Дата документу 12.01.2024 Справа № 332/2541/22
Єдиний унікальний № 332/2541/22 Головуючий у 1-й інстанції: Сінєльнік Р.В.
Провадження № 22-ц/807/181/24 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
12 січня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Онищенка Е.А.
розглянувши у порядку спрощеного письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником - адвокатом Прядко Денисом Володимировичем, на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Запоріжвогнетрив» про стягнення заробітної плати,
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який підписаний його представником - адвокатом Прядко Д.В., до ПрАТ «Запоріжвогнетрив» про стягнення заробітної плати.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 01.02.2018 року він працює слюсарем-ремонтником з ремонту та утримання устаткування сервісного центру м. Запоріжжя на ПрАТ «Запоріжвогнетрив».
З 27.02.2022 року позивач перебуває на військовій службі в Заводському РТЦКтаСП м. Запоріжжя.
Вказує, що відповідач не виплатив позивачу заробітну плату за липень 2022 року в сумі 11 846,77 грн. та за серпень 2022 року в сумі 27 247,58 грн., що підтверджено довідкою відповідача.
Підприємством прийнято наказ на підставі ч. 3 ст. 119 КзПП, з дати видачі цього наказу припинено збереження та виплата середнього заробітку із збереженням за ним місця роботи і посади. Вважає вказані дії такими, що суперечать ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 21 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ПрАТ «Запоріжвогнетрив» на його користь невиплачену заробітну плату за липень 2022 року у розмірі 11 846,77 грн. та за серпень 2022 року в розмірі 27 247,58 грн., а також витрати на правову допомогу в сумі 1 500 грн.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яка підписана його представником - адвокатом Прядко Д.В. в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, якимзадовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ПрАТ «Запоріжвогнетрив» середньої заробітної плати починаючи з липня 2022 року по день ухвалення рішення по справі, стягнути з відповідача судові витрати. Також просить витребувати у ПрАТ «Запоріжвогнетрив» копію колективного договору, копію трудового договору та довідку про середню заробітну плату за лютий та березень 2022 року.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» погіршив становище позивача щодо збереження середнього заробітку. Позивач був мобілізований до моменту внесення змін у ст. 119 КЗпП України і за ним зберігався середній заробіток, за нормами Конституції України закон не має зворотної сили, тому положення Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» не можуть застосовуватися. У випадку ОСОБА_1 він мав правовідносини з ПрАТ "Запоріжвогнетрив" як мобілізований працівник та роботодавець, вступив в ці правовідносини з 27.02.2022 року, та відповідно до цих правовідносин відповідач серед іншого зобов'язувався виплачувати позивачу заробітну плату на час мобілізації. Якби позивач був мобілізований після 19.07.2022 року, то він би вступив у правовідносини відповідно до яких за працівником не зберігається заробітна плата під час мобілізації.
Також вказує, що позивач є працівником юридичної особи приватного права - ПрАТ «Запоріжвогнетрив». Кінцевим бенефіціарним власником (контролером) ПрАТ «Запоріжвогнетрив» є особа приватного сектору, яка за відкритими даними, є однією з найбагатших людей України. Аргументи позивача про те, що після набрання чинності Законом № 2352 у роботодавців припинився не лише обов'язок зберігати за мобілізованим працівником середній заробіток, а й обов'язок сплачувати податок на доходи фізичних осіб та військовий збір, що привело до збільшення статків останнього, відповідачем спростовані не були. Наведене свідчить про необґрунтованість аргументів про обмежені фінансові можливості держави, адже переважна більшість осіб працює в приватному секторі економіки.
Від представника ПрАТ «Запоріжвогнетрив» - адвоката Єгорової О.Ю. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Мотивує відзив тим, що збереження середнього заробітку позивачу в період, в який статтею 119 КЗпП України було передбачено такий обов'язок роботодавця, було обумовлено не угодою між роботодавцем та працівником (тобто не умовами колективного чи трудового договору). Відповідно з 19.07.2022, тобто з моменту скасування визначеного законодавством обов'язку зберігати заробітну плату на час служби в ЗСУ, у підприємства відсутній обов'язок зберігати середню заробітну плату позивачу. З цих причин припинення виплат середнього заробітку позивачу не було наслідком зміни домовленостей між роботодавцем та працівником (оскільки такої домовленості ні в колективному договорі, ні в трудовому договорі не було).
Звертає увагу, що зміни в трудовому законодавству не повинні впроваджуватися на підприємстві за процедурою, що встановлена для зміни суттєвих умов праці. За такою процедурою повинні змінюватися лише ті суттєві умови праці, які є результатом домовленості між роботодавцем та працівником.
В разі, якщо зміст та перелік трудових гарантій працівника змінюється не за рішенням роботодавця, а згідно з рішенням органу влади, тобто на підставі законодавчого акту, то на таку зміну трудових відносин не потрібна згода працівника як сторони трудового договору. Для припинення виплат середнього заробітку позивачу відповідач взагалі не був зобов'язаний видавати накази, або приймати рішення (хоча міг це зробити). Обов'язковість таких дій законом для роботодавця не передбачена. Тобто, якщо для збереження середнього заробітку відпали підстави, то саме по собі не проведення виплат, тобто бездіяльність, не є протиправною.
Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною 13 статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, що справа є малозначною, вона розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання.
Відповідно до вимог абзацу 2 частини 5 статті 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі є дата складення повного судового рішення - 12.01.2024 року.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, тому відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов'язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 з 01.02.2018 року працює слюсарем-ремонтником дільниці з ремонту та утримання устаткування сервісного центру м. Запоріжжя на ПрАТ «Запоріжвогнетрив» (а.с.7).
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває по сьогодні, у зв'язку з чим позивача було мобілізовано.
З 27.02.2022р. ОСОБА_1 перебуває на військовій службі в ЗСУ у в/ч НОМЕР_1 , що підтверджено відповідною довідкою вказаної в/ч від 14.09.2022р. (а.с. 5).
На підставі ч. 3 ст. 119 КзПП з 19.07.2022р. відповідачем припинено збереження та виплата середнього заробітку із збереженням за позивачем місця роботи і посади, що не оспорюється сторонами та підтверджено довідкою відповідача (а.с. 6).
Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом, позивач як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що звужено його право на отримання середнього заробітку, що суперечить статті 22 Конституції України. Разом з тим, відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Таким чином, між позивачем і відповідачем виник спір щодо нарахування останнім середнього заробітку позивачу, який працював на підприємстві, увільнений від роботи у зв'язку з перебуванням на військовій службі в ЗСУ.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (тут і далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Згідно зі статтею 2 Закону № 2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У листі Міністерства оборони України від 01 жовтня 2015 року № 322/2/8417 «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов'язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 11-609апп19).
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
КЗпП України надано визначення трудового договору.
Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов'язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
У справі, яка переглядається, суд встановив, що ПрАТ «Запоріжвогнетрив», припинивши з 19 липня 2022 року виплати середньої заробітної плати позивачу на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.
Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 (провадження № 61-5606св23), від 29 червня 2023 року у справі № 172/666/22 (провадження № 61-1929св23), від 14 серпня 2023 року у справі № 349/1607/22 (провадження № 61-7739св23), від 14 серпня 2023 року у справі № 332/1195/23 (провадження № 61-11828св23).
Висновки суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які правильно застосовані судом.
При цьому не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення доводи скарги про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв'язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Доводи скарги про незастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року, колегія суддів відхиляє.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.
Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов'язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що припинення відповідачем з 19 липня 2022 рокузбереження та виплати йому середнього заробітку звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими.
Посилання в апеляційній скарзі на те, хто є власником ПрАТ «Запоріжвогнетрив», статки останнього, не мають правового значення для вирішення спору.
Отже, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судом норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Як зазначалося вище, апеляційна скарга містить клопотання про витребування у ПрАТ «Запоріжвогнетрив» копії колективного договору, копії трудового договору та довідки про середню заробітну плату за лютий та березень 2022 року, в задоволенні якого, на думку колегії суддів, слід відмовити з огляду на його необґрунтованість.
Статтею 367 ЦПК України визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Прядка Д.В. виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, про витребування доказів, а саме, копії трудового договору та довідки про середню заробітну плату за лютий та березень 2022 року, клопотань не заявляв та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин. Клопотання про витребування копії колективного договору було зазначено у заяві про проведення судового засідання без участі позивача та його представника від 10.10.2023 року (в день ухвалення оскаржуваного рішення) (а.с. 124, 125), у задоволенні якого було правомірно відмовлено судом першої інстанції, про що зазначено в рішенні.
Колегія суддів зазначає, що витребування доказів після розгляду справи в суді першої інстанції порушує принципи змагальності та диспозитивності сторін, тому відмовляє у задоволенні клопотання про витребування у відповідача копії трудового договору та довідки про середню заробітну плату ОСОБА_1 за лютий та березень 2022 року, оскільки позивач не зазначив обставин, за яких не зміг подати відповідне клопотання під час розгляду справи в суді першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Частиною 2 ст. 43 ЦПК України встановлено обов'язок учасників справи щодо сприяння своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та подавання усіх наявних у них доказів в порядку та строки, встановлені законом або судом.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником - адвокатом Прядко Денисом Володимировичем, залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2023 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Повний текст постанови складений 12 січня 2024 року.
Головуючий Д.А.Трофимова
Судді: В.Ю. Бєлка
Е.А. Онищенко