08 січня 2024 року
м. Київ
cправа № 903/909/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пьотінгер Україна"
до Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка
про стягнення 7 893 690,85 грн,
18.12.2023 до Касаційного господарського суду надійшла касаційна скарга Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 у справі № 903/909/23.
Оскаржуваною постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 скасовано ухвалу Господарського суду Волинської області від 04.10.2023 у справі № 903/909/23, заяву представника відповідача - Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка про забезпечення доказів передано на розгляд Господарського суду Волинської області.
Ухвалою Господарського суду Волинської області від 04.10.2023 у справі № 903/909/23, зокрема заяву представника відповідача Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка адвоката Овчарука А. О. про забезпечення доказів від 29.09.2023 повернуто відповідачу - Приватно-орендному сільськогосподарському підприємству ім. Івана Франка відповідно до частини четвертої статті 111 Господарського процесуального кодексу України суд (далі - ГПК України), оскільки заявник не подав доказів сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів.
Скасовуючи ухвалу господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що нормами ГПК України передбачена сплата судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у розмірі, встановленому Законом України "Про судовий збір", яким не передбачена сплата судового збору за подання до господарського суду такої заяви.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у цьому випадку наявна юридична колізія, оскільки ГПК України встановлює порядок, за яким при поданні заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом, а Законом України "Про судовий збір" не передбачено сплату судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.
Тому апеляційний суд з посиланням на практику Верховного Суду виснував, що відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб'єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням. Отже, тому виникають негативні наслідки неможливості застосування частини третьої статті 111 ГПК України.
Скаржник в обґрунтування доводів касаційної скарги вказує на невірне застосування апеляційним судом норм ГПК України, зокрема, частини третьої статті 271, пункту 6 частини першої статті 275 та частини чотирнадцятої статті 129, щодо передання заяви про забезпечення доказів на розгляд суду першої інстанції без самостійного розгляду її по суті та, як наслідок, нездійснення розподілу судових витрат за результатами апеляційного розгляду.
Дослідивши матеріали касаційної скарги, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
За змістом положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах: "Устименко проти України", "Пономарьов проти України") право на справедливий судовий розгляд гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачиться у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.
Право на суд, одним із аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. (Рішення Європейського Суду з прав людини від 18.11.2010 у справі "Мушта проти України").
Враховуючи, що повноваження суду касаційної інстанції обмежено перевіркою правильності застосування норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права, зважаючи на особливий статус Верховного Суду, вирішення питання про можливість відкриття касаційного провадження відноситься до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг цим судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 111 ГПК України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви. Суд, встановивши, що заяву про забезпечення доказів подано без додержання вимог цієї статті, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.
Згідно з частиною другою статті 123 ГПК України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір".
Об'єктами справляння судового збору у частині першій статті 3 Закону України "Про судовий збір" визначено, зокрема, позовні заяви та інші заяви, передбачені процесуальним законодавством; апеляційні і касаційні скарги на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України тощо.
За приписами частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставки судового збору встановлюються у розмірах, які залежать від найменування документа і дії, за яку справляється судовий збір, та платника судового збору.
Законом визначено ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів відповідно при зверненні до суду загальної юрисдикції (підпункт 4 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір") та до адміністративного суду (підпункт 6 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір").
При цьому ставки за подання заяви про забезпечення доказів при зверненні до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду є різними.
Водночас, пунктом 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" не передбачено ставки судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.
Так, у ГПК України закріплена норма, що при поданні заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом, а спеціальним Законом України "Про судовий збір", який визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, не передбачено сплату судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.
З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (рішення у справі "Белле проти Франції" від 4 грудня 1995 року (див., mutatismutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Bellet v. France", заява N 23805/94, 4 December 1995, § 36).
Отже, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що в цьому випадку виникла юридична колізія, яку суд має тлумачити на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо невизначення на законодавчому рівні ставки (розміру) судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, а застосування аналогії закону призведе до порушення принципу правової визначеності, який є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не викликають сумнівів щодо правомірності застосування норм права під час прийняття оскаржуваної постанови.
Відповідно до положень статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Отже, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції про повернення заяви про забезпечення доказів, апеляційний суд встановив безпідставність оскаржуваного рішення та не переглядав правильність розгляду поданої заяви про забезпечення доказів, зазначивши, що відповідно до приписів статті 112 ГПК України місцевий господарський суд повинен був розглянути заяву про забезпечення доказів по суті та дослідити визначені заявником правові підстави обґрунтування необхідності забезпечення доказів, і за результатом такого розгляду постановити одну з двох ухвал: про задоволення чи про відмову у задоволенні заяви.
Такі висновки не суперечать вимогам частини третьої статті 271 ГПК України, про порушення якої зазначає скаржник, відповідно до якої у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі або заяви про відкриття справи про банкрутство, про повернення позовної заяви або заяви про відкриття справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції, а також пункту 6 частини першої статті 275 ГПК України, відповідно до якого суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
З урахування викладеного доводи скаржника щодо нерозподілу судових витрат за результатом апеляційного перегляду також суперечать вимогам статті 129 ГПК України, оскільки у цьому випадку суд апеляційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, а отже відповідно до чотирнадцятої частини вказаної норми розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Згідно з частиною другою статті 293 ГПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
З урахуванням наведеного, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 у справі № 903/909/23 на підставі частини другої статті 293 ГПК України, у зв'язку з її необґрунтованістю, оскільки правильне застосування норм права апеляційним судом, який повністю задовольнив апеляційну скаргу Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка, є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
Керуючись статтями 234, 235, частиною другою статті 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства ім. Івана Франка на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 у справі № 903/909/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ