Справа № 579/2500/23
3/579/48/24
18 січня 2024 року суддя Кролевецького районного суду Сумської області Придатко В.М., розглянувши подання т.в.о начальника відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області Єрохова В. про звільнення від відбування адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту у зв'язку із закінченням строку давності його виконання,-
Постановою Кролевецького районного суду Сумської області суду від 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 було визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 130 КУпАП та накладене адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту на строк 15 діб без оплатного вилучення транспортного засобу.
Вказана постанова 16.11.2015 направлена для виконання до відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області (раніше Кролевецьке відділення поліції (м. Кролевець) ГУНП в Сумській області).
В поданні т.в.о начальника відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області ставиться питання про звільнення ОСОБА_1 від відбування адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту строком на 2 (дві) доби, у зв'язку з закінченням строку давності виконання постанови Кролевецького районного суду Сумської області суду від 13 листопада 2015 року за ч. 2 ст. 130 КУпАП.
Подання мотивує тим, що відповідно до принципу верховенства права давність виконання постанови судді про накладення стягнення у виді адміністративного арешту в провадженні у справах про адміністративні правопорушення не може тривати довше, ніж давність виконання обвинувального вироку суду у кримінальному провадженні, у якому особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано: 2 роки у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі (яким і є арешт згідно п. 8 і 9 ст.51,60 КК України; п.7 ч.1 ст.24,32 КУпАП); 3 роки у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості. Таким чином, системний аналіз положень КУпАП у поєднанні з вказаним законодавством та судовою практикою дають підстави вважати, що строк давності виконання постанови судді про накладення стягнення у виді адміністративного арешту повинен розпочинатися з дня набрання цим судовим рішенням законної сили, тобто через 10 днів з дня її винесення і в усякому разі не перевищувати 2-х років.
Сторони у судове засідання не прибули, що, ураховуючи положення Розділу V КУпАП, не є перешкодою для розгляду порушеного у зверненні питання.
Дослідивши матеріали подання, суд виходить з наступного.
Згідно ст.1 КУпАП завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
Згідно ч.1, ч.2 ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Згідно ч.1 ст.303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення.
Під давністю виконання розуміється закінчення з моменту звернення постанови про накладення адміністративного стягнення до реалізації встановленого законом терміну, після якого виключаються подальші дії виконавчого характеру.
Відповідно статті 304 КУпАП питання, зв'язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову.
З урахуванням того, що завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст. 1 КУпАП).
Відповідно до статей 1, 8 Конституції України, Україна є правовою державою, де визнається і діє принцип верховенства права. Згідно з положеннями ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Статтею 298 КУпАП визначено, що постанова про накладення адміністративного стягнення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншими законами України (ч. 1 ст. 299 КУпАП).
Провадження по виконанню постанови про застосування адміністративного арешту передбачено главою 32 КУпАП, зокрема ст. 326 КУпАП, за положеннями якої постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення.
Частинами 1, 2 ст. 300 КУпАП встановлено, що постанова про накладення адміністративного стягнення виконується уповноваженим на те органом у порядку, встановленому КУпАП та іншими законами України. Орган Національної поліції забезпечує виконання постанови про адміністративний арешт у порядку, встановленими законами України.
Згідно вимог ст. 304 КУпАП питання, пов'язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення, вирішується органом (посадовою особою), який виніс постанову.
Ст. 302 КУпАП передбачені обставини, зазначені у пунктах 5, 6 і 9 статті 247 КУпАП (видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення; скасування акта який встановлює адміністративну відповідальність; смерть особи, щодо якої було розпочате провадження у справі) за яких орган (посадова особа), що виніс постанову про накладення адміністративного стягнення, припиняє її виконання.
Вирішуючи порушене у цій справі питання, відповідно до цього принципу, суд враховує, що згідно з ст. 303 чинного КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення, тобто цей нормативно-правовий акт не містить положень, які б дозволяли суду звільнити від відбування покарання особу, у зв'язку із закінченням строків давності виконання цієї постанови.
Вказана постанова Кролевецького районного суду Сумської області суду від 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 не оскаржувалася, набрала законної сили і була направлена до Кролевецького ВП (м. Кролевець) ГУНП в Сумській області для виконання в строк, визначений приписами ст. 303 КУпАП, після чого підлягала негайному виконанню у порядку, встановленому законами України.
У поданні та доданих до нього матеріалах суду не наведено жодних доказів того, що невиконання постанови суду стало наслідком об'єктивних і незалежних від дій відповідальних працівників поліції причин (зокрема, свідомого ухилення ОСОБА_1 від відбування покарання тощо).
За цих обставин, з першого погляду, суд мав би відмовити у задоволені подання так, як у цій справі строк звернення вказаного судового рішення відбувся у вказаний термін, не дивлячись на явно несправедливий і надмірний характер такого заходу відносно особи, так як з дня ухвалення судового рішення про накладення адміністративного стягнення минуло понад 7 років.
Однак суд зауважує, що правові системи мають містити правові запобіжники, які б були спрямовані та допомагали б судам уникнути несправедливості, яка може виникнути при застосуванні правової норми суворо в кожному випадку, незалежно від того, наскільки незвичними є обставин тієї чи іншої справи, адже природа справедливості полягає у виправленні закону, коли він є дефектним через свою універсальність.
Так, Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), надаючи автономного значення поняттям, які застосовуються в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), часто розцінює справи про адміністративні правопорушення саме як «кримінальні» в розумінні норм Конвенції.
Таким чином, суд не може не звернути увагу та те, що, у той час як КУпАП, здавалося б, повинен встановлює відповідальність за менш тяжкі правопорушення, ніж злочини, в реальності він передбачає невизначений строк давності виконання того чи іншого судового рішення, що є більш суворим заходом, на відміну, від строків встановленим Кримінальним кодексом України, адже, останній, у своїй статті 80 указує, що особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі; 2) три роки - у разі засудження до покарання у виді обмеження волі; 3) п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за нетяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин; 4) десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин; 5) п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
Це, на думку суду, указує на те, що особи, які притягуються до адміністративної відповідальності, знаходяться явно в невигідній правовій ситуації в порівнянні з тими, хто вчинив більш тяжке правопорушення (злочин) в питанні давності виконання постанов про накладення адміністративних стягнень та обвинувальних вироків.
У рішенні від № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року КСУ вказано, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, перед усім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.
Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.
Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (частина перша статті 50 Кодексу). Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (частина друга статті 50 Кодексу).
Правопорушення у якому було визнано винуватим порушника, у цьому випадку, з огляду на характер вчиненого діяння, не може, на думку суду, містити більший строк давності виконання, ніж за вчинення особою кримінального проступку, тобто понад 2 роки.
Вказане судове рішення не було виконано до цього часу, через неспроможність органів державної влади забезпечити таке виконання.
Судом не було встановлено з боку особи факту ухилення від відбування покарання за ці роки.
А тому покладати на громадянина тягар відповідальності за неспроможність органу державної влади виконати покладені на них обов'язки є явно надмірним тягарем.
Згідно ч. 2 ст. 3 Основного Закону України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що обумовлює максимально повне забезпечення юридичними засобами охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.
Наведені конституційні норми корелюють з положеннями, які з метою захисту прав людини визначені в міжнародно-правових документах (підпункти "a", "b" пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року;пункт 1 статті 6,стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) і вказують на зобов'язання держав-учасниць забезпечити у національному законодавстві кожному ефективний засіб правового захисту від порушення його прав особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Так як вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року), адже будь-яке втручання державного органу у право повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, бо необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52), тобто іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98), оскільки у справі Бакланов проти Росії(рішення від 9 червня 2005 р.), так і в справі Фрізен проти Росії(рішення від 24 березня 2005 р.) ЄСПЛ зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу законності і воно не було свавільним, а у справі Ізмайлов проти Росії(п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 р.) ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити особистий і надмірний тягар для особи.
У цій ситуації, судом не оспорюється беззаперечна необхідність виконання судових рішень у світлі завдань КУпАП регламентованих його статтею 1, однак суд акцентує увагу, у цьому винятковому випадку, на його переконання, у цей період порушується справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, бо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, який порушує обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти.
Згідно ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (надалі Закон) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ст. 6 Закону).
З урахуванням наведеного суд уважає за доцільне, у світлі норм ст.ст. 1-2, 300, 302-303 КУпАП, в їх системному зв'язку з нормами Конституції України та практикою ЄСПЛ на засадах верховенства права у руслі поняття справедливості, з точки зору суду, припинити виконання постанови від 13.11.2015 року за давністю її виконання звільнивши ОСОБА_1 від відбування адміністративного стягнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання вказаного судового рішення у світлі розумних строків виконання, так як з дня ухвалення судового рішення про накладення адміністративного стягнення минуло понад сім років.
Адже лише у даний спосіб наразі є можливим відновити справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а саме шляхом застосування єдино можливого шляху виправлення наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до проведення такої дії, враховуючи, що ЄСПЛ у справі «Пєрсак проти Бельгії» (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16,зазначив, що він «виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому він перебував», адже таким чином підкреслюється верховенство обов'язку відновлення status quo ante, а в рішенні від 31 жовтня 1995 року у справі «Папамічалопулос та інші проти Греції» (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B,суд застосував принцип restitutio in integrum та вказав, що виправлення повинне, по можливості, відновити стан, який найімовірніше існував би та застосувати в цих цілях всі можливі шляхи такого виправлення у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію справедливого балансу.
Водночас суд наголошує на такому.
Невиконання постанови суду не сприяє виконанню завдань, передбачених ст. ст. 1, 7 КУпАП.
У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначається наступне: кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під «ефективним» слід розуміти такий засіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.
Подання порушує права та інтереси заявника та позбавляє його можливості захистити свої порушені права в передбаченому КУпАП порядку, не сприяє виконанню завдань Кодексу України про адміністративні правопорушення за змістом ст. 1 КУпАП, згідно якої завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є, серед іншого, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, відповідальності перед суспільством.
Відповідно до ст.282 КУпАП, орган (посадова особа), який розглядає справу, встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, вносить у відповідний державний орган чи орган місцевого самоврядування, громадську організацію або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження пропозиції повинно бути повідомлено орган (посадову особу), який вніс пропозицію.
Суд розцінює факт винятково тривалого невиконання постанови суду про адміністративне стягнення, особливо з урахуванням того, що стягнення це було накладене за ч.2 ст.130 КУпАП, тобто за скоєння правопорушення, викорінення і запобігання якому має першочергове і особливо важливе значення для громадського порядку і безпеки громадян, як причину та умову, що поза сумнівом могли сприяти вчиненню нових адміністративних правопорушень ОСОБА_1 і, крім того, однозначно сприяє скоєнню таких же правопорушень іншими особами, у яких внаслідок невиконання постанови суду неминуче складатиметься враження про ймовірність уникнути будь-якої відповідальності за скоєні правопорушення.
Виходячи з цього, суд пропонує адресанту подання, тобто т.в.о начальника відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області Єрохову В. вжити заходів до усунення причин та умов, які уможливили неприпустимо тривале невиконання постанови суду від 13.11.2015 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративного арешту, зокрема, встановивши відповідальних за невиконання постанови суду від 13.11.2015 року осіб, застосувавши (у разі можливості) заходи дисциплінарного характеру до таких осіб, провести роз'яснювальну роботу серед особового складу і взяти в подальшому на принциповий контроль виконання постанов суду про притягнення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, до адміністративного арешту, і про вжиті заходи протягом місяця повідомити Кролевецький районний суд Сумської області.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 282, 283, 287-289, 303, 304, 298, 321-1321-4, КУпАП, суддя
Подання т.в.о начальника відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області Єрохова В. про звільнення ОСОБА_1 від відбування адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб за ч. 2 ст. 130 КУпАП у справі № 579/1568/15 у зв'язку з закінченням строку давності виконання постанови Кролевецького районного суду Сумської області суду від 13 листопада 2015 року.
Запропонувати т.в.о. начальника відділення поліції №1 (м.Кролевець) Конотопського районного відділу поліції ГУНП в Сумській області Єрохову В. вжити заходів до усунення причин та умов, які уможливили неприпустимо тривале невиконання постанови суду від 13.11.2015 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративного арешту, і про вжиті заходи протягом місяця повідомити Кролевецький районний суд Сумської області.
Постанова оскарженню не підлягає.
Суддя В. М. Придатко