила заходів з попередження терористичного акту та усунення ризику для життя рідних позивачів.
Загибель рідних позивачів та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на їх життя не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, в межах контрольованої Україною території, без встановлення факту невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов'язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї,
З огляду на викладене правильним є висновок місцевого суду про те, що відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя рідних позивачів.
Висновки місцевого суду не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, висловленим у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20). від 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21); від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20); від 23 листопада 2022 року у справі № 242/981/18 (провадження № 61-23065св19); від 18 січня 2023 року у справі № 644/8115/18 (провадження № 61-15831св20); від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22); від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285св23), від 31 травня 2023 року (справа № 237/1314/21; провадження № 61-2443 св 23) та інших.
висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що рішення місцевого суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для його зміни чи скасування - відсутні.
Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, підстави для відшкодування судових витрат, понесених під час апеляційного перегляду справи, - відсутні.
Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України
Апеляційну скаргу представника позивачів, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , адвоката Іванової Н.О., - залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 червня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 18 січня 2024 року.
Головуючий суддя П.С. Абрамов
Судді О.О. Панченко
О.І. Обідіна