Справа № 346/4911/22
Провадження № 2/346/2114/23
25 грудня 2023 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області, у складі головуючого судді Коваленка Д.С., секретар судового засідання: Івантишин Д.Р., за участю представника позивача: Цимбал А.А. та представника відповідача: ОСОБА_2., розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні зали судових засідань суду, за правилами загального позовного провадження, цивільну справу за позовом акціонерного товариства «ОТП БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку,
АТ «ОТП Банк» (місце знаходження: м. Київ вул. Жилянська, 43) звернулось до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ), якою просить стягнути з відповідача заборгованість за Заявою-Анкетою №395/980/011351017/16 від 26.04.2016 року, яка утворилась станом на 17 жовтня 2022 року, у розмірі 47070 гривень 59 копійок, з яких: 35679 гривень 29 копійок - заборгованість за тілом кредиту; 1211 гривень 56 копійок - заборгованість за відсотками; 7553 гривні 14 копійок - заборгованість за прострочене тіло кредиту; 2510 гривень 27 копійок - заборгованість за простроченими відсотками, а також судові витрати.
Процесуальні дії у справі.
Ухвалою від 08 грудня 2022 року провадження у справі було відкрито, справу було вирішено розглянути за правилами спрощеного позовного провадження, із проведенням судового засідання та викликом учасників справи на 10 січня 2023 року о 09 годині 30 хвилин, однак було відкладено судове засідання на 15 лютого 2023 року у зв'язку з неявкою відповідача.
15.02.2023р. суд розглянув справу та ухвалив заочне рішення, яке ухвалою від 31.05.2023р. було скасовано, а справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження, зокрема підготовче судове засідання на 03.07.2023р.
Підготовче судове засідання було повністю проведено та закрито 03.08.2023р., а справу призначено до розгляду по суті на 29.09.2023р.
Судові засідання для розгляду справи по суті проводились неодноразово, оскільки кілька разів відкладались для забезпечення реалізації процесуальних прав учасників щодо надання суду доказів та додаткових пояснень.
01.11.2023р. представниця відповідача подала суду додаткові пояснення у справі, а 13.11.2023 письмові пояснення надала представниця позивача. 17.11.2023р. представниця відповідача знову подала додаткові пояснення у справі, а 05.12.2023 представниця позивача подала суду виписку з особового рахунку відповідача.
У судове засідання сторони не з'явились, але були повідомлені належним чином, і будь-яких клопотань щодо відкладення розгляду справи не подали, справу просили розглянути без їх участі.
Тому, в силу положень частини другої статті 247 та статті 223 ЦПК України розгляд справи здійснювався за відсутності всіх учасників справи, а фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Позиції сторін (стислий виклад).
Аргументи позивача. Між банком та відповідачем 26.04.2016р. був укладений договір про надання банківських послуг/кредитний договір, що підтверджується підписами відповідача на Анкеті-заяві, Заяві-Анкеті про надання банківських послуг, Заяві на оформлення дебетної картки з можливістю встановлення кредитної лінії, Заяві про відкриття карткового рахунку, а 17.10.2016р. відповідач також підписав Заяву на встановлення кредитної лінії/зміну розміру кредитної лінії. І самі ці документи, копії яких надано позивачем до суду, а також Тарифи банку та Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток - складають зазначений договір. І свої зобов'язання за цим договором банк виконав шляхом відкриття відповідачу рахунку, видачі платіжної картки та кредитування рахунку до встановленого кредитного ліміту. А відповідач свої зобов'язання за цим договором по поверненню кредиту, сплаті процентів за його користування (зокрема 3,3% на місяць та 0,01% - у пільговий період), у строки встановлені договором, не виконав. Тому у банка виникло право вимоги до відповідача щодо повернення кредиту та сплати процентів за його користування, які банк просить стягнути з відповідача.
Аргументи відповідача. Позивач не надав доказів на підтвердження дійсності укладення між ними кредитного договору. На документах доданих до позову відсутній підпис відповідача, а на тих, де є його підпис не визначено усіх істотних умов договору, які передбачені законом. Отже, договір на який посилається позивач є нікчемним. Відповідач не підписував Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток, а також будь-яких Умов та Правил надання банківських послуг чи Тарифів. Розрахунок заборгованості, не відображає реальну інформацію станом на час стягнення заборгованості, як щодо боргу по кредиту, так і щодо процентів за його користування. Ні розрахунок, ні звіт-рахунок не дають можливість встановити конкретну суму кредиту, на яку нараховано %, за який період це було зроблено і у якому розмірі % взагалі нараховувався. Тому, у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.
Встановлені судом обставини, з оцінкою доказів і аргументів сторін:
ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ), 26 квітня 2016 року звернувся до акціонерного товариства «ОТП БАНК» (код ЄДРПОУ: 21685166) шляхом підписання та подання: Заяви-анкети про надання банківських послуг АТ "ОТП Банк" (том 1 а.с.68); заяви на оформлення дебетної картки (із можливістю встановлення кредитної лінії) - том 1 а.с.68; заяви про відкриття карткового рахунку, випуск платіжної картки та приєднання до договору (том 1 а.с.68); анкети-заяви на отримання кредиту (том 1 а.с.70-73).
І виходячи із змісту цих заяв суд констатує, що ОСОБА_1 , по суті, просив і погодився своїм підписом на те, щоби йому відкрили поточний рахунок у національній валюті, видали платіжну (пластикову) картку для користування цим рахунком та кредитували його рахунок, за відсутності на ньому його власних грошових коштів (з бажаним розміром кредиту 5000 гривень на 36 місяців). Також він погодився із тим, що за користування кредитом, банк буде нараховувати проценти, які розраховуються на підстав процентної ставки, розмір якої визначається Тарифами Банку та на дату укладення Договору складають 3,3% на місяць, а впродовж пільгового періоду - 0,01% річних.
А 17.10.2016 року, ОСОБА_1 підписав заяву фізичної особи на встановлення кредитної лінії/зміну розміру кредитної лінії, якою по суті, просив той же банк змінити раніше встановлений йому розмір кредитної лінії з 5000 гривень на будь-який розмір кредитної лінії, встановлений Банком (том 1 а.с.69).
Проте у жодному із вказаних документів, які дійсно підписав відповідач не вказується, що таке пільговий період; у яких конкретно випадках застосовується процентна ставка 0,01% річних, а у яких 3,3% на місяць; протягом якої кількості днів і на яку саме суму кредиту вони нараховуються; коли саме такі різні проценти повинні сплачуватись.
Дійсно, підписавши вказані документи 26.04.2016 року та 17.10.2016 року, ОСОБА_1 також підтвердив, що він попередньо ознайомився зі всіма умовами надання перелічених банківських послуг, правилами, тарифами, у тому числі з текстами договорів та усіх додатків до них, невід'ємною частиною яких є Заява-анкета про надання банківських послуг (яку він дійсно підписав), та які розміщені на офіційній інтернет-сторінці (офіційному сайті) Банку (том 1 а.с.68); що він зобов'язується неухильно виконувати Правила користування карткою та виконувати усі пункти Договору з Держателем. З діючими Тарифами Банку та Правилами користування карткою він ознайомлений (том 1 а.с.68 зворотній бік); положення Заяви-Анкети, Заяви на особисту картку та приєднання до договору (що є складовою частиною Заяви-Анкети), Правил користування карткою, Тарифів Банку, є невід'ємною частиною Договору про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (далі - Договір з держателем), що укладений згідно з вимогами чинного законодавства України, про що йому повідомлено та з умовами якого він цілком згоден. Він підтверджує факт отримання повної та вичерпної інформації про умови банківського обслуговування в Банку та зобов'язується неухильно дотримуватись та виконувати усі положення Договору з Держателем. Підписавши Заяви-анкети він приєднується (акцепт) до Договору з Держателем, який є публічної пропозицією (офертою) Банку у відповідності до норм чинного законодавства та приймає усі його положення та умови, як обов'язкові до виконання. Підписанням Заяви-анкети він погоджується із такою письмовою формою Договору з Держателем та підтверджує, що Банк надав йому оригінальний примірник Договору з Держателем з всіма додатками до нього (том 1 а.с.68 зворотній бік).
Але суд констатує, що позивач не надав суду доказів того, що як це передбачено змістом Заяви-анкети про надання банківських послуг (том 1 а.с.68), 26.04.2016р. банк дійсно надав відповідачу Тарифи банку і Договору про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток, про якій йдеться у цій Заяві-анкеті, саме у тій редакції, копію якої було додано до позову, і що позивач дійсно ознайомився саме із їх змістом, під підпис (том 1 а.с.1-245; том 2 а.с.1-218).
Суд враховує, що позивач надав суду документ під назвою: Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (особистих) (редакція з 02.02.2016р.) (том 1 а.с.74-82 з додатками), як доказ змісту укладеного у письмовій формі 26 квітня 2016 року між позивачем та відповідачем Договору про надання банківських послуг/кредитного договору (на що вказував представник позивача у позові) або змісту Договору про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток, про якій йдеться Заяві-анкеті.
І оцінюючи ці документи, у першу чергу, суд виходить з наступного.
В силу положень частини 1 і 2 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими, електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
При цьому з огляду на положення частини 6 статті 81 та частини 2 статті 78 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
У зв'язку із чим, суд застосовує наступні положення закону, що діяли на момент підписання позивачем Заяви-анкети (26 квітня 2016 року).
Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК) було передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А частина 2 та 4 статті 202 ЦК встановлювали, що правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори); дво- чи багатостороннім правочином вважалась погоджена дія двох або більше сторін.
За формою, правочин міг вчинятись усно або в письмовій (електронній) формі; сторони мали право обирати форму правочину, якщо інше не було встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК). Але положення пункту 2 частини 1 статті 208, з урахуванням статті 206 ЦК прямо передбачали, що правочини між фізичною особою та юридичною особою (крім тих правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення) належало вчиняти у письмовій формі.
Правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони; правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (частина 1 статті 207 ЦК).
При цьому за положеннями частини 2 статті 207 ЦК правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписувався особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
До того ж, правочин не обов'язково було скріплювати печаткою юридичної особи, на чому наполягала представниця відповідача, оскільки ч.2 ст.207 ЦК України передбачала, що обов'язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін. А представниця відповідача не надала суду докази того, що відповідач та позивач письмово домовились скріпити договір печаткою позивача.
Разом з цим, як логічне продовження, суд застосовує положення частини 1 статті 626 ЦК які передбачали, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Та положення статті 628 ЦК за якими, зміст договорів становили умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628); сторони мали право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина 2 статті 628).
Також суд застосовує положення статей 638 та 641 ЦК, оскільки вони прямо встановлювали, що договір вважався укладеним, тільки якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору були умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638); договір укладався шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (частина 2 статті 638); пропозицію укласти договір (оферту) могла зробити кожна із сторін майбутнього договору. Проте пропозиція укласти договір, мала містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (частина 1 статті 641); однак, … пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, вважались запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не було вказано у … пропозиції (частина 2 статті 641).
Разом з цим суд враховує і положення частини 1 статті 634 ЦК, які унормовували особливий спосіб укладення договору, це договір приєднання, яким вважався договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який міг бути укладеним лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Таким чином, на момент підписання відповідачем Заяви-анкети позивача, положення ЦК (як основного акту цивільного законодавства України) дійсно допускали можливість укладення між банком та фізичною особою змішаного договору приєднання, якій міг містити елементи різних видів договорів. Але укладення такого договору, навіть за умови приєднання до нього фізичної особи, як до договору приєднання, відбувалось тільки із дотриманням загальних умов укладення двосторонніх правочинів (договорів). Зокрема, на певну конкретну дату (у нашому випадку 26 квітня 2016 року), банк повинен був мати встановлений у формулярі або іншій стандартній формі (в одному чи декількох документах) текст договору до якого могла приєднатись будь-яка фізична особа шляхом його підписання.
При цьому, з огляду на загальні умови укладення двосторонніх правочинів, незважаючи на особливість договору приєднання, його текст від імені банку, як юридичної особи, повинен був бути підписаним особою, уповноваженою на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (і, у випадку зі сторонами, без скріплення їх печаткою позивача). Але цей текст повинен був містити усі істотні умови того договору або тих договорів (якщо сторони укладали змішаний договорів на чому наполягала представниця позивача), які були встановлені законом, як істотні. А фізична особа шляхом приєднання до такого договору повинна була його підписати, при цьому саме в тій редакції (тобто з тими умовами договору), які були встановлені і підписані уповноваженою особою банку, в редакції, що діяла на дату приєднання фізичної особи до такого договору.
Але позивач не надав суду належних, достовірних та допустимих доказів того, що станом на 26 квітня 2016 року, Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (особистих) та усі заяви-анкети (том 1 а.с.74-82,68-73), які позивач додав до позову, були саме тими встановленими і підписаними у цьому банку на той момент формулярами або іншими стандартними формами, які у своїй сукупності складали Договір про надання банківських послуг/кредитний договір (на що вказувала представниця позивача) або Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток, про якій йдеться Заяві-анкеті, до якого чи яких і приєднався 26 квітня 2016 року, як до змішаного договору приєднання відповідач.
Заяву-анкету на яку посилався позивач (том 1 а.с.68) як на доказ цього факту, суд не приймає як доказ саме цього факту, оскільки її зміст не підтверджує, що доданий банком до позову Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (особистих) (том 1 а.с.74-82) діяв саме в тій редакції, яку додав банк до свого позову, саме на момент підписання відповідачем заяви-анкети. Також суд звертає увагу на те, що текст цього договору, не містить ні дати його створення, як і того, хто його створив. Ні з його змісту, ні із змісту заяви-анкети неможливо встановити того, який орган чи посадова особа розробила цей Договір, затвердила та підписала для використання, як договір-приєднання та з якої дати він застосовуються.
Суду просто надано надрукований за допомогою технічних засобів і роздрукований текст. Суд вражений таким поверхневим підходом до виконання процесуального обов'язку по наданню суду доказів. Хоча суд неодноразово надавав можливість представнику позивача подати суду докази змісту укладеного між позивачем та відповідачем договору та намагався з'ясувати з яких же саме документів складається договір, який уклали сторони, на думку представника позивача.
Заява-анкета, на яку посилався банк взагалі не містить жодних ідентифікуючих даних змісту чи реквізитів того Договору та Тарифів, на які іде посилання в цій заяві-анкеті аби суд міг погодитись із позивачем, що додані ним до позову документи є достовірними, тобто такими, що і мались на увазі в заяві-анкеті, яку підписав відповідач.
Тому суд не вважає встановленим той факт (на чому наполягав позивач у позові та представниця позивача у своїх поясненнях), що 26 квітня 2016 року підписавши Заяву-анкету (том 1 а.с.68), анкету-заяву на отримання кредиту (том 1 а.с.70-73), а 17.10.2016р. заяву фізичної особи на встановлення кредитної лінії/зміну її розміру (том 1 а.с.69), відповідач уклав із позивачем, шляхом приєднання - Договір про надання банківських послуг/кредитний договір чи Договір про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (особистих), на умовах зафіксованих у Договорі про видачу та обслуговування міжнародних платіжних пластикових карток (особистих), які надав позивач (том 1 а.с.74-82).
При цьому суд відзначає, що він дійшов до такого висновку, не тільки на підставі та із застосуванням вказаних вище норм процесуального і матеріального права, а й з урахуванням правових висновків щодо застосування цих норм права у аналогічних спірних правовідносинах, викладених Великою палатою Верховного суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа №342/180/17), які продовжують підтримуватись Верховним судом, зокрема і у постановах від 23 грудня 2020 року (справа №191/2648/17) та від 15 січня 2021 року (справа №494/366/19), і пізніше.
Разом з цим, з огляду на надані позивачем письмові докази (зокрема, заяву-анкету (том 1 а.с.68), анкету-заяву на отримання кредиту (том 1 а.с.70-73), заяву фізичної особи на встановлення кредитної лінії (том 1 а.с.69), які дійсно підписав відповідача, а також виписку по рахунку відповідача (том 2 а.с.87-199), суд вважає встановленою ту обставину, що 26.04.2016 року позивач та відповідач у дійсності уклали договір банківського рахунка, з елементами кредитування, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, позику та кредит.
При цьому суд дійшов до такого висновку, у зв'язку із наступними нормами матеріального права, що діяли на момент підписання відповідачем вказаних вище документів (26.04.2016 року).
В силу положень частини 1 статті 1066 ЦК за договором банківського рахунка, банк зобов'язувався приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка) грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. А згідно з статтею 1069 ЦК, якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу (ч.1 ст.1069). Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом (ч.2 ст.1069). Розмір плати за використання клієнтом коштів банку, яке не встановлене договором, не може перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України (ч.3 ст.1069).
Тому суд застосовує положення статті 1054 ЦК за якими, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1). До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частина 2). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина 3).
І суд одразу відзначає, що зважаючи на положення п.23 ч.1 ст.1 Закону України "Про захист прав споживачів" (в якому надано тлумачення поняття споживчий кредит), ч.1 ст.11 (де надано поняття договору про надання споживчого кредиту), ч.4 ст.11 (де визначені умови, які повинні бути вказані у тексті договору про надання споживчого кредиту), у їх співвідношенні із нормами права, вказаними вище (статті 1066 та 1069 ЦК України) та виходячи із суті договору банківського рахунку з елементами кредитування та суті договору про надання споживчого кредиту, ці договори є різними цивільно-правовими договорами, по своїй суті та визначенню, а тому суд не погоджується із аргументами представниці відповідача про те, що до тих правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем слід було застосовувати положення статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів".
Позаяк, різниця між цими договорами полягає у тому, що договір про надання споживчого кредиту є "статичним", тобто сторони заздалегідь знають яка сума кредиту потрібна і у яку конкретно дату, у зв'язку із чим ці дві умови передбачені статтею 11, як обов'язкові для договору і повинні бути вказані у ньому. А договір кредитування рахунку є "динамічним", тобто сторони договору не знають коли саме і скільки саме кредитних коштів знадобиться володільцю рахунка або третій особі, яка має дозвіл користуватись рахунком і коштами на ньому, ба більше за договором банківського рахунка, з елементами кредитування, клієнт може брати і повертати кредит необмежену кількість разів, різні суми кредиту, в межах дозволеної суми кредиту (кредитного ліміту), що неможливо за договором про надання споживчого кредиту, в принципі.
Що стосується обов'язковості застосування позивачем та відповідачем при укладенні договору положень ч.1 ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", зокрема положень про те, які умови повинен містити договір про надання фінансових послуг, на що вказувала представниця відповідача, то тут суд виходить з наступного.
З огляду на положення ч.1 ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (де надано поняття фінансовий кредит та актив, фінансова послуга), умови, вказані у ч.1 ст.6 цього закону як такі, які повинен містити договір про надання фінансових послуг, вочевидь є загальними, і їх не можна визнати істотними, тобто такими, без досягнення згоди з приводу яких, договір вважався би неукладеним.
Зокрема, ця норма дійсно містить положення про те, що договір про надання фінансових послуг повинен містити назву документа, найменування фінансової операції, розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. Як і вказувала представниця відповідача.
Але суд відзначає, що якщо договір банківського рахунку, з елементами кредитування, не містить його назви, це не означає, що сторони такого договору не досягли згоди з істотної умови договору, оскільки відсутність назви, апріорі, не є тією умовою, за відсутності згоди щодо якої між сторонами договору, вказаний договір вважається не укладеним. Інші умови, вказані у ч.1 ст.6 позивач та відповідач визначили у заяві-анкеті (том 1 а.с.68), анкеті-заяві на отримання кредиту (том 1 а.с.70-73), заяві фізичної особи на встановлення кредитної лінії (том 1 а.с.69), які дійсно підписав відповідача, з урахуванням звичайно особливостей договору банківського рахунку, з елементами кредитування, тобто визначили, але не дослівно.
Суд ще раз наголошує, що норми вказаного закону є загальними, а не спеціальними, по відношенню до договору банківського рахунку, з елементами кредитування. В силу положень ч.2 ст.4 ЦК України, саме він є основним актом цивільного законодавства України, а інші закони, з огляду на положення цієї ж частини 2 ст.4 ЦК України не можуть регулювати цивільні відносини інакше ніж цей кодекс, без його зміни.
Тому, для вирішення спору сторін, суд також застосовує положення статей 1046, 1048 та 1049 ЦК за якими: за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046); позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (стаття 1048); позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049).
Таким чином, з огляду на усі вказані вище нормативно-правові положення основного акту цивільного законодавства (тобто, саме - ЦК України), для укладення договору банківського рахунку, з елементами кредитного договору, позивачу та відповідачу було достатньо дійти згоди щодо предмета договору, тобто що банк відкриє відповідачу рахунок, видасть йому платіжну картку для можливості користуватись ним та буде кредитувати рахунок за відсутності на ньому власних коштів клієнта, а останній відповідно зобов'язаний його повернути. І з огляду на зміст заяви-анкети та анкети-заяви 26.04.2016 року, позивач та відповідач дійшли такої згоди у письмовому вигляді та із підписами обох сторін. Пізніше - 17.10.2023 року відповідач підписав іншу заяву (заяву на зміну кредитного ліміту), чим дав згоду на будь-який розмір кредитного ліміту.
При цьому суд відзначає, що такі умови, як строк дії договору та його ціна, не були визначені законом, як істотні, для договору банківського рахунку, з елементами кредитування. Тобто тими умовами, без досягнення згоди щодо яких, договір вважався би не укладеним.
Те саме стосується й процентів за користування кредитними коштами, оскільки ЦК України передбачав, що процент за користування встановлюється договором, але якщо він не встановлений, він не міг перевищувати розмір подвійної облікової ставки НБУ. Тобто розмір процентів для такого виду договорів теж не був істотною умовою договору.
Отже, саме тому суд констатує і стверджує, що 26.04.2016 року позивач та відповідач у дійсності уклали договір банківського рахунка, з елементами кредитування, до якого застосовуються положення актів цивільного законодавства (зокрема і ЦК України) про договір банківського рахунку, позику та кредит.
Але з огляду на зміст заяви-анкети про надання банківських послуг (том 1 а.с.68), яка підписана відповідачем та містить положення про те, що за користування кредитом, банк буде нараховувати проценти, які розраховуються на підставі процентної ставки, розмір якої визначається Тарифами Банку та на дату укладення Договору складають 3,3% на місяць, а впродовж пільгового періоду - 0,01% річних, суд вважає, що позивач та відповідач все-таки не домовились у письмовому вигляді із їх підписами про конкретний розмір проценту, який буде застосовуватись, як плата за користування відповідачем конкретною сумою кредиту.
Оскільки, як суд вже зазначав, у жодному із наданих позивачем документів, які дійсно підписав відповідач не вказується, що таке пільговий період; у яких конкретно випадках застосовується процентна ставка 0,01% річних, а у яких 3,3% на місяць; протягом якої кількості днів і на яку саме суму кредиту вони нараховуються; коли саме такі різні проценти повинні сплачуватись. Не надано суду і будь-якого тексту Тарифів, які б підписав відповідач, і які б містили конкретно визначений процент для його застосування сторонами за користування відповідачем грошовими коштами банку (кредитом).
Однак, зважаючи на надану суду виписку по рахунку відповідача (том 2 а.с.87-194) суд вважає встановленою ту обставину, що відповідач дійсно скористався наданою йому послугою з кредитування його рахунка, тобто узяв кредит з його рахунка, неповернутий розмір якого, станом на 17.10.2022 року складає 42767 гривень 57 копійок, оскільки він мав кредитний ліміт 43000 (том 1 а.с.187), отримав і не повернув 42767 гривень 57 копійок (том 2 а.с.87-194), а вільними, тобто не використаними залишилась сума кредиту у розмірі: 232 гривні 43 копійки, яку він не використав (том 1 а.с.34).
Висновок суду щодо змісту правовідносин сторін спору.
Отже, встановлені судом обставини прямо вказують на те, що між позивачем та відповідачем виникли цивільні зобов'язальні (зокрема, договірні) правовідносини, в межах яких виник спір з приводу наявності у позивача права вимоги до відповідача щодо повернення виданих на його банківський рахунок кредитних коштів, якими він скористався та процентів за користування ними.
Оцінка суду щодо права вимоги банку.
Положення пункту 1 та 22 частини 1 статті 92 Конституції України гарантують, що права людини і громадянина, його основні обов'язки, а також засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.
Зокрема, положення частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК України) визначають, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
При цьому, в силу положень частини другої статті 509, пункту першого частини другої статті 11 та частини першої статті 629 ЦК України зобов'язання можуть виникати з договорів, які стають обов'язковими для виконання сторонами, що їх уклали.
І як вже вказувалось, 26 квітня 2016 року, позивач та відповідач уклали між собою договір банківського рахунку, і банк, взяті на себе зобов'язання виконав, що підтверджується випискою по рахунку та не оспорювалось відповідачем. Зокрема, банк відкрив відповідачу рахунок, видав платіжну картку, кредитував рахунок відповідача.
Виходячи з положень частин першої статей 526, 529 та 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього кодексу; кредитор має право приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо це встановлено договором; якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
З огляду на надані позивачем письмові докази (зокрема, заяву-анкету (том 1 а.с.68), анкету-заяву на отримання кредиту (том 1 а.с.70-73), заяву фізичної особи на встановлення кредитної лінії (том 1 а.с.69), які дійсно підписав відповідач, сторони не визначили у договорі конкретні строки і можливості виконання відповідачем зобов'язання щодо повернення отриманих ним у кредит коштів частинами, а також (з підстав і мотивів викладених вище), який конкретно процент і коли саме повинен сплатити відповідач за користування кредитними коштами. Однак суд пам'ятає, що у анкеті-заяві, яку відповідач підписав 26.04.2016р. був вказаний бажаний розмір кредиту 5000 гривень, а строк його повернення визначений 36 місяців (том 1 а.с.70). Проте, 17.10.2016р., відповідач та представник позивача підписали іншу заяву, якою відповідач змінив кредитний ліміт на будь-який розмір, встановлений банком, але строки повернення кредиту за такими новими умовами, сторони окремо не визначили, а у графі дата закінчення кредитного зобов'язання: 5000 гривень - конкретно визначена дата була вже відсутня (том 1 а.с.69). Але надана суду виписка по рахунку відповідача та звіт-рахунок прямо вказують на те, що ці кошти відповідач давно повернув раніше домленого строку.
Відповідно до положень частини першої статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання (виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання).
Як вже вказувалось, в силу положень ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Але якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
І позивач надав суду докази звернення до відповідача із вимогою про повернення кредиту 13.10.2022р. (том 1 а.с.83-84,86,87-90), але відповідач був відсутній за місцем свого проживання. Також суд враховує і те, що позивач пред'явив позов, який є предметом розгляду, ще 22.11.2022р. (том 1 а.с.1-10), з яким відповідач та його представники прекрасно обізнані.
Тому суд виходить із того, що відповідач не виконує протягом строку більше 30 днів вимогу позивача про повернення кредиту, чим порушує право останнього на грошові кошти, а тому це право слід захистити шляхом стягнення кредиту з відповідача у розмірі 42767 гривень 57 копійок.
Що стосується процентів за користування вказаними грошовими коштами, то як вже вказувалось вище, суд вважає, що позивач та відповідач не дійшли згоди у належний спосіб щодо цього питання. Але позивач має право на нарахування процентів за користування кредитними коштами, протеу порядку та на умовах, передбачених положеннями закону, тобто ЦК України, а заявлені позовні вимоги не таких положеннях не ґрунтуються. Що не позбавляє позивача права звернутись до суду із позовом про стягнення з відповідача процентів за користування кредитними коштами, але з інших підстав. І оскільки нараховані та заявлені до стягнення позивачем проценти ґрунтуються на умовах договору, укладення якого позивачем не доведено, стягнення з відповідача процентів, нарахованих у такий спосіб було би безпідставним. А тому, у стягненні з відповідача процентів за користування кредитними коштами (зокрема у стягненні 1211 гривень 56 копійок - як заборгованість за відсотками; та 2510 гривень 27 копійок - заборгованість за простроченими відсотками), нарахованих на підставах, вказаних у позові від 03.11.2022 року, який надійшов до суду 22.11.2022 року слід відмовити повністю.
Висновок суду щодо всіх позовних вимог.
Таким чином, з огляду на все вище викладене, позов підлягає задоволенню тільки частково. Зокрема з відповідача на користь позивача слід стягнути заборгованість за договором банківського рахунку від 26 квітня 2016 року, яка утворилась станом на 17 жовтня 2022 року, у розмірі 42767 гривень 57 копійок, у якості боргу по кредиту. У стягненні боргу по кредиту у більшому розмірі (у тому числі й процентах, нарахованих на підставах, вказаних у позові від 03.11.2022 року, який надійшов до суду 22.11.2022 року) слід відмовити повністю, за безпідставністю.
Оцінка і висновок суду щодо судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на це та те, що судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 2481 гривня, які понесені позивачем по цій справі, суд вважає документально підтвердженими (том 1 а.с.11), але позовні вимоги суд задовольняє тільки частково (на вказану вище суму), стягненню на користь позивача підлягає сума пропорційна задоволеним позовним вимогам, тобто 2254 гривні 20 копійок.
Отже, керуючись статтями 2,19,23,34,42-44,49,76-101,120-132,133-142,174-183,217-248,258,259,263-265,268,273,351-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Позов Акціонерного товариства «ОТП БАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) на користь акціонерного товариства «ОТП БАНК» (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 43, ЄДРПОУ: 21685166) заборгованість за договором банківського рахунку від 26 квітня 2016 року, яка утворилась станом на 17 жовтня 2022 року, у розмірі 42767 (сорок дві тисячі сімсот шістдесят сім) гривень 57 (п'ятдесят сім) копійок, у якості боргу по кредиту.
У стягненні з ОСОБА_1 боргу в більшому розмірі - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Акціонерного товариства «ОТП БАНК» ( 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 43, ЄДРПОУ: 21685166) судовий збір у розмірі 2254 (дві тисячі двісті п'ятдесят чотири) гривні 20 (двадцять) копійок. У стягненні судового збору в більшому розмірі - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення тридцятиденного строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Івано-Франківського апеляційного суду через Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
Повний текст рішення виготовлено 04 січня 2024 року.
Суддя: Коваленко Д. С.