КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26, тел. +380 (044) 207 80 91
11 січня 2024 року № 320/2048/23
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Лапія С.М.,
за участі: секретаря судового засідання - Борисенко М.В.,
представника позивача Васюка М.М.
представника відповідача Авілової Т.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом гр. ОСОБА_1 до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про визнання протиправним та скасування рішення від 28.07.2022, стягнення моральної шкоди,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся гр. ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центральної комісії Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 28.07.2022 №1.1/16-2022;
-визнати протиправним та скасувати протокол засідання Центральної комісії Департаменту щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань від 28.07.2022 №1.1/16-2022;
-стягнути з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань на його користь моральну шкоду у розмірі 1 500 000, 00 грн.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки його батьки постійно проживають в Полтавській області, мати є інвалідом 1 групи та потребує постійного догляду, а отже, значна відстань від його місця відбування покарання до місця проживання його батьків є перешкодою у його спілкуванні з рідними.
Представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує та просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.02.2023 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.11.2023 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи у судовому засіданні.
Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Судом встановлено, що позивач вироком Апеляційного суду Полтавської області від 09.06.2005 року засуджений до довічного позбавлення волі.
З 09.03.2007 позивач відбував покарання в Ладижинській виправній колонії управління ДПтС України у Вінницькій області.
Рішенням Апеляційної комісії Державної пенітенціарної служби України від 10.09.2015 засудженого ОСОБА_1 переведено з Ладижинської виправної колонії управління ДПтС України у Вінницькій області до Полтавської установи виконання покарань управління ДПтС України в Полтавській області.
Начальнику державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» надійшли рапорти начальника сектору максимального рівня безпеки-начальника відділення соціально-психологічної служби державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№23)» та старшого оперуповноваженого оперативного відділу державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№23)», в яких зазначено, що засуджений ОСОБА_1 за період відбування покарання характеризується посередньо, на заходи виховного характеру не реагує, зацікавленості у виховному процесі не проявляє, свою поведінку вперто змінювати на краще не бажає, на інших засуджених негативної спрямованості відділення та колонії має значний вплив. Допускає порушення вимог режиму тримання.
У відношенні до представників адміністрації допускає випадки неввічливої поведінки, виконує їх вимоги тільки під контролем. Поведінка засудженого потребує постійного контролю з боку представників адміністрації.
До реалізації індивідуальної програми соціально - психологічної роботи із засудженим ставиться незацікавлено. Участі у реалізації програми диференційного виховного впливу на засуджених до позбавлення волі не приймає за власним бажанням. Активності у соціально корисній діяльності не проявляє.
До виконання робіт ставиться задовільно, ініціативи під час робіт не проявляє, допускає випадки порушення вимог техніки безпеки. Роботи по благоустрою місць позбавлення волі виконує лише під примусом, намагається від них ухилятися.
За характером неврівноважений, імпульсивний, жорстокий, цинічний, егоїстичний та брехливий. Схильний до створення конфліктних ситуацій та фізично- агресивної поведінки. У відношенні до засуджених конфліктний, корисливий, хитрий, дружні відносини підтримує тільки з порушниками режиму відбування покарання, намагається дотримуватись злочинних традицій.
Начальником державної установи «Полтавська установа виконання покарань № 23» подано рапорт від 24.06.2022 до начальника Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, в якому просить розглянути питання у відповідності до ст. 93 п. 2 КВК України про переведення засудженого ОСОБА_1 для подальшого відбування покарання в іншу установу максимального рівня безпеки, оскільки засуджений ОСОБА_1 характеризується негативно, постійно висловлює своє невдоволення умовами відбування покарання, при цьому закликаючи та підбурюючи інших засуджених на підтримання його особистих поглядів.
Поведінка засудженого ОСОБА_1 потребує постійного посиленого контролю з боку представників адміністрації.
Участі у реалізації програми диференційного виховного впливу на засуджених до позбавлення волі не приймає за власним бажанням. Активності у соціально корисній діяльності не проявляє.
У спілкуванні з іншими засудженими наполягає на підтриманні його у написанні необгрунтованих скарг до різних правоохоронних органів щодо неналежних умов тримання. Як на його думку, веде розмови щодо консолідації з іншими засудженими та ув'язненими, з метою протидії адміністрації установи та дестабілізації оперативної обстановки в установі.
Згідно наявної інформації засуджений ОСОБА_1 протягом останніх трьох місяців почав активно вести розмови про вчинення протиправних дій та спонукати до цього інших засуджених. Закликав засуджених до відмови виходу з камер під час проведення обшуків та блокування дверей зсередини, при цьому він наголошував, що якщо ми будемо вчиняти зазначену непокору, а співробітники установи почнуть застосовувати фізичну силу, то необхідно демонстративно вчиняти акти членоушкодження. Крім цього стало відомо, що ОСОБА_1 підбурює засуджених та ув'язнених щодо масового голодування, безпідставно мотивуючи це неналежними умовами тримання та неналежним медичним забезпеченням, провокує засуджених із господарського обслуговування до невиходу на роботу, погрожує при цьому їм фізичною розправою, яку останні сприймають як реальну.
У період свого перебування в установі засуджений ОСОБА_1 направив до інших установ і організацій близько 9000 (дев'яти тисяч) скарг, клопотань, заяв, достовірність яких викликає сумнів.
Під час опитування засуджених господарчої обслуги В. та Г., вони письмово пояснили, що засуджений ОСОБА_1 неодноразово просив їх написати від себе скарги, в яких зазначити, що в установі порушуються права засуджених на медичну допомогу, та упереджене ставлення адміністрації установи, небажання сприяти у вирішенні потреб засуджених. Крім цього, провокує засуджених із господарського обслуговування до невиходу на роботу, при цьому погрожує їм фізичною розправою, яку останні сприймають як реальну.
Також у рапорті вказано, що поведінка засудженого ОСОБА_1 може призвести до різкого погіршення стану оперативної обстановки та дестабілізації роботи установи.
Як слідує з висновку щодо недоцільності подальшого відбування покарання засудженого ОСОБА_1 у державній установі «Полтавська установа виконання покарань (№23)» №15/02/11 дск від 24.06.2022, затвердженого начальником Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерсва юстиції полковником внутрішньої служби Романовим Г. 07.07.2022: вважали б, з метою запобігання провокаційних дій з боку засуджених та недопущення дестабілізації оперативної обстановки в установі, доцільно перевести засудженого ОСОБА_2 для подальшого відбування покарання до іншої установи максимального рівня безпеки.
Перевірку по відношенню до засудженого ОСОБА_3 припинити.
Матеріали перевірки надіслати до Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.
Як слідує з службової записки Управління-розшукової діяльності Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 21.07.2022 № 4/1/815, розглянувши матеріали, що надійшли із Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (вх. № 222 ДСК/ВС від 15.07.2022), щодо переведення засудженого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який відбуває покарання у державній установі «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)», раніше несудимого, засудженого 09.06.2005 судовою колегією в кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області за п. 4, 10 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 15, п. 1, 9 ст. ч. 2 ст. 115, ст. 70 Кримінального кодексу України до довічного позбавлення волі. Початок строку: 09.05.2004, кінець строку: довічне позбавлення волі. У відповідності до ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України Управлінням розшукової діяльності Департаменту запропоновано дане питання винести на розгляд центральної комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання.
На засіданні Центральної комісії Департаменту з питань виконання кримінальних покарань щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань розглянуто матеріали державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№23)» щодо переведення засудженого ОСОБА_1 на підставі ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління (протокол від 28.07.2022 №16).
Комісією досліджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Раніше не судимий. Засуджений Апеляційним судом Полтавської області 09.06.2005 за п.п. 4,10 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 15 - п.п. 9, 11 ч. 2 ст. 115, ст. 70 КК України до довічного позбавлення волі.
Ухвалою Верховного суду України від 27.10.2005 вирок Апеляційного суду Полтавської області від 09.06.2005 залишений без змін.
Співучасники кримінального правопорушення відсутні.
Початок строку: 09.05.2004
Кінець строку: ДПВ
З 24.05.2015 відбуває покарання в державній установі «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)».
Згідно з матеріалами особової справи засуджений проживав у селі Дрижина Гребля, Кобеляцький район. Полтавська область.
Соціальні зв'язки: село Дрижина Гребля, Кобеляцький район, Полтавська область - батько, сестри, м. Полтава - мати.
Пропозиція: перевести для подальшого відбування покарання засудженого ОСОБА_1 з сектору максимального рівня безпеки для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)» до сектору максимального рівня безпеки для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№ 9)», на підставі частини 2 статті 93 Кримінально - виконавчого кодексу України.
Голосували: ЗА - 8. Проти-0.
За результатами голосування прийнято рішення: перевести для подальшого відбування покарання засудженого ОСОБА_1 з сектору максимального рівня безпеки, для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)» до сектору максимального рівня безпеки, для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№ 9)», на підставі частини 2 статті 93 Кримінально - виконавчого кодексу України.
Згідно Наряду на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань до іншої установи виконання покарань від 28.07.2022 № 3/1-6212/Ксу/ВС, на підставі рішення Центральної комісії Департаменту від 28.07.2022 № 1.1/16 - 2022 засудженого ОСОБА_1 переведено для подальшого відбування покарання з сектору максимального рівня безпеки для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)» до сектору максимального рівня безпеки, для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№ 9)».
Позивач, не погоджуючись з оскаржуваними протоколом та рішенням, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Згідно ч.6 ст. 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.
Відповідно до ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.
Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 20 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальний орган Міністерства юстиції Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України та Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції.
Пунктом 2 цієї постанови утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань, який відповідно абзацу третього пункту 3 зазначеної постанови є правонаступником територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови.
Відповідно до пункту 2 Положення про Департамент з питань виконання кримінальних покарань, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.04.2022 № 1418/5 Департамент у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України, постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства та Міжнародними правилами і стандартами дотримання прав людини і громадянина у сфері виконання кримінальних покарань.
Наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.03.2017 № 266/30134 затверджено Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання (далі - Положення № 266/30134).
Відповідно до пункту 2 розділу І Положення № 266/30134 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється в Департаменті, який в межах компетенції розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, центральних комісій щодо установ центрального та південного регіонів, визначає засудженим до позбавлення волі вид установи виконання покарань, місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, здійснює їх направлення і переведення для відбування покарання до установ (дільниць виправних центрів, секторів), коли вирішення таких питань виходить за межі повноважень міжрегіональної комісії, центральних комісій щодо установ центрального та південного регіонів;
Центральні комісії щодо установ центрального та південного регіонів - колегіальні органи, що утворюються в Департаменті, які в межах компетенції визначають засудженим до позбавлення волі вид установи виконання покарань, місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, здійснюють направлення і переведення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі та арешту в межах зони діяльності центрального та південного регіонів.
Згідно з розділом IV Положення №266/30134 у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.
Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження заяв, скарг, запитів, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.
У виняткових випадках, коли вирішення питання потребує більш ґрунтовного та детального вивчення обставин, отримання додаткових доказів, документів чи пояснень, необхідних для прийняття міжрегіональною та центральною комісіями рішень, строк розгляду питання може бути продовжено, але не більше ніж на 15 календарних днів. У разі прийняття такого рішення відповідна комісія письмово повідомляє про це уповноважений орган, заявника з наданням обґрунтованого роз'яснення.
За наявності обставин, визначених у пункті 3 цього розділу, міжрегіональна та центральна комісії можуть запросити до участі у засіданні заявника, уповноваженого представника органу, якими ініційоване питання, що підлягає розгляду та прийняттю за ним рішення відповідною комісією.
Міжрегіональна та центральна комісії мають право залучати спеціалістів органів, установ виконання покарань, СІЗО та інших установ для розгляду і вирішення питань, що належать до їх компетенції.
Засідання комісії вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше ніж дві третини її складу. Рішення комісії приймається простою більшістю голосів присутніх членів комісії з урахуванням висновків її членів. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого є вирішальним.
Член комісії у разі незгоди з рішенням, прийнятим комісією, має право у письмовій формі викласти свою окрему думку, яка додається до протоколу засідання комісії.
У разі відсутності будь-кого з членів комісії (крім голови, його заступника та секретаря комісії) його обов'язки виконує особа, яка згідно з функціональними обов'язками по службі її заміщає. Підстави відсутності члена комісії вносяться до протоколу. У разі відсутності секретаря комісії комісія обирає секретаря засідання з числа присутніх членів комісії.
Голови, їх заступники та члени комісій є персонально відповідальними за законність прийнятого рішення.
Відповідно до пунктів 1, 4 розділу V Положення №266/30134 рішення комісій оформлюються протоколами, які підписуються усіма присутніми на засіданні членами комісії. Про прийняте комісією рішення уповноваженим органам, установам чи заінтересованим особам надається витяг з протоколу засідання комісії (додаток 3), а засудженому - оголошується під підпис.
Серед основних завдань центральної комісії є, зокрема: розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої згідно з вимогами статей 50, 57, 93, 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України (абзац 6 пункт 2 розділу II Положення №266/30134).
Наказом Департаменту від 12.03.2020 № 6/ОД-20 утворено Центральну комісію Департаменту з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення та переведення для відбування покарання та затверджено її посадовий склад.
Отже, переведення засудженого до іншої установи виконання покарань належить до виключної компетенції центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.
Переведення засуджених врегульовано Порядком визначення засудженим виду установи виконання покарань, направлення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту, обмеження волі та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 № 265/30133 (далі - Порядок № 265/30133), зі змінами в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Зокрема, пунктом 7 розділу IV зазначеного Порядку передбачено, що в окремих випадках, передбачених ст. 10 та ч. 2 ст. 93 КВК України, за заявою засудженого наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань до іншої установи виконання покарань (додаток 7) готується після надання до міжрегіональної чи центральної комісії вмотивованого висновку, затвердженого начальником міжрегіонального управління, або керівником Департаменту щодо установ центрального та південного регіонів (особами, які виконують їх обов'язки), та матеріалів, зібраних під час перевірки обставин, що перешкоджають перебуванню засудженого в установі виконання покарань.
Підрозділ з контролю за виконанням судових рішень міжрегіонального управління або Департаменту на підставі витягу з протоколу засідання міжрегіональної чи центральної комісії протягом п'яти робочих днів з дати прийняття рішення комісією готує наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань до іншої установи виконання покарань.
Відповідно до ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.
При вирішенні даної адміністративної справи суд звертає увагу на рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2014 року у справі «Вінтман проти України» (Заява № 28403/05).
В указаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що він перш за все нагадує, що засуджені до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу» (див. рішення у справі «Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)» (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі «Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).
У той же час очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя ( наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).
У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв'язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).
Суд зазначає, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі «Кучера проти Словаччини» (заява № 48666/99, п. 127). Вислів «згідно із законом» не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов'язаний з якістю зазначеного законодавства (рішення у справах «Нєдбала проти Польщі» (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та «Градек проти Польщі» (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).
Суд також зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та «Вегера проти Польщі» (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на «законну мету» відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах «Аль-Нашиф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та «Алєксєєва проти Латвії» (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).
Повертаючись до обставин цієї справи, суд зазначає, що згідно зі статтею 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені, «як правило», мають відбувати весь строк покарання поблизу від свого місця проживання ( пункт 42). Загальна норма, закріплена вищезазначеним положенням, відповідає Європейським пенітенціарним правилам, які рекомендують поміщення засуджених до позбавлення волі, наскільки це максимально можливо, до установ виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання родин або близьких родичів (див. пункти 56-58). Так само вона відповідає вимозі щодо надання органами влади сприяння засудженим у підтримці зв'язків зі своїми близькими родичами, що є невід'ємним елементом статті 8 Конвенції ( пункт 78).
З формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, випливає, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких невказаних випадках дозволяє винятки.
Суд також звертає увагу на законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у «первинній» установі (пункт 42).
Що стосується випадку позивача, то його переведення було здійснено з урахуванням виняткових обставин. Зокрема, засуджений ОСОБА_1 підбурював засуджених, які утримувались разом з ним в одній камері та у сусідніх камерах, а також засуджених з господарського обслуговування, до написання необгрунтованих скарг щодо неналежного, на його думку, умов тримання та неналежного медичного обслуговування, провокував останніх до протидії адміністрації установи та дестабілізації оперативної обстановки в державній установі «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)».
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що під час прийняття оскаржуваних рішень відповідач діяв обґрунтовано та з урахуванням всіх обставин, які мають значення для прийняття рішення, що зумовлює висновок суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача 1 500 000, 00 грн завданої моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Цією ж статтею встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Таким чином, для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням, бездіяльністю або рішеннями заподіювача - суб'єкта владних повноважень, та вини останнього в її заподіянні.
Крім того, при заявленні вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди позивачем має бути зазначено, в чому полягає шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалість, можливість відновлення тощо), та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації.
Аналогічна правова позиція висловлена судом касаційної інстанції, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 в адміністративній справі № 804/2252/14, 28.11.2018 в адміністративній справі №281/550/15-а, 21.11.2018 в адміністративній справі № 826/19928/16 та 30.01.2018 в адміністративній справі № 813/5138/13-а.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що застосування норм права щодо відшкодування моральної шкоди пов'язане з використанням значної кількості оціночних понять, які окреслені законом. При цьому заподіяння моральної шкоди фізичній особі є фактом конкретного випадку. Тобто, вчинення протиправного діяння (прийняття протиправного рішення) стосовно особи свідчить про можливість, але не обов'язковість, заподіяння їй моральної шкоди.
Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму №4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 24.06.2020 (справа №9901/845/18).
Крім того, суд зазначає, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 1500000,00 грн є похідними від вимог про визнання протиправними та скасування протоколу та рішення, а тому задоволенню не підлягають.
Згідно частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно частини 1 та частини 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем у справі як суб'єктом владних повноважень доведено правомірність прийнятих рішень, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Стосовно розподілу судових витрат.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення- 16 січня 2024 р.