Справа № 348/554/19
Провадження № 22-ц/4808/134/24
Головуючий у 1 інстанції Грещук Р. П.
Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.
09 січня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої судді Мальцевої Є.Є.,
суддів Баркова В.М., Девляшевського В.М.,
секретар Петрів Д.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним,
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, вказала, що її мати ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позивач 05.12.2018 року звернулася до нотаріуса із завою про прийняття спадщини.
Від нотаіруса ОСОБА_1 дізналася про те, що 05.10.2017 року її матір склала заповіт на ім'я свого сина - відповідача ОСОБА_2 , який є рідним братом позивача.
Позивач вважає, що спадкодавець при складанні заповіту не могла усвідомлювати свої дії у зв'язку із станом здоровья.
Крім того, матір позивача не підписувала заповіт особисто, заповіт складений секретарем сільської ради.
Заповіт складений з порушенням норм ст.ст.1248,1253 ЦК України, в тексті заповіту не зазначено, чи були присутні свідки при складанні заповіту.
Отже, заповіт є нікчемним в силу статті 1257 ЦК України.
Просила суд визнати недійсним заповіт від імені ОСОБА_3 , складений на користь ОСОБА_2 , посвідчений 05.10.2017 року секретарем Пнівської сільської ради Волянським А.В., зареєстрований за №165, стягнути з відповідача сплачений судовий збір та витрати по справі.
Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення суду не відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України - необ'єктивне, незаконне, необгрунтоване, висновки суду не відповідають фактичним обставина справи.
Вказує, що нею достатньо доведені власні вимоги, але судом не оцінені належно докази у справі. Так, суд не прийняв до уваги пояснення позивача, свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 . Вказані свідки були близькими людьми її померлої матері, з ними вона часто спілкувалася, тому свідки надали об'єктивну інформацію суду про стан здоров'я ОСОБА_3 .
Оскільки позивачем було суду надано достатньо доказів того, що її матір не розуміла своїх дій, не усвідомлювала їх наслідки на момент складання заповіту, то не було необхідності проводити судову психіатричну експертизу, вартість якої є для позивача надмірною.
Таким чином, відкинувши надані позивачем докази, суд порушив норми процесуального і матеріального права, які встановлюють недійсність правочину, укладеного недієздатною особою.
Суд не прийняв до уваги обставини, що свідчать про порушення порядку посвідчення заповіту.
Так, при посвідченні заповіту особи, що не має можливості прочитати його, близький родич спадкоємця не може бути свідком.
Разом з тим при посвідченні оспореного заповіту була присутня ОСОБА_10 - рідна сестра померлої ОСОБА_3 .
Також при посвідченні заповіту була присутня ОСОБА_11 , з якою позивач має неприязні стосунки, яка вимагала від позивача відмовитися від спадщини, але вона не була зазначена в графі свідків в заповіті.
З урахуванням похилого віку спадкодавця, стану її здоров'я, факту зловживання алкоголем, секретар сільської ради, який складав заповіт, повинен був достеменно переконатися в її волі.
Суд першої інстанції не допитав у якості свідка секретаря сільської ради, перебування якого за межами України не є перешкодою для допиту та отримання показань.
Позивач вважає, що всі ці обставини підтверджують сумніви щодо усвідомлення померлої власної волі при укладанні оспореного заповіту, і не погоджується із висновком суду про те, що сам по собі похилий вік і наявність хронічних захворювань з паталогіями не можуть свідчити про недієздатність особи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 вказує, що рішення першої інстанції є законним, скасуванню не підлягає. Суд об'єктивно встановив обставини справи, і прийшов до висновку про недоведеність обставин, на які посилалася позивач. Суд дослідив і оцінив усі докази, надані позивачем, в тому числі покази свідків, правильно зауважив на необхідність проведення судової експертизи в такому спорі. Безпідставними є твердження апеляційної скарги стосовно помилковості висновків суду щодо відповідності форми і порядку складання заповіту вимогам закону.
Відповідач ОСОБА_2 до суду не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Враховуючи положення ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку відповідача такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та її представника адвоката Синишина П.Є., які підтримали апеляційну скаргу, заперечення представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Куцого О.О., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню.
Відповідно до положень ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Судом першої інстанції встановлено, що що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 (т.1, а.с12). Після її смерті відкрилася спадщина на спадкове майно, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 .
05.12.2018 р. позивач звернулася до приватного нотаріуса Надвірнянського РНО Шушкевич С.М. із заявою про прийняття спадщини за законом, як спадкоємець першої черги.
06.12.2018 року позивач від нотаріуса дізналася, що спадкодавець ОСОБА_3 05.10.2017 року заповіла все належне їй майно на день смерті своєму сину та рідному брату ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заповітом, посвідченим секретарем Пнівської с/ради Волянським А.В., за реєстровим №165. В зв'язку із цим на підставі ст.1254 ЦК України ОСОБА_1 усувається від спадкування за заповітом, посвідченим на її ім'я раніше.
Відповідно до тексту заповіту від 27.11.2007 року, посвідченого т.в.о державного нотаріуса Надвірнянської РДНК Дмитрук С.Д., матір позивача ОСОБА_3 розпорядилася, що все майно, з чого б воно не складалося і де б воно не було, вона заповідає в рівних долях ОСОБА_12 (внучці), ІНФОРМАЦІЯ_3 та позивачу ОСОБА_1 (т.1, а.с.27).
05.10.2017 року ОСОБА_3 на випадок смерті зробила ще одне заповітне розпорядження, яким все її майно, з чого б воно не складалося і де б воно не було, а також все те, що їй буде належати і на що вона за законом матиме право, заповіла своєму синові - відповідачу ОСОБА_2 . Заповіт записаний зі слів ОСОБА_3 , посвідчено ОСОБА_13 - секретарем Пнівської с/ради, Надвірнянського р-ну, Івано-Франківської області і зареєстрований в реєстрі за № 165. (т.1, а.с.25).
Спадкоємець ОСОБА_2 06.12.2018 року подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 (т.1, а.с.15).
Звертаючись до суду, позивач вказала, що при складанні і посвідченні 05.10.2017 року оспоренного заповіту, її матір ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій, хворіла на гострі розлади мозкового кровообігу, ІХС Дифузний кардіосклероз. Вказала на наявні у неї хвороби : двобічна застійно-бактеріальна пневмонія. ГХ ІІІ гіперактивний стан; гіпертонічна дисциркуляторна енцефалопатія III (залишкові ділянки перенесеного ГРМК в 2018 р.). Позивач стверджувала, що спадкодавець на час складення заповіту була в дуже важкому стані, не впізнавала доньку, тому посвідчення від її імені заповіту в цей період є сумнівним, оскільки за станом здоров'я ОСОБА_3 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. В жовтні 2017 р. їй виповнилось вже 80 років, стан здоров'я, значно погіршився, вона погано чула, не дуже добре бачила, мала розлад пам'яті та уваги. Вказані захворювання неухильно прогресували. Тому є вагомі підстави сумніватися в дієздатності її матері, ОСОБА_3 , на час складання нею зазначеного заповіту, отже, такий заповіт є недійсним.
Судом були допитані свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .
Свідок ОСОБА_10 суду повідомила, що вона, її брат ОСОБА_2 були присутні 05.10.2017 року при укладенні її матір'ю ОСОБА_3 в Пнівській с/раді заповіту, який посвідчував секретар с/ради ОСОБА_13 . Стверджує, що мати ( ОСОБА_3 ) повністю усвідомлювала свої дії. На обліку в психіатричних закладах вона ніколи не перебувала.
Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що в 2017 році вона була депутатом Пнівської с/ради. В день, коли укладався заповіт, а саме 05.10.2017 року вона перебувала в Пнівській с/раді і безпосередньо спілкувалася з ОСОБА_3 , яка прийшла скласти заповітне розпорядження.
Вказує, що заповідач була повністю адекватною, в здоровому розумі.
При вирішенні спору суд керувався наступними нормами матеріального права.
Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Положеннями ст.1234 ЦК України визначено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Законодавчо закріпленими вимогами до оформлення заповіту є складення у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення; особисте підписання заповідачем (ст.1247 ЦК України). Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст.1251, 1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Згідно ст.1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Порядок посвідчення заповітів посадовими особами органів місцевого самоврядування, крім норм ЦК України та Закону України «Про нотаріат», регулюється в тому числі і «Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування», затвердженим наказом Міністерства юстиції України 11.11.2011 №3306/5, який діє на теперішній час.
Так, у пункті 1.2 розділу І цього Порядку зазначено, що нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій. Пунктом 2.1. розділу ІІ Порядку встановлено, що нотаріальні дії вчиняються в приміщенні органу місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з'явитися в зазначене приміщення, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаним приміщенням. Відповідно до положень пункту 2.3. розділу ІІ Порядку при вчиненні нотаріальної дії посадові особи органів місцевого самоврядування встановлюють особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії.
Відповідно до ст.54 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року зі змінами, нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.
Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Положення ст.202, ч.3 ст.203 ЦК України, які поширюються на заповіт, як на односторонній правочин, дійсно передбачають, що дії заповідача, спрямовані на досягнення певного результату, мають об'єктивно відображати його внутрішню волю і що таке волевиявлення повинно бути вільним.
Відповідно до положень ч.1, 2, 4 ст.1257 ЦК України, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 16 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК України суд відповідно до статті 145 ЦПК України 2004 року за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Суд на виконання положень статті 12 ЦПК України під час розгляду справи роз'яснював право призначення судової експертизи, таке клопотання було заявлено позивачем, однак експертиза не була проведена у зв'язку із відсутністю оплати з боку заявника.
Відповідно до вимог ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
Суд першої інстанції встановив, що ос порений заповіт від 05.10.2017 року відповідає вимогам закону: складений у Пнівській сільській раді Надвірнянського району, у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, прочитаний та підписаний заповідачем, посвідчений уповноваженою посадовою (службовою) особою, визначеною у ст.1251 ЦК України, а також зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій під №165.
Позивач такий висновок суду в апеляційній скарзі не спростувала, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із рішенням суду, без правової аргументації, в апеляційній скарзі позивач посилається на обставини, які були досліджені судом першої інстанції, об'єктивно оцінені під час вирішення спору.
Позивач вказує в апеляційній скарзі про те, що суд не прийняв до уваги порушення порядку оформлення заповіту, оскільки, як вказує позивач, при посвідченні заповіту була присутня ОСОБА_10 , яка є сестрою відповідача - спадкоємця ОСОБА_2 , тому за законом не могла бути свідком.
Разом з тим, статтею 1253 ЦК України встановлено, що на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Як убачається з тексту заповіту, оспорений заповіт самостійно був прочитаний заповідачем вголос і підписаний нею. Таких обставин позивачем не спростовано. Законом обов'язкова присутність свідків при складання заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування не передбачена. Тому вищенаведені доводи апеляційної скарги не мають значення.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом не взято до уваги стан психічного і фізичного здоров'я спадкоємця, який не давав можливості усвідомлювати дії щодо складення заповіту на користь відповідача, також є аналогічними тим, що вона приводила в суді першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Як роз'яснено в п.16 постанови Пленум Верховного Суду України від 06 листопада 2011 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, тощо).
Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
За змістом ст.30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч.1 ст.216 ЦКУкраїни).
Таким чином, норма цивільного права, яка регулює спірні правовідносини має наступні гіпотезу та диспозицію: якщо у момент вчинення такого правочину як заповіт особа перебувала в стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), то за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, і цей заповіт не створює юридичних наслідків для спадкоємця, призначеного таким заповітом.
При цьому суд послався на правову позицію Верховного Суду у постанові від 16.10.2019 року по справі № 530/1349/16-ц.
Вимоги про визнання заповіту недійсним вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Тому суд прийшов до обгрунтованого висновку, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, мала бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Як вже зазначалося, позивач ОСОБА_1 заявила суду про розгляд справи без проведення експертизи, на підставі наданих доказів щодо психічного стану спадкодавця на момент складення заповіту .
Як вбачається із змісту оспорюваного заповіту, посадова (службова) особа, яка його посвідчувала - секретар Пнівської с/ради Волянський А.В. зафіксував, що особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено.
В результаті розгляду справи судом встановлено, що на момент посвідчення заповіту 05.10.2017 року ОСОБА_3 будь-якими психічними захворюваннями не страждала, а тому мала можливість розуміти свої дії та керувати ними. Заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми, змісту та порядку складення, прочитаний заповідачем, особисто підписаний заповідачем, посвідчений повноважною на те особою, яка встановила особу спадкодавця, перевірила її дієздатність і з'ясувала дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок її смерті; секретарем Пнівської с/ради Надвірнянського району Івано-Франківської області було додержано порядок посвідчення заповіту, зокрема послідовність всіх необхідних у цьому процесі дій, при цьому позивачем не доведено порушень такого процесу, наслідком яких би заповіт був нікчемним або недійсним.
Оцінюючи докази, суд критично поставився до показань допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , що ОСОБА_3 (заповідач) була особою похилого віку, мала багато хронічних хвороб, з приводу яких часто лікувалася, а тому на час укладення, 05.10.2017 року, заповіту вона не могла усвідомлювати і розуміти, що робить. Крім того, погано бачила та чула, зловживала алкогольними напоями, стан здоров'я її погіршувався, вона забувала як її звати і могла не розуміти, що таке заповіт, не могла прочитати його та й, взагалі була не при тямі, бо не повідомила їх про намір зробити даний заповіт, оскільки свідки не були очевидцями складення заповіту, а їх пояснення щодо стану здоров'я ОСОБА_3 , крім власних вражень, нічим об'єктивно не підтверджені.
Отже, достатніх та належних доказів недієздатності ОСОБА_3 в момент складання та посвідчення нею заповіту, 05.10.2017 року, суду не надано.
Позивачем також не доведено, що заповіт не підписано спадкодавцем.
Тому неможливо не погодитися із висновком суду про те, що похилий вік заповідача, наявність хронічних захворювань та патологій, лікування в медичних закладах, самі по собі не свідчать про недієздатність особи.
Позиція суду першої інстанції узгоджується і з висновками Верховного Суду, висловленими у постанові від 23.05.2022 року №654/4548/19. Так, у справі з аналогічними обставинами Верховним Судом викладено наступне.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19) та від 22 грудня 2021 року у справі № 350/792/20.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Обов'язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
Суду першої інстанції позивачем не було надано належних доказів того, що станом на 05.10.2017 року (момент вчинення оспорюваного заповіту) ОСОБА_3 була абсолютно неспроможна розуміти значення своїх дій та керувати ними. Позивач не навела допустимих і достатніх доказів про недієздатність матері в момент вчинення правочину, а покази свідків оцінені судом в сукупності із усіма доказами і з урахуванням характеру позовних вимог.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавця в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій.
Відповідно до вимог ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 6 статті 81 ЦПК України встановлено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивач реалізувала свої процесуальні права стосовно надання доказів на власний розсуд.
Враховуючи положення статей 12, 81, 89 ЦПК України, суд прийшов до цілком правильного і логічного висновку про те, що позивачем не доведено, що волевиявлення ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, що вона не мала наміру на складання заповіту саме такого змісту, тому відмовив в задоволенні позову.
Встановивши обставини справи і проаналізувавши надані позивачем докази, колегія суддів вважає, що суд прийшов до обґрунтованого висновку про недоведеність і безпідставність вимог позивача.
Суд належно дослідив і проаналізував надані письмові докази, відеозаписи, надані позивачем, і зробив висновок, який повністю відповідає обставинам справи. В апеляційній скарзі позивач не спростувала висновок суду, а по суті виразила незгоду із рішенням без будь-якого правового обґрунтування. Доводи апеляційної скарги є аналогічними обставинам, викладеним в позовній заяві, які суд перевіряв, аналізував, дав їм мотивовану оцінку. Позивач не спростувала обставини, встановлені судом, нічим, крім власних заперечень та сумнівів, по суті аргументи апеляційної скарги зводяться до вимог переоцінки доказів у справі, в тому числі відеозаписів судових засідань за участю ОСОБА_3 в іншому судовому спорі, досліджених судом першої інстанції.
Суд першої інстанції у відповідності до положень процесуального закону виходив з того, що обов'язок доказування обставин у справі покладається на сторони.
Твердження позивача стосовно того, що суд не перевірив, чи з власної волі складала ОСОБА_3 заповіт на користь відповідача, не є слушними, оскільки зі змісту оскарженого рішення вбачається, що судом першої інстанції оцінка доказів проведена саме у відповідності до положень статті 89 ЦПК України - окремо кожному доказу та у їх сукупності, і суд прийшов до мотивованого висновку про відмову в позові за його недоведеністю та безпідставністю, разом з тим обов'язок надання доказів своїх вимог, в тому числі допиту як свідка секретаря сільської ради, який складав заповіт, лежить на позивачі.
Підсумовуючи викладене, перевіривши справу, колегія суддів вважає цілком обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтвердили її вимоги, і відповідно, правильним і логічним є рішення про відмову в задоволенні позову.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на рішення суду по суті спору не дає підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовує висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ від 18 липня 2006 року).
Оскаржене рішення вимогам законності та обґрунтованості відповідає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.374, 367, 375, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 15 січня 2024 року.
Судді Є.Є.Мальцева
В.М. Барков
В.М. Девляшевський