15 січня 2024 року
м. Київ
справа №520/20167/23
адміністративне провадження № К/990/43685/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мацедонської В.Е.,
суддів - Білак М.В., Жука А.В.,
перевіривши касаційну скаргу адвоката Терещука Сергія Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1
на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2023 року
та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2023 року
у справі № 520/20167/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправним висновку,-
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якій просив визнати протиправним "Висновок службового розслідування за фактом самовільного залишення місця служби солдатом ОСОБА_1 "
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2023 року, відмовлено у відкритті провадження на підставі п.1 ч.1 ст.170 КАС України, а саме у зв'язку зі тим, що даний позов не належить розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, представник позивача звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
У силу пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України, однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Вищезазначеному конституційному положенню щодо забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках кореспондують стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та стаття 13 КАС України.
Згідно з частиною другою статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4 (відмови у відкритті провадження у справі), 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Відповідно до частини другої статті 333 КАС України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
З матеріалів касаційного провадження вбачається, що підставою для звернення до суду є незгода позивача із висновком службового розслідування за фактом самовільного залишення місця служби солдатом ОСОБА_1 , затвердженим командиром військової частини НОМЕР_1 полковником ОСОБА_2 .
Відповідно до ч. 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Положеннями ч. 1 статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Спір набуває ознак публічно-правового за умов здійснення органом публічної влади та/або його посадовими особами в цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність суб'єкта владних повноважень із виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Водночас право на звернення до суду не є абсолютним, а здійснюється на підставах і в порядку, установлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур, та осіб, котрі можуть ініціювати їхнє вирішення. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу, що не є порушенням прав на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб юридичного захисту, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав особи й основоположних свобод (далі - Конвенція).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Отже, з метою належного звернення за судовим захистом особа на момент звернення до суду повинна обґрунтувати існування його порушеного права або законного інтересу.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначила, що службове розслідування - це комплекс заходів, які здійснюються з метою уточнення причин, установлення обставин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення, відповідальність за яке передбачена законодавством України, та ступеня вини особи (осіб), яка вчинила це правопорушення.
Висновок службового розслідування, в якому відображено узагальнений опис виявлених порушень норм законодавства, не є рішенням суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо породжує правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і має обов'язковий характер.
За своєю правовою природою висновок службового розслідування є службовим документом, який фіксує факт проведення службового розслідування і є носієм доказової інформації про обставини, що стали підставами для його призначення.
Висновки службового розслідування не породжують обов'язкових юридичних наслідків. Зафіксовані в результатах службового розслідування обставини можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень суб'єкта владних повноважень, в основу яких покладені зазначені в ньому висновки. Отже, висновок за результатами службового розслідування є лише носієм певної інформації.
Водночас обов'язковою ознакою рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і мають обов'язковий характер.
Таким чином, правова природа оскаржуваного висновку службового розслідування унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання протиправним і скасування висновку за результатами службового розслідування, у зв'язку із чим ці позовні вимоги не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Суд зазначає, що поняття «спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто воно стосується як спорів, що не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Отже, враховуючи вищевикладене, суди дійшли висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження згідно пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, оскільки в даному випадку висновок службового розслідування не створює безпосередньо для позивача жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а тому спір щодо його оскарження не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У своїй касаційній скарзі представник позивача зазначає, що Другий апеляційний адміністративний суд дійшов помилкового висновку, що висновок службового розслідування, в якому відображено узагальнений опис виявлених порушень норм законодавства, не є рішенням суб'єкта владних повноважень, яке безпосередньо породжує правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і має обов'язковий характер.
Також, скаржник вказує, що відповідно до пункту 6 статті 170 КАС України, в якій зазначено: «У разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи», судами першої та апеляційної інстанції дану вимогу не виконано.
Слід зазначити, що судом апеляційної інстанції зазначено та ґрунтовно роз'яснено, що вказаний спір взагалі не підлягає судовому розгляду.
Оскільки обов'язковою ознакою рішення дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб'єктів відповідних правовідносин і мають обов'язковий характер, то правова природа оскаржуваного висновку службового розслідування унеможливлює здійснення судового розгляду вимог про визнання протиправним і скасування висновку за результатами службового розслідування, про що зазначалось судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові.
Отже, скаржник у касаційній скарзі не спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що вказаний спір не підлягає судовому розгляду.
Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі №826/26222/15 є безпідставним, оскільки у наведеній справі не оскаржувався висновок службового розслідування, а предметом оскарження є накази, які прийняті на реалізацію висновку службового розслідування.
З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у відкритті провадження у справі, правильно застосували норми процесуального права (п. 1 ч. 1 статті 170 КАС України), що є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, що, в свою чергу, відповідно до частини другої статті 333 КАС України є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.
Керуючись статтями 170, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Терещука Сергія Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2023 року у справі № 520/20167/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправним висновку.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська
Судді М. В. Білак
А. В. Жук