ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.12.2023Справа № 910/11995/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Крисько О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/11995/23
За позовом Фізичної особи-підприємця Кукулєвської Катерини Сергіївни
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика"
про визнання недійсним договору та додатків
Представники учасників справи:
від позивача: Кукулєвська К.С.;
від відповідача: Шкромида Ю.В..
Фізична особа-підприємець Кукулєвська Катерина Сергіївна (далі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору та додатків.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору про надання кредиту №439636-КС-002 від 01.02.2022 року, укладеного з відповідачем, та додаткової угоди №1 від 26.02.2022 та №2 від 12.03.2022 року, позивачем отримано кредит, втім умови повернення кредиту, зокрема, відсоткова ставка є несправедливою до позичальника та суперечить Цивільному кодексу України, а тому кредитний договір та додатки до нього є недійсними.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2023 року відкрито провадження у справі №910/11995/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
07.09.2023 року через систему Електронний суд від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує та зазначає, що позивач не є споживачем в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки кредитний договір укладений між суб'єктами господарювання, а кредитні кошти було надано на підприємницькі цілі. Крім того, відповідач наголошує на тому, що позивачем не наведено норм права, на підставі яких у суду є право на зменшення розміру відсотків за користування кредитом, у свою чергу, відповідачем нараховано відсотки по кредитному договору лише за період його дії, комісія за надання кредиту правомірна та відповідає чинному законодавству, тоді як посилання позивача на положення Закону України "Про банки та банківську діяльність" є безпідставними, оскільки відповідач є небанківською установою, тому дія вказаного закону на нього не розповсюджується; різні правила кредитування не вводять позивача в оману; позивач частково сплачував заборгованість за кредитним договором, що свідчить про укладеність додаткової угоди №2 від 12.03.2022 року.
02.10.2023 року через систему Електронний суд від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, за змістом якої позивач вказує, що факт підписання додаткової угоди №2 з боку позичальника не ФОП Кукулєвською К.С., а фізичною особою Кукулєвською К.С. свідчить про її недійсність і при вирішенні даного спору слід застосовувати норми Закону України "Про захист прав споживачів". Позивач також посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/417/18, яка, на її переконання, має застосовуватися судом при розгляді даної справи стосовно можливості зменшення судом розміру відсотків за користування кредитом та зауважує на відсутності у відповідача права у період дії воєнного стану нараховувати відсотки річні на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. При цьому, позивач наголошує, що пункт 3 Договору суперечить пункту 5.6 Правил ТОВ "Бізнес позика" про надання грошових коштів у кредит фізичним особам.
У судовому засіданні від 10.10.2023 року суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про продовження строку підготовчого провадження у справі на 30 днів, встановлення сторонам процесуальних строків для подання заяв по суті справи та відкладення підготовчого засідання у справі на 31.10.2023 року.
У судовому засіданні від 31.10.2023 року суд оголосив перерву до 21.11.2023 року.
У судовому засіданні 21.11.2023, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 12.12.2023.
У судовому засіданні 12.12.2023 суд, у відповідності до статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголосив перерву до 21.12.2023 року.
У судовому засіданні 21.12.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити; представник відповідача у задоволенні позовних вимог просив відмовити.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 21.12.2023 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва,
01.02.2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика" (далі - кредитодавець) та Фізичною особою-підприємцем Кукулєвською Катериною Сергіївною (далі - позичальник) укладено договір №439636-КС-002 про надання кредиту (далі - договір) в електронній формі, за умовами пункту 1 якого кредитодавець надає позичальнику грошові кошти в розмірі 60000,00 грн. на засадах строковості, поворотності, платності (далі - кредит), а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених цим договором про надання кредиту, та Правилами про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям.
У пункті 1 вказаного договору сторони погодили: тип кредиту - кредит; строк кредиту - 24 тижнів; процентна ставка - в день 1,08049055%, фіксована; комісія за надання кредиту - 9000,00 грн; загальний розмір наданого кредиту - 60000,00 грн; термін дії договору - до 19.07.2022; орієнтовна загальна вартість наданого кредиту - 150000,00 грн.
Цілі (мета) кредиту - для придбання товарів (робіт, послуг) для здійснення підприємницької, господарської діяльності, незалежної професійної діяльності або будь-якої іншої не забороненої законом діяльності. Цей кредит не є споживчим кредитом.
За умовами пункту 2 договору протягом строку кредитування процентна ставка за кредитом (далі - проценти за користування кредитом), нараховуються на залишок заборгованості по кредиту, наявну на початок календарного дня, за період фактичного користування кредитом, із урахуванням дня видачі кредиту та дня повернення кредиту згідно графіку платежів.
Згідно з пунктом 3 договору сторони узгодили графік платежів, зокрема, дату першого та кожного наступного платежу, розмір залишку по основній сумі кредиту, розмір процентів за користування кредитом, частковий платіж основної суми, розмір комісії за надання кредиту, розмір загального платежу та черговість зарахування коштів.
Відповідно до пункту 5 договору позичальник підтверджує, що він ознайомлений з договором про надання кредиту та правилами, текст яких розміщено на сайті кредитодавця, повністю розуміє всі умови, їх зміст, суть, об'єм зобов'язань та погоджується неухильно дотримуватися їх, та, відповідно, укладає договір.
26.02.2022 року між сторонами укладено додаткову угоду №1 до договору №439636-КС-002 про надання кредиту від 01.02.2022 (електронна форма), відповідно до пункту 1 якої позичальник підтвердив наявність у нього заборгованості перед кредитодавцем за договором, яка станом на 26.02.2022 становить 73355,54 грн, що включає: суму кредиту - 60000,00 грн; проценти за користування кредитом - 7131,19 грн; комісія за надання кредиту - 6224,35 грн.
Орієнтовна загальна вартість наданого кредиту, в частині заборгованості, що вказана у пункті 1 додаткової угоди №1, становить 163506,72 грн (пункт 2 додаткової угоди №1).
Згідно з пунктом 3 додаткової угоди №1 сторони домовились встановити процентну ставку за користування кредитом в наступному розмірі: з 26.02.2022 до 01.03.2022 (включно) - 1,08049055% в день; з 02.03.2022 - 1,08049055% в день.
Відповідно до пункту 4, 5 додаткової угоди №1 сторони домовились внести зміни в пункт 1 договору та викласти "Термін дії договору" та "Строк кредиту" в новій редакції, а саме: термін дії договору до 27.08.2022 року; строк кредиту - 208 днів.
Крім того, у пункті 6 додаткової угоди №1 сторони встановили новий графік платежів для погашення заборгованості позичальника, що вказана у пункті 1 додаткової угоди №1.
За умовами пункту 7 додаткової угоди №1 сторони домовились, що з дати укладання цієї додаткової угоди, до договору застосовуються (є його невід'ємною частиною) Правила надання споживчих кредитів Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика", в редакції, яка є чинною на момент укладання додаткової угоди №1 та розміщена на сайті кредитодавця.
12.03.2022 року між сторонами укладено додаткову угоду №2 до договору №439636-КС-002 про надання кредиту від 01.02.2022 (Споживчий кредит. Електронна форма), відповідно до пункту 1 якої позичальник підтвердив наявність у нього заборгованості перед кредитодавцем за договором, яка станом на 12.03.2022 становить 73355,54 грн, що включає: суму кредиту - 60000,00 грн; проценти за користування кредитом - 7131,19 грн; комісія за надання кредиту - 6224,35 грн.
Орієнтовна загальна вартість наданого кредиту, в частині заборгованості, що вказана у пункті 1 додаткової угоди №2, становить 188444,78 грн (пункт 2 додаткової угоди №2).
Згідно з пунктом 3 додаткової угоди №2 сторони домовились встановити процентну ставку за користування кредитом в наступному розмірі: з 12.03.2022 до 26.03.2022 (включно) - 1,08049055% в день; з 27.03.2022 - 1,08049055% в день.
Відповідно до пунктів 4, 5 додаткової угоди №2 сторони домовились внести зміни в пункт 1 договору та викласти "Термін дії договору" та "Строк кредиту" в новій редакції, а саме: термін дії Договору до 22.10.2022 року; строк кредиту - 264 днів.
У пункті 6 додаткової угоди №2 сторони встановили новий графік платежів для погашення заборгованості позичальника, що вказана у пункті 1 додаткової угоди №2.
У пункті 7 додаткової угоди №2 сторони домовились, що з дати укладання цієї додаткової угоди, до договору застосовуються (є його невід'ємною частиною) Правила надання споживчих кредитів Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика", в редакції, яка є чинною на момент укладання додаткової угоди та розміщена на сайті кредитодавця.
Вказаний договір та додаткові угоди до нього укладені з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, дистанційно, в електронній формі, в порядку, передбаченому Законом України "Про електронну комерцію".
З матеріалів справи вбачається, що свої зобов'язання за договором про надання кредиту від 01.02.2022 року відповідач виконав належним чином, надавши позивачці - ФОП Кукулєвській К.С. кредитні кошти у загальному розмірі 60000,00 грн, що підтверджується розрахунком заборгованості за кредитом станом на 16.05.2023 року, копія якого наявна в матеріалах справи.
Факт отримання та розмір наданих відповідачем кредитних коштів позивачем не заперечувався.
У свою чергу, відповідно до наданих позивачем до позовної заяви квитанцій про оплату кредиту, остання в різні періоди часу сплатила на користь відповідача суму по кредиту у загальному розмірі 26000,00 грн.
Поряд з цим, як зазначає позивачка у позовній заяві, спірний кредит вона отримувала до введення на території України з 24.02.2022 року воєнного стану і розраховувала повернути його завчасно, проте після введення військового стану життєві обставини змінилися, попит людей на юридичні послуги, що надаються позивачкою та на розвиток яких вона отримувала кредит, впав, у зв'язку з чим можливості виплатити проценти за користування кредитом вона не має, на підтвердження чого до позовної заяви додано податкові декларації ФОП Кукулєвської К.С. за 2022 рік та за І квартал 2023 року, які свідчать про низький рівень доходу останньої.
При цьому позивачка вказує, що ТОВ "Бізнес позика" в умовах воєнного стану вирішило вести недобросовісну підприємницьку діяльність і скористатись можливістю отримати завищений прибуток за наданою послугою з кредитування, оскільки розмір нарахованих по договору процентів (який становить 50% тіла кредиту) є неспівмірним із сумою кредиту та несправедливим, що, в свою чергу, не відповідає нормам статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".
Таким чином, на переконання позивачки, положення пункту 1 договору, якими встановлена процента ставка в день у розмірі 1,08049055 є недійсними, оскільки суперечать принципу добросовісності, справедливості, спрямоване на здійснення ТОВ "Бізнес позика" нечесної підприємницької діяльності, що є порушенням пункту 5 частини 3 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".
Крім того, у позовній заяві позивачка вказує, що ТОВ "Бізнес позика" веде недобросовісну підприємницьку діяльність і вводить клієнта в оману, вказуючи в договорі та додаткових угодах різні правила кредитування, щодо яких застосовується різне законодавство, даючи таким чином собі можливість маніпулювати законодавством в залежності від того, яке законодавство та які внутрішні правила будуть більш вигіднішими для ТОВ щодо стягнення заборгованості в той чи інший час. Тобто, такі дії відповідача суперечать нормам частини 1 статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів".
Водночас, позивачка зазначає, що у пункті 1 договору про надання кредиту передбачено, що наданий кредит не є споживчим, в той же час у пункті 7 додаткової угоди №1 та додаткової угоди №2 вказано, що позичальник та кредитодавець домовились з дати укладання додаткової угоди застосовувати Правила надання споживчих кредитів ТОВ "Бізнес позика".
З огляду на викладене, позивачка вважає, що додаткову угоду №1 від 26.02.2022 року та додаткову угоду №2 від 12.03.2022 року до договору слід визнати недійсними, оскільки, в даному випадку, кредитодавець надав собі можливість обирати, якими правилами (щодо споживчого кредитування чи надання коштів у кредит фізичним особам-підприємцям) користуватися і при підписанні договору, на перший погляд і без детального вивчення не можливо помітити цю відмінність.
Разом з цим, позивачка вважає додаткову угоду №2 від 12.03.2022 року неукладеною, оскільки вона укладена між ТОВ "Бізнес позика" та фізичною особою Кукулєвською К.С. , а не з ФОП Кукулєвською К.С., а пункт 1 договору в частині суми комісії за надання кредиту у розмірі 9000,00 грн вважає недійсним, з огляду на те, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (частина 3 статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність"), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини 3 статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність"), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо).
Пункт 3 договору (графік платежів) позивачка вважає недійсним у зв'язку з тим, що відповідно до Правил про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика", у разі недостатності суми у повному обсязі, ця сума погашає вимоги кредитодавця у такій черговості: 1) у першу чергу - відшкодування витрат кредитодавця, пов'язані з поверненням виданого кредиту (судові витрати, витрати на державного/приватного виконавця, нотаріуса тощо); 2) у другу чергу - нараховані кредитодавцем неустойка (штраф), інші платежі відповідно до договору про надання кредиту - у разі їх нарахування; 3) у третю чергу - прострочені проценти за користування кредитом та прострочена сума кредиту; 4) у четверту чергу - проценти за користування кредитом; 5) у п'яту чергу - сума кредиту, у той час як у пункті 3 договору вказано, що за перших два платежі по графіку сплачується тільки проценти за користування кредитом та комісія за надання кредиту, чим вводить в оману позичальника відносно суми сплати заборгованості, адже в Правилах вказано, що до будь-якого платежу відноситься частка зі сплати суми кредиту, а відповідно до графіку платежів, вказаного в пункті 3 договору, до перших двох платежів частка суми, тобто тіла кредиту, не входить взагалі.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні приписи містяться у частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України).
За змістом частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, сторони за результатом досягнення згоди з усіх істотних умов договору уклали договір про надання кредиту, який став обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №911/2129/17 та у постановах Верховного Суду від 06.12.2023 у справі №925/114/22, від 05.12.2023 у справі №911/2768/20 та від 17.08.2021 у справі №904/4885/20.
При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19(910/20867/17), від 17.06.2020 у справі №910/12712/19 та від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.
Відповідно до положень частини 1 статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Тобто, виходячи з наведених приписів, позивач звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, на момент його вчинення.
Позивачка в обґрунтування позовних вимог посилається на те, що оспорюваний договір, а саме пункт 1, 3 договору та додаткова угода №1 і додаткова угода №2 були укладені з порушенням приписів статей 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", статей 47, 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність", а також не відповідають принципам справедливості, добросовісності та чесності внаслідок нечесної підприємницької діяльності ТОВ "Бізнес позика".
Укладений між сторонами у справі договір про надання кредиту №439636-КС-002 від 01.02.2022 року за своїм змістом та правовою природою є кредитним договором, який регулюється приписами глави 71 Цивільного кодексу України та § 1 глави 35 Господарського кодексу України.
Так, згідно вимог статті 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Відповідно до частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", відповідно до пункту 6 частини 1 статті 4 якого надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, є фінансовою послугою.
Згідно з частиною 1 статті 6 Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (тут і далі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами господарювання на підставі договору.
Відповідно до частини 2 статті 3 Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" відносини, що виникають у зв'язку із захистом прав споживачів фінансових послуг, регулюються законодавством про захист прав споживачів з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Преамбулою Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Згідно з пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Із положень частини 1, 2, 3, 5 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" слідує, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнано недійсним.
Частиною 6 статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що недійсним є правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності.
Відповідно до частини 1, 2 статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації, зокрема, про спосіб продажу, ціну або спосіб розрахунку ціни, наявність знижок або інших цінових переваг.
Як передбачено частиною 1 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".
В силу частини 1 статті 3 Закону України "Про споживче кредитування" цей Закон регулює відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування, а також відносини, що виникають у зв'язку з врегулюванням простроченої заборгованості за договорами про споживчий кредит та іншими договорами, передбаченими частиною другою цієї статті.
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України "Про споживче кредитування" споживач - фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит; споживче кредитування - правовідносини щодо надання, обслуговування та повернення споживчого кредиту; споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
За змістом частини 5 статті 12 Закону України "Про споживче кредитування" умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживачів порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.
Отже, споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про споживче кредитування", є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги), зокрема, фінансові послуги для власних побутових потреб.
Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів як фізичних осіб від правовідносин з іншими суб'єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах.
Таким чином, з системного аналізу наведених вище норм законодавства можна зробити висновок про те, що фізична особа-підприємець не може вважатись споживачем фінансових послуг в розумінні Закону України "Про споживче кредитування" та Закону України "Про захист прав споживачів".
Відтак, незалежно від предмета і підстав позову на правовідносини, що виникають з господарського договору, укладеного між двома суб'єктами господарювання, що здійснюють підприємницьку діяльність, дія Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про споживче кредитування" не поширюється.
З матеріалів справи вбачається, що між ТОВ "Бізнес позика" та Фізичною особою-підприємцем Кукулєвською К.С. укладено договір про надання кредиту від 01.02.2022 року, за умовами якого позивачка отримала кредит на строк 24 тижнів з метою придбання товарів (робіт, послуг) для здійснення підприємницької, господарської діяльності, незалежної професійної діяльності або будь-якої іншої не забороненої законом діяльності.
Пунктом 1 договору встановлено, що цей кредит не є споживчим.
З умов спірного договору вбачається, що позичальник є суб'єктом господарювання, який отримав неспоживчий кредит на неспоживчі цілі для фінансування своєї підприємницької діяльності.
Таким чином, зважаючи на визначений сторонами договору правовий статус позичальника як фізичної особи підприємця, за висновком суду, норми Закону України "Про захист прав споживачів" не регулюють спірні правовідносини, а тому посилання позивачки на положення Закону України "Про захист прав споживачів" в обґрунтування позовних вимог є помилковими.
При цьому, суд зауважує, що укладення додаткової угоди №2 від 12.03.2022 року, в реквізитах якої позичальником вказано не ФОП Кукулєвська Катерина Сергіївна, а фізична особа Кукулєвська Катерина Сергіївна , не вказує на те, що між сторонами виникли відносини споживчого кредитування, оскільки відсутність доказів укладення між сторонами у справі будь-якої додаткової угоди про заміну сторони у договорі з ФОП Кукулєвська К.С. на фізичну особу Кукулєвську К.С. та внесення змін до умов договору щодо цілей надання кредиту та строку кредитування у встановленому чинним законодавством порядку, вказує лише на невідповідність назви сторін у додатковій угоді №2 та в основному договорі як технічну помилку.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 Цивільного кодексу України. До цих засад віднесено свободу договору і справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Із положень частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України слідує, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).
Цивільне законодавство встановлює презумпцію свободи договору, яка полягає насамперед у вільному волевиявленні особи на вступ у договірні відносини, а також у вільному визначенні особою умов договору, в яких фіксуються взаємні права та обов'язки його сторін.
Свобода договору не є абсолютною (необмеженою): вона існує в рамках норм чинного законодавства, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору.
Разом з цим суд звертає увагу, що цивільне законодавство не містить імперативної норми, яка б позбавляла кредитодавця права на плату за користування кредитними коштами (проценти), а також на неустойку за порушення позичальником зобов'язання за договором про надання кредиту.
Так, частина 1 статті 1048 Цивільного кодексу України передбачає право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Як встановлено судом за матеріалами справи та сторонами не заперечується, при укладенні договору та додаткових угод №1, 2 волевиявлення ТОВ "Бізнес позика" та ФОП Кукулєвська К.С. було вільним і відповідало їх внутрішній волі, сторони вільно визначили умови договору, в яких зафіксовані їх взаємні права та обов'язки.
При підписання даного договору позивачка ознайомилась та погодилась з його умовами, про що свідчить пункт 5 договору, відповідно до якого позичальник підтверджує, що він ознайомлений з договором про надання кредиту та Правилами, повністю розуміє всі умови, їх зміст, суть, об'єм зобов'язань та погоджується неухильно дотримуватись їх.
Умови пункту 1, 3 договору та умови додаткових угод №1, 2, які оспорюються позивачем, встановлюють загальну вартість кредиту, розмір плати за користування кредитними коштами (процентна ставка), порядок нарахування та сплати процентів.
Ці умови чітко вказують на права та обов'язки сторін за договором і є зрозумілими, не призводять до порушення балансу договірних прав і обов'язків сторін, не встановлюють непропорційно великої суми компенсації (плати) за користування кредитом. У справі відсутні докази того, що відповідач включив до умов договору про надання кредиту несправедливі умови, а при укладенні цього договору не дотримався засад добросовісності та справедливості.
При цьому, позивачкою не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що договір про надання кредиту від 01.01.2022 року, укладений між сторонами, несправедливий щодо неї.
Суд також враховує, що позивачка жодного разу не зверталась до відповідача з будь-яких спірних або не зрозумілих питань, не відмовлялась від одержання кредиту, а в повній мірі скористалася кредитними коштами, наданими відповідачем.
Тоді як підставою для недійсності кредитного або іншого договору у цій сфері завжди будуть лише обставини, які існували саме на момент його укладення, а тому обставини виконання такого договору не можуть свідчити про протиправність самого договору.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 12.12.2018 року у справі №444/484/15-ц не становлять підставу недійсності кредитного договору доводи щодо порушення банком порядку зарахування коштів на погашення кредиту, оскільки такі посилання позивача стосуються правильності розрахунку кредитної заборгованості, а не дійсності правочину, на підставі якого виникли правовідносини між сторонами.
З урахуванням наведеного суд відзначає, що доводи позивачки про невідповідність умов пункту 3 договору (графіку платежів) умовам пункту 5.6 Правил ТОВ "Бізнес позика" про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям щодо встановлення черговості платежів не можуть бути підставою недійсності як правочину в цілому, так і його окремих умов, оскільки такі обставини мають враховуватися судом під час розгляду справи у спорі про стягнення заборгованості за кредитом, а не про визнання договору недійсним.
Невідповідність та неузгодженість певних пунктів кредитного договору один одному або іншим внутрішнім правилам та положенням позикодавця не свідчить про їх невідповідність імперативним нормам чинного законодавства та не зумовлює їх недійсність. Проте така неузгодженість вимагає здійснення тлумачення умов договору з метою визначення дійсного змісту цих умов, що може бути предметом судового дослідження при вирішенні майнового спору, а не спору про визнання таких умов договору недійсними.
З цих же підстав суд не приймає до уваги і посилання позивачки на неможливість виконання умов договору у зв'язку з настанням форс-мажорних обставин та введення на території України воєнного стану, оскільки стаття 215 Цивільного кодексу України передбачає підставою недійсності правочину його невідповідність частинам 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України, а не наявністю обставин, що ускладнюють виконання сторонами умов договору.
Відхиляє суд і посилання позивачки на недійсність умов пункту 1 договору в частині встановлення комісії за надання кредиту з посиланням на норми статей 47, 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність".
Так, відповідно до частини 1-4 статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. Банк здійснює професійну діяльність на ринках капіталу на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. До банківських послуг належать: 1) залучення коштів та банківських металів, що підлягають поверненню, від необмеженого кола осіб; 2) відкриття та ведення рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) надання коштів та банківських металів у кредит за рахунок залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від власного імені, на власних умовах та на власний ризик. Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку.
Частиною 3 статті 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність" передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Разом з цим, відповідно до частини 1, 2 статті 3 Закону України "Про банки та банківську діяльність" цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти Національного банку України застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.
Отже, норми цього закону регулюють економічні, організаційні і правові засади діяльності банків і філій іноземних банків та не розповсюджуються на фінансову діяльність небанківських установ.
Таким чином, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика" не є банківською установою, то застосування до спірного договору положень Закону України "Про банки і банківську діяльність" є безпідставним.
У свою чергу, вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий, фінансовий кредит) встановлено Правилами розрахунку небанківськими фінансовими установами України загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 11.02.2021 року №16 (далі - Правила), та Положенням про додаткові вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий, фінансовий кредит), затвердженими постановою Правління Національного банку України від 03.11.2021 року №113 (далі - Положення).
Згідно з пунктом 5 вказаних Правил кредитодавець надає споживачу детальний перелік складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - за кількістю днів, щомісяця, щокварталу) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супровідних послуг кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб за кожним платіжним періодом за формою, наведеною в таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит у додатку 2 до цих Правил.
Відповідно до умов підпункту 6 пункту 9 Положення договори про надання коштів у позику, у тому числі і на умовах фінансового кредиту, повинні містити, у тому числі, перелік та вартість супровідних послуг, що надаються кредитодавцем під час укладення договору, з посиланням (гіперпосиланням для електронної версії договору) на всі тарифи та комісії, що підлягають сплаті за такі послуги (за наявності).
Згідно з пунктом 1 Методики розрахунку загальної вартості кредиту, яка є додатком до Правил, до загальної вартості кредиту включаються загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту (уключаючи комісії за обслуговування кредитної заборгованості, юридичне оформлення та інші платежі), кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб [комісії за розрахунково-касове обслуговування банку, у якому відкритий рахунок кредитодавця (під час зарахування коштів у рахунок погашення споживчого кредиту), страхові та податкові платежі, збори на обов'язкове державне пенсійне страхування, біржові збори, платежі за послуги державних реєстраторів, нотаріусів та інших осіб, а також інші обов'язкові платежі], які сплачуються споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або умовами договору про споживчий кредит (крім платежів, що згідно із законодавством України не включаються до загальних витрат за споживчим кредитом).
Таким чином вказані Правила та Положення передбачають правомірність встановлення та включення кредитодавцем до загальної вартості кредиту вартості супровідних послуг за кредитом, в тому числі і комісії за надання кредиту.
Крім того, право кредитодавця на встановлення комісії за користування кредитом також передбачено частиною 2 статті 8 Закону України "Про споживче кредитування", відповідно до якої для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом.
До загальних витрат за споживчим кредитом включаються: доходи кредитодавця у вигляді процентів; комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо; інші витрати споживача на додаткові та/або супутні послуги, які підлягають сплаті на користь кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами договору про споживчий кредит (платежі за послуги кредитного посередника, страхові та податкові платежі, збори на обов'язкове державне пенсійне страхування, біржові збори, платежі за послуги державних реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).
За таких обставин, зважаючи на те, що передбачена пунктом 1 договору комісія за надання кредиту є одноразовою і сплачується за оформлення кредиту, її розмір є незмінним, а право кредитодавця на її включення до загальної вартості кредиту передбачена вищенаведеними нормативними актами, доводи позивача про недійсність умов Договору в цій частині судом визнаються необґрунтованими та безпідставними.
Разом із тим суд звертає увагу, що недійсним може бути визнаний лише укладений правочин. Договір, який не укладено, не може бути визнаний недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 01.03.2023 року у справі №522/22473/15-ц та Верховний Суду у постанові від 20.06.2023 року у справі №908/2130/20).
Відтак, посилання позивача на неукладеність додаткової угоди №2 у зв'язку з її підписанням з боку позичальника фізичною особою Кукулєвською Катериною Сергіївною не створює підстав для визнання її недійсною, а у разі встановлення судом обставин того, що така додаткова угода дійсно була неукладена - взагалі виключає можливість визнання її недійсною.
За положенням частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з вимогами статті 181 ГК України господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частиною 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.
У письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини між юридичними особами (пункт 1 частини 1 статті 208 ЦК України). Якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі №922/189/18, від 06.11.2018 у справі №926/3397/17, від 09.04.2019 у справі №910/3359/18, від 29.10.2019 у справі №904/3713/18, від 19.02.2020 у справі №915/411/19.
Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 23.12.2020 року по справі №127/23910/14-ц, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій є тією дією, яка свідчить про визнання ним боргу.
У даному випадку, як вбачається з матеріалів справи та зазначає сама позивачка, вона вчиняла дії, спрямовані на виконання умов додаткової угоди №2, а саме часткова оплата кредиту від 05.10.2022 року на суму 1000,00 грн, від 06.11.2022 року на суму 8000,00 грн, від 15.12.2022 року на суму 4000,00 грн та від 12.03.2023 року на суму 500,00 грн.
Відтак, враховуючи висновки суду про те, що невірне зазначення в реквізитах додаткової угоди №2 назви сторони договору (замість ФОП Кукулєвська К.С зазначено фізична особа Кукулєвська К.С. ) не свідчить про її не укладеність, зважаючи на здійснення позивачкою чергових платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитом свідчать про фактичне наступне схвалення правочину.
У свою чергу, невідповідність назви сторони додаткової угоди №2 назві цієї сторони, зазначеної в договорі про надання кредиту та в додатковій угоди №1 до нього, чинним законодавством України не визначається в якості можливої підстави для визнання правочину недійсним.
Що стосується посилання позивачки на те, що зазначення у пункті 1 договору та у пункті 7 додаткової угоди №1 різних Правил кредитування вводять в оману позичальника, то суд зауважує, що позивач у позовній заяві не вказує, в чому саме полягає на її думку нечесна підприємницька діяльність відповідача та яким чином вона вводить в оману позивача.
З матеріалів справи вбачається, що при укладенні спірного договору позичальнику було надано Правила ТОВ "Бізнес позика" про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям.
В подальшому, як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, при укладені додаткових угод №1 та №2 з технічних причин позичальнику було помилково надано Правила надання споживчих кредитів ТОВ "Бізнес позика".
Проте, під час розгляду даної справи позивачкою не було надано доказів неправомірного застосування відповідачем при здійсненні нарахування заборгованості за кредитом умов саме Правил надання споживчих кредитів, а також доказів того, що внаслідок такого застосування розмір кредиторської заборгованості позивачки значно перевищує її обґрунтований розмір, зокрема, зважаючи на те, що зміст пункту 5.6 Правил надання споживчих кредитів та зміст пункту 5.6 Правил про надання грошових коштів у кредит фізичним особам-підприємцям, в яких визначається черговість зарахування платежів, є однаковими як для фізичних осіб так і для фізичних осіб-підприємців.
За таких обставин, оскільки зміст позовної заяви та/або доданих до неї документів не підтверджує наявності підстав для визнання недійсними умов договору, визначених положеннями статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, суд доходить висновку про те, що підстави для визнання пунктів 1, 3 договору та додаткових угод №1, 2 до нього недійсними - відсутні.
Окремо суд звертає увагу, що позивачка помилково ототожнює правові підстави для нарахування та сплати процентів за користування кредитом згідно зі статтею 1048 Цивільного кодексу України та процентів річних за прострочення виконання грошового зобов'язання згідно статті 625 Цивільного Кодексу України, у зв'язку з чим позивачка безпідставно вважає, що господарському суду надано право самостійно регулювати та визначати розмір відсоткової ставки за користування кредитом у разі, якщо розмір такої ставки не відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності.
У своїй позовній заяві позивачка, з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 18.03.2020 року у справі №902/417/18, вказує на можливість застосування принципу обмеження свободи договору та відповідне зменшення судом обумовленого у пункті 1 спірного договору розміру процентної ставки.
Так, частиною 1 статті 1048 Цивільного кодексу України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Згідно частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку статті 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховний Суд №910/12604/18 від 01.10.2019).
В свою чергу, проценти відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України сплачуються не за фактом порушення позичальником грошового зобов'язання з повернення кредитних коштів, а за користування кредитом, тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Сплата таких відсотків не є мірою відповідальності позичальника перед позикодавцем.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 також викладена правова позиція, у відповідності до якої, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України і охоронна норма частини 2 статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Отже, правова природа процентів за користування кредитом (стаття 1048 ЦК України), як процентів, які нараховуються в межах строку кредиту (позики), визначені у кредитному договорі та під якими розуміються проценти за правомірне користування кредитними коштами, та процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами, які нараховуються внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов'язання, порядок виплати яких врегульований частиною 2 статті 625 ЦК України, є різною, дані поняття не є тотожними.
Відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
За змістом частини 1 статті 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Відповідно до частини 2 статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Отже, положеннями чинного законодавства господарському суду надано право зменшувати розмір штрафних санкцій у разі, якщо їх розмір надмірно великий порівняно із збитками кредитора.
В свою чергу, право суду зменшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, яка не є штрафною санкцією, нормами чинного законодавства не передбачено, таке право у суду відсутнє.
З огляду на наведене суд відзначає, що позивачка, посилаючись у позовній заяві на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі №902/417/18, за змістом якої Верховний Суд зробив загальний висновок щодо права суду за певних умов та обставин справи зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, не враховує, що у даній справі №910/11995/23 та у справі №902/417/18 предметом дослідження є різні неоднорідні правовідносини, які мають різну правову природу, а тому висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі №902/417/18 не є релевантними до справи №910/11995/23 за змістовним критерієм та, відповідно не підлягають врахуванню судом.
За вказаних обставин, за наслідками дослідження судом всіх обставин справи, доводів сторін та наданих доказів, суд прийшов до висновку, що оспорюваний договір та додаткові угоди до нього станом на дату його вчинення сторонами не суперечили вимогам статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а також положенням Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про банки та банківську діяльність" з огляду на їх незастосовність до спірних правовідносин.
Позивачем під час розгляду даної справи не доведено наявності підстав для обмеження принципу свободи договору в частині визначення сторонами на підставі вільного волевиявлення ціни договору (процентної ставки за користування кредитом та суми комісії за надання кредиту), а також інших умов договору та додаткових угод до нього.
При цьому, з урахуванням вищенаведеного в сукупності, суд відхиляє доводи позивачки про здійснення відповідачем недобросовісної та недоброчесної підприємницької діяльності, наслідком якої є введення позивача в оману щодо умов спірного Договору та додаткових угод до нього.
Будь-яких інших доказів, які б свідчили про не відповідність оспорюваного договору та додаткової угоди №1, 2 до нього вимогам чинного законодавства на час їх укладення суду надано не було.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з недоведеністю позивачем своїх доводів щодо недійсності пунктів 1, 3 договору та недійсності додаткової угоди №1 від 26.02.2022 року та додаткової угоди №2 від 12.03.2022 року.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73-80, 86, 129, 232, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця Кукулєвської Катерини Сергіївни до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес позика" про визнання недійсним пунктів 1 та 3 договору про надання кредиту №439636-КС-002 від 01.02.2022 та додаткових угод до нього №1 та №2 відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 18.01.2024.
Суддя Т.В. Васильченко