Справа № 420/27873/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 січня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про:
- визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 01.09.2023 р. № 144-23, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він у вересні 2022 року звернувся до відповідача із заявою про надання захисту в України. Проте рішенням від 01.09.2023 року №144-23 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вищенаведене рішення протиправним та таким, щ опідлягає скасуванню позивач звернувся до суду.
26.10.2023 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Ухвалою суду від 03.04.2023 року відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Відповідно до ч.6 ст.120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Так, суд вказує на те, що суддя Іванов Е.А. з 01.12.2023 року перебував у відпустці в зв'язку з чим рішення прийнято в перший день після виходу.
Дослідивши адміністративний позов, відзив відповідача, відповідь на відзив та інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом під час розгляду справи встановлено наступне.
ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації ІНФОРМАЦІЯ_1 військовообов'язаний. Віросповіданням Іслам (суніт). Має дружину ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та сина ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), який народився в м.Одеса згідно свідоцтва про народження, які разом з ним проживають в м. Одеса.
Закінчив школу 1-11 класи. Був відрахований з Башкирського державного університету, факультет башкирської фіології, вчитель історії та башкирської мови (рф, м. Стерлатамак). За показанням позивача був відрахований через розмову із директором навчального закладу співробітниками ФСБ.
Позивач вказав, що з 2013 року почав практикувати Іслам та вивчати його поглиблено та почав вести активний призив до Ісламу. Закликав своїх одногрупників та інших студентів не вживати алкоголь, адже 99% башкирів були мусульманами та навчалися. Деякі викладачі просили позивача не продовжувати призивати до Ісламу, щоб позивач припинив цим займатися. Позивач вказав, що навчався він задовільно, здав всі окрім одного іспиту, проте коли прийшов до університету побачив себе в списку відрахованих студентів. Надалі позивач дізнався від ОСОБА_2 , що його відраховано через те, що співробітники ФСБ зайшли до директора і прохали відрахувати його з підстав активної Ісламської діяльності, яка погано впливає на студентів. Також позивач вказав на те, що його розшукувала служба ФСБ та намагалися вручити йому повістку до армії. Надалі коли позивач йшов додому побачив дільничного з повісткою який знав, що позивач вже є відрахованим, та позивачем було підписано повістку, яка зобов'язувала його наступного дня з'явитись до воєнкомату (до якого він не пішов).
Крім того позивач вказував, що були часто міжнаціональні конфлікти. Знущання з боку росіян стосовно зовнішності, вимови, національності.
22.09.2017 ОСОБА_1 виїхав автомобілем з м. Казань (Татарстан) до м. Москви, звідки направився потягом Москва - Смоленськ (РФ) - Мінськ (Республіка Білорусь), де перебував протягом 5 діб, очікував на запрошення до України. 27.09.2017 позивач легально, прибув до України потягом Мінськ(Білорусь) - Одеса (Україна).
До України позивач прибув легально.
На території України позивач доглядає за родиною та працює на проминку 7-й км.
Відповідно до бази даних ЄІАС УМП ДМС позивач був документований посвідками на тимчасове проживання в Україні серій: ТР 182409, 800013940, 800089766, 800155587. Останній документ (посвідка) серії НОМЕР_1 був дійсний до 11.08.2022 (оформлений як на волонтера, приймаюча сторона: громадська благодійна організація Благодійний Фонд «Другий шанс», директор ОСОБА_3 ).
Протягом 12.09.2022 по 26.09.2022 року позивач перебував на території України незаконно, через що під час звернення за захистом відповідачем винесена постанова про накладення адміністративного стягнення серії ПН МОД 009006. Та згідно матеріалів особистої справи №2022OD0071 позивачем сплачено суму штрафу згідно означеної постанови.
26.09.2022 ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України з письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ОС №2022OD0071).
Позивач вказав, що у листопаді 2021 року співробітники ФСБ приходили до його батька та запитували про місцезнаходження позивача.
Також позивач вказав, що у разі його повернення до країни громадського походження з урахуванням того, що він з 2017 року проживає в Україні та веде проукраїнську діяльність у Фейсбуці - то якщо не за релігійну - то за зраду Батьківщини притягнуть до відповідальності або мобілізують, адже позивач має призивний вік.
21.07.2023 року відповідачем підготовлено висновок згідно якого зазначено:
«Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в заявника відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців в та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не виявлено фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності росія) через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує в гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Також встановлено факт, що заявник може добровільно повернутися до країни громадянської належності внаслідок відсутності побоювань.
Відмовляючи особі у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, органи ДМС не позбавляють шукачів захисту залишатись на території України, якщо він має інші законодавчо визначені для цього підстави.
3 урахуванням вищезазначеного, відповідно 10 аб. 5 т. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вважаю за необхідне рекомендувати ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації на установчі дані ОСОБА_1 , лат. Davletbaev Dinis, ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, стосовно якого встановлено, що умови, передбачені пп. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні».
На підставі вищенаведеного 01.09.2023 року відповідачем прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №144-23.
05.10.2023 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №172 від 07.09.2023 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України від 01.09.2023 року №144-23 (а.с.13).
Вважаючи рішення відповідача від 01.09.2023 року №144-23 протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі за текстом - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
За приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН у справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як вбачається з особової справи позивача, повертатися до країни постійного проживання заявник не бажає, зокрема через складну політичну ситуацію на території рф, заявник зазначає про ймовірну можливість свого примусового рекрутування до лав збройних сил рф та загрозу зазнати переслідування з боку державних органів.
Суд враховує, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який продовжується до теперішнього часу.
Перебування дружини та сина на території України, а також факт перебування в Україні позивача з 2017 року (з урахуванням проукраїнської позиції, яка вбачається на особистій сторінці в соціальній мережі Facebook, зокрема з 24.02.2022 року), під час військової агресії рф проти України, подання ним заяви про визнання біженцем, на переконання суду, є додатковою підставою для обґрунтованих побоювань позивача стати жертвою переслідувань у разі повернення до країни громадянської належності.
У даному випадку, наявність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слід встановлювати із сукупної оцінки доводів заявника та обставин справи в контексті актуальної інформації по країні його походження.
Відповідно до п.1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Суд зазначає, що при розгляді заяви про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган ДМС повинен брати до уваги актуальну інформацію по країні походження на момент подання особою такої заяви.
Суд зазначає, що відповідно до матеріалів особової справи, відповідачем не було встановлено, що позивач видає себе за іншу особу, або звернувся з заявою про захист в Україні не вперше.
Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
У свою чергу, позивач навів у позовній заяві низку інформації по країні походження з різних джерел.
Водночас суд враховуючи проукраїнські виказування позивачем у соціальній мережі Facebook ( ОСОБА_4 (логін профілю згідно інформаційного листа шукача захисту наявного в особовій справі)) вважає за необхідне навести наступну інформацію.
Зокрема, ОСОБА_5 повідомила, що Росія прийняла два закони, що ухвалені та набули чинності 4 березня, які передбачають кримінальну відповідальність за незалежні звіти про війну та протести проти війни, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років. Закони забороняють поширення «фейкових новин» про російські збройні сили, заклики до припинення їхнього розгортання та підтримку санкцій проти російських цілей.
Закони встановлюють сувору цензуру на будь-яке обговорення війни Росії з Україною, а російська влада забороняє описувати це як «війну» або «вторгнення».
Нещодавно додана стаття 207.3 Кримінального кодексу передбачає покарання за «публічне поширення свідомо неправдивої інформації про використання збройних сил Росії», яка передбачає покарання від великих штрафів до позбавлення волі на строк до трьох років. Особи, які нібито поширюють таку неправдиву інформацію, використовуючи своє «службове становище» або у складі організованої групи, чи супроводжується «штучним створенням доказів для обвинувачення»; або «керуючись жадібністю або з мотивів політичної, ідеологічної, расової, етнічної чи релігійної ненависті чи ненависті до соціальної групи» може загрожувати від п'яти до десяти років позбавлення волі. У разі «тяжких наслідків» передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років із забороною займатися професією чи певною діяльністю на строк до 5 років. Російське кримінальне законодавство не містить вичерпного переліку «тяжких наслідків», і залежно від конкретного злочину правоохоронні органи та суди тлумачать його як значні матеріальні збитки та тілесні ушкодження або смерть.
Останні положення створюють ризик кримінального переслідування, що призведе до ув'язнення не лише для професійних журналістів, але й для будь-кого, хто публікує повідомлення в Інтернеті, або потенційно будь-кого, хто публічно обговорює війну. За правопорушення, вчинені з «обтяжуючими обставинами», можуть бути застосовані більш суворі покарання, причому «штучне створення доказів для обвинувачення» прямо включено як одну з таких обтяжуючих обставин.
Вищенаведена інформація по країні походження міститься за посиланням:s://www.hrw.org/news/2022/03/07/russia-criminalizes-independent-war-reporting-anti-war-protests.
Загарбницька війна Росії проти України супроводжувалася посиленням репресій проти інакомислення всередині Росії. Мирні антивоєнні протести розганяли, часто насильно, а тих, хто виступав проти війни, притягували до відповідальності. Було прийнято нове законодавство, яке обмежує протести та діяльність громадських організацій та громадських активістів.
Сотні тисяч росіян покинули країну, особливо після того, як у вересні почалася «часткова мобілізація», у результаті якої десятки чоловіків були відправлені на передову без належної підготовки чи забезпечення. Повідомляється, що тисячі полонених були завербовані приватною військовою компанією та відправлені в Україну. Цю практику було легалізовано заднім числом законом, ухваленим у листопаді.
Вищенаведена інформація по країні походження міститься у доповіді Amnesty International Report 2022/23; The State of the World's Human Rights; Russia 2022 за посиланням: https://www.ecoi.net/en/document/2089409.html.
Викладене свідчить про те, що відповідач не дослідив інформацію по країні походження позивача з достовірних джерел та зробив передчасні висновки про очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність щодо нього умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача від 01.09.2023 р. № 144-23, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , суд вказує наступне.
Відповідно ч.ч.1, 2 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд зазначає, що під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, які належать до його компетенції не є привласненням судом собі таких повноважень і функцій відповідача, оскільки, суд не вирішує в цьому разі питання про надання позивачам статусу біженців або особам, які потребують додаткового захисту, а лише зобов'язує державний орган вчинити дії з повторного розгляду поданих заяв, тобто, зобов'язує його діяти у спосіб, на підставі та в межах повноважень, визначених законодавством.
Водночас судом враховано, що відповідачем не надано належної оцінки висловлюванням позивача у соціальній мережі Facebook та можливі наслідки таких висловлювань позивача при поверненні його до країни походження.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням інформації по країні походження позивача та висновків суду.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст.2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
З огляду на вищенаведене, суд вважає що адміністративний позов позивача підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст.9, 73, 77, 90, 139, 241-246 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 01.09.2023 р. № 144-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням інформації по країні походження ОСОБА_1 та висновків суду у цьому рішенні.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку та строки, встановлені ст.ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470).
Суддя Іванов Е.А.