ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
Іменем України
28 грудня 2023 рокум. ДніпроСправа № 200/5434/23
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Качанок О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
До Луганського окружного адміністративного суду надійшла справа № 200/5434/23 за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Донецького окружного адміністративного суду (далі - відповідач 1), Державної судової адміністрації України (далі - відповідач 2), з такими позовними вимогами:
- визнати протиправними дії Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно), та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн;
- зобов'язати Донецький окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату, в тому числі, за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів та установ системи правосуддя (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належної позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: за 2021 рік - 2270,00 грн, за 2022 рік - 2481,00 грн, за 2023 рік - 2684,00 грн;
- визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: за 2021 рік - 2270,00 грн, за 2022 рік - 2481,00 грн, за 2023 рік - 2684,00 грн;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування, в тому числі, за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів та установ системи правосуддя (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: за 2021 рік - 2270,00 грн, за 2022 рік - 2481,00 грн, за 2023 рік - 2684,00 грн.
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що Указом Президента України від 02.06.2007 № 485/2007 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду строком на п'ять років.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 24.05.2012 № 4860-VI «Про обрання суддів» позивача обрано безстроково на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.
Позивач зазначила, що починаючи з 01.01.2021 Донецький окружний адміністративний суд як розпорядник бюджетних коштів протиправно здійснює нарахування і виплату належної позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановленого Законами України про Державний бюджет у 2021-2023 роках у розмірі 2102,00 грн.
При цьому, Державна судова адміністрація, як головний розпорядник бюджетних коштів, починаючи з 01.01.2021 допускає протиправну бездіяльність щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, виходячи з розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року.
Позивач вважає вказані дії відповідача 1 та бездіяльність відповідача 2 протиправними.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду.
Відповідач 1 заперечував проти задоволення позовних вимог, про що 08.12.2023 надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, з огляду на таке.
Судді Галатіній О.О. у період: з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року, з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року, з 01 січня 2023 року по 31 серпня 2023 року судом розраховувалася суддівська винагорода на підставі приписів статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Відповідач 1 зазначив, що для визначення базового розміру посадового окладу судді застосовувався показник прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102,00 грн, що визначено статтею 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Також вказано, що у 2021-2023 роках затверджені Державною судовою адміністрацією України кошторисні призначення суду передбачали кошти для виплати суддівської винагороди, обрахованої виходячи саме з базового розміру посадового окладу із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у розмірі 2102,00 грн.
Донецький окружний адміністративний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.
На момент проведення розрахунків вказані вище норми не були визнані нечинними.
Таким чином, у Донецького окружного адміністративного суду не було законних підстав не виконувати вимоги статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Відповідач 2 також заперечував проти задоволення позовних вимог, про що 22.12.2023 надав відзив на позовну заяву, в якому також просив відмовити у задоволенні позовних вимог, з огляду на таке.
Міністерством фінансів України у пункті 6 листа від 11.08.2020 № 04110-08-2/24733 щодо підготовки бюджетних запитів на 2021-2023 роки вказано, що на 2021-2023 роки видатки на оплату праці працівників бюджетної сфери розраховано з урахуванням прогнозного розміру посадового окладу працівника І тарифного розряду ЄТС та прогнозного розміру мінімальної заробітної плати; працівників державних органів, суддів - на рівні 2020 року.
Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2102 гривні.
Зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2022 рік Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та на 2023 рік - Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».
Також відповідач 2 вказав, що кількісна складова прожиткових мінімумів не зменшувалася ані в 2022 році, ані у 2023 році.
Відповідач 2 зазначив, що розрахунок прожиткового мінімуму регулюється виключно Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.
Закони України «Про Державний бюджет України» на 2021-2023 роки неконституційними не визнавались та є чинними.
Розпорядник бюджетних коштів має право здійснювати відповідні видатки, у тому числі, пов'язані з виплатою заробітної плати, виключно в межах бюджетних асигнувань.
Державна судова адміністрація України як державний орган та головний розпорядник бюджетних коштів у спірних правовідносинах та відповідач 1 не мають повноважень надавати оцінку прийнятим законам на їх відповідність Конституції України, а зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому у відповідача були відсутні будь-які правові підстави не виконувати вказані вимоги чинних законів України.
Також вказано, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає лише кількість прожиткових мінімумів. У жодній нормі спеціального Закону не визначено, який саме розмір прожиткового мінімуму слід застосовувати у відповідному році.
Отже, відповідачі жодними своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не здійснювали дій, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача.
Відповідач 2 також вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду.
Щодо бюджетних асигнувань на виплату суддям Донецького окружного адміністративного суду суддівської винагороди у 2021 та 2022 роках відповідачем 2 повідомлено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовувався для визначення базового розміру посадового окладу судді у 2021 році був встановлений у розмірі 2102 грн, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік та є незмінним і на 2023 рік.
Так, розпорядники бюджетних коштів при затвердженні бюджетного кошторису застосовували розрахункову величину 2102 грн, у відповідності до Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік та з урахуванням доведених Міністерством фінансів України показників.
Таким чином, виплата суддівської винагороди у період з 2021 року по 2023 рік за рахунок бюджетних асигнувань не могла бути виплачена з іншого розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму, оскільки розпорядники бюджетних коштів діють в межах та спосіб, передбачений статтею 19 Конституції України.
Ухвалою суду від 20.11.2023 прийнято адміністративну справу № 200/5434/23 до провадження та відкрито провадження у справі, вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою суду від 13.12.2023 повторно витребувано у Державної судової адміністрації України необхідні у справі докази.
Ухвалою суду від 21.12.2023 відмовлено у задоволенні клопотання Державної судової адміністрації України про залучення до участі у справі Міністерства фінансів України та Кабінету Міністрів України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України та картки платника податків.
Указом Президента України «Про призначення суддів» від 02.06.2007 № 485/2007 ОСОБА_1 призначено, строком на п'ять років, на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.
Наказом Донецького окружного адміністративного суду від 19.06.2007 № 38/К «Про призначення ОСОБА_1 » позивача призначено строком на п'ять років на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зазначено приступити до виконання обов'язків судді цього ж суду з 19 червня 2007 року.
Постановою Верховної Ради України від 24.05.2012 № 4860-VI «Про обрання суддів» суддю ОСОБА_1 обрано на посаду судді безстроково.
Наказом Донецького окружного адміністративного суду від 25.06.2012 № 145/К «Про обрання на посаду судді безстроково ОСОБА_1 » вказано вважати ОСОБА_1 такою, що обрана на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково з 24 травня 2012 року.
Судом встановлено, що відповідачами не заперечується факт нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у 2021-2023 роках, виходячи з розміру базового посадового окладу судді, обчисленого із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн, що встановлений Законами України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік (в межах спірного періоду роботи).
Наведене щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, виходячи з розміру базового посадового окладу судді, обчисленого із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102 грн, також підтверджується довідкою від 23.11.2023 № 03-30/2311/1 про нараховану та виплачену суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.10.2023 судді Донецького окружного адміністративного суду Галатіній Олені Олександрівні.
Відповідно до зазначеної довідки розмір базового посадового окладу судді за вказаний період становив 69366,00 грн, що відповідає 30 прожитковим мінімумам для працездатних осіб в розмірі 2102 грн із застосуванням до такого посадового окладу регіонального коефіцієнту в розмірі 1,1. Допомогу на оздоровлення за 2021-2023 роки було нараховано та виплачено також в розмірі 69366,00 грн.
Водночас, відповідачі зазначають про відсутність правових підстав для розрахунку посадового окладу позивача, виходячи з 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного календарного року.
Разом з тим, суддя ОСОБА_1 не погоджуючись з нарахуванням їй суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за вказаний період, виходячи з розміру базового посадового окладу судді, обчисленого із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102 грн, звернулась з цим позовом до суду.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовані вимоги позивача та доводи відповідача, суд керується таким.
Згідно з статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Приписами статті 43 Конституції України визначено, зокрема, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно з статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1402-VIII) закріплено, що він визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Статтею 4 Закону № 1402-VIII визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною 2 цієї правової норми суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Згідно з статтею 136 Закону № 1402-VІІІ суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.
У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
У рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі № 1-2/2013 Конституційний Суд України вказав, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
У рішенні від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України зазначив, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10.07.1998, у підп. 6.1 п. 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Статтею 7 Закону України від 15 грудня 2020 року № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (далі - Закон № 1082-ІХ) установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2189 гривень, з 1 липня - 2294 гривні, з 1 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб: з 1 січня - 2270 гривень, з 1 липня - 2379 гривень, з 1 грудня - 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.
Статтею 7 Закону України від 02 грудня 2021 року № 1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (далі - Закон № 1928-ІХ) установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.
Також статтею 7 Закону України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (далі - Закон № 2710-IX) установлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.
Суд зазначає, що визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом № 1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації, як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, від 04.12.2018 № 11-р/2018.
При вирішенні цього спору суд виходить із того, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Цей висновок узгоджується із змінами до Конституції України, внесеними Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII), що набрали чинності з 30.09.2016.
Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій.
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в розумінні частини другої статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 частини третьої та пунктом 1 частини четвертої статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Тому, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, безпосередньо залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо, наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV).
Відповідно до статті 1 Закону № 966-XIV прожитковий мінімум є вартісною величиною достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
Отже, наведеною правовою нормою закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону № 966-XIV передбачено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Суд зазначає, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Крім того, судді вказаним Законом не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
До 2021 року для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 1 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону № 1402-VIII.
Суд зауважує, що зміни до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди за спірний період, а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законні підстави для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, відсутні.
Суд звертає увагу, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-рп (II)/2020, до судів різних видів юрисдикції ставиться вимога застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): закон пізніший має перевагу над давнішим (lex posterior derogat priori) закон спеціальний має перевагу над загальним (lex specialis derogat generali) закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Водночас, Закони № 1082-ІХ, № 1928-ІХ, 2710-IX фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 10.11.2021 у справі № 400/2031/21 вказав, що Законом України «Про прожитковий мінімум» не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді. При цьому судді також цим Законом не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватись окремо.
Окрім того, Верховний Суд в постанові від 30.11.2021 у справі № 360/503/21, зауважив що Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.
Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону № 1402-VIII, а положення Закону № 966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Окрім того, у вищевказаному рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007, зокрема, вказано, що метою і особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами, спрямовані на їх соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, при прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України).
Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.
Отже, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відтак, суд доходить висновку, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року (2270,00 грн), на 01 січня 2022 року (2481,00 грн), на 01 січня 2023 року (2684,00 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102,00 грн) є неправомірною.
Вказана правова позиція узгоджується із практикою застосування норм матеріального права Верховним Судом та його висновками, викладеними у постановах від 10 листопада 2021 року у справі № 400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22, від 15 серпня 2023 року у справі № 120/19262/21-а та від 20 листопада 2023 року у справі № 120/709/22-а.
Враховуючи наведені вище обставини, зважаючи, що виплата суддівської винагороди, а також допомоги на оздоровлення регулюється статтями 135, 146 Закону № 1402-VІІІ, а норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть, суд вважає, що відповідачем 1 за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року неправильно обчислювалась позивачу суддівська винагорода та допомога на оздоровлення.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 120/19262/21-а вказав: «Проте у справах № 400/2031/21 та № 360/503/21 Верховний Суд дійшов висновку про необхідність направлення їх на новий розгляд через те, що у цих справах позови були пред'явлені до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (територіального органу ДСА), що здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2021 рік). Разом з тим, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у системному взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, процесуальний статус якого був у цих справах визначений в якості третьої особи.
Ураховуючи те, що у цій справі ДСА України має статус відповідача і суд першої інстанції зобов'язав його, як головного розпорядника коштів, вирішити питання щодо фінансування спірних виплат, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.».
Суд зазначає, що в даній справі Державна судова адміністрація України має статус відповідача.
У відзиві на позовну заяву відповідач 2 підтвердив, що розпорядники бюджетних коштів при затвердженні бюджетного кошторису на виплату суддівської винагороди у 2021-2023 роках, застосовували розрахункову величину 2102,00 грн та, відповідно, бюджетні асигнування, які проводились/проводяться на виплату суддівської винагороди у вказаний період здійснювались та здійснюються у відповідності до бюджетного законодавства України з розрахунку 2102,00 грн.
Відповідач 1 у відзиві на позовну заяву також вказав, що у 2021-2023 роках затверджені Державною судовою адміністрацією України кошторисні призначення суду передбачали кошти для виплати суддівської винагороди, обрахованої виходячи саме з базового розміру посадового окладу із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у розмірі 2102,00 грн.
Відтак, є очевидним, що відповідачем 2 не забезпечено відповідача 1 бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди позивачу в розмірі, встановленому Законом № 1402-VIII.
Щодо посилань відповідача 2 на порушення позивачем строку звернення до суду з позовною заявою в цій справі, суд зазначає таке.
Відповідно до правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Положення статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Подібний правовий висновок викладений також у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22, від 17 серпня 2023 року у справі № 380/14039/22.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Однак, 19.07.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ, яким внесено ряд змін до діючого законодавства про працю.
Зокрема, змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень.
Частини перша та друга статті 233 Кодексу законів про працю України викладені у наступній редакції:
- працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина 1);
- із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні,
- у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина 2).
Відтак, внесенням до Кодексу законів про працю України вказаних змін законодавець, виклавши у новій редакції частину 1 та частину 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, увів строки звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Враховуючи наведене суд зазначає, що до частини позовних вимог щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 18 липня 2022 року включно, строк звернення до суду застосуванню не підлягає, оскільки в цей період частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 02 березня 2023 року у справі № 460/14618/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22.
До іншої частини позовних вимог (в частині решти спірного періоду, починаючи з 19 липня 2022 року) тримісячний строк звернення до суду підлягає застосуванню.
Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX КЗпП України доповнено главою XIX «Прикінцеві положення», пунктом 1 якої встановлено: «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17.08.2023 у справі № 380/14039/22.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», з 12 березня 2020 року на усій території України було установлено карантин.
Дію карантину, встановленого вказаною постановою, було продовжено на всій території України згідно з постановами КМУ № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020, № 760 від 26.08.2020, № 956 від 13.10.2020, № 1236 від 09.12.2020, № 104 від 17.02.2021, № 405 від 21.04.2021, № 611 від 16.06.2021, № 855 від 11.08.2021, № 981 від 22.09.2021, № 1336 від 15.12.2021, № 229 від 23.02.2022, № 630 від 27.05.2022, № 928 від 19.08.2022, № 1423 від 23.12.2022 та від 25.04.2023 № 383.
Так, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року № 383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236» дію карантину через COVID-19 було продовжено до 30 червня 2023 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Оскільки у межах спірних правовідносин перебіг встановленого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду із позовними вимогами, які виникли починаючи з 18 липня 2022 року, почався під час дії карантину (до 30 червня 2023 року), то після закінчення карантину з наступного дня (01 липня 2023 року) потрібно обчислювати строк звернення до суду.
Враховуючи, що позивач подала цей позов до суду 28.09.2023, тримісячний строк звернення до суду нею не пропущено.
В постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22 Верховний Суд підтримав висловлену раніше правову позицію щодо строків звернення до суду у спірних правовідносинах, скасувавши судові рішення судів першої та апеляційної інстанції про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду з позовними вимогами щодо нарахування суддівської винагороди.
Також відповідачем 2 у відзиві на позовну заяву викладено посилання стосовно того, що дану справу необхідно розглядати в порядку загального позовного провадження.
Щодо вказаних доводів суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частин 1, 2 статті 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного); спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Пунктом 10 частини 6 статті 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до пункту 1 частини 6 статті 12 КАС України справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище, є для цілей цього Кодексу справами незначної складності.
Згідно з приміткою до статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції» під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема, судді.
Позивачем у даній справі є суддя Донецького окружного адміністративного суду.
Таким чином, беручи до уваги, що судді відносяться до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, зазначена справа не відноситься до малозначних.
Разом з тим, вказана обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.
При цьому, ця справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження.
Частинами 2, 3 статті 257 КАС України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує:
1) значення справи для сторін;
2) обраний позивачем спосіб захисту;
3) категорію та складність справи;
4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо;
5) кількість сторін та інших учасників справи;
6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;
7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що крім малозначних справ у порядку спрощеного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, за винятком справ, які обов'язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження (визначених ч. 4 ст. 12, ч. 4 ст. 257 КАС України).
Таким чином, дана справа може розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження.
Висновок про допустимість розгляду цієї категорії справ за правилами спрощеного позовного провадження узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 30.06.2022 у справі № 640/27145/20, від 28.02.2023 у справі № 480/7097/20.
Щодо інших обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, суд вважає за необхідне зауважити, що у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» зазначено, що суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
З урахуванням зазначеного суд не надає оцінку іншим доводам сторін, оскільки вищевикладені факти та обставини є безумовною підставою для висновків суду про протиправність бездіяльності та дій відповідачів, а інші доводи не мають суттєвого впливу на рішення суду за результатами вирішення цього спору.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав, то суд зауважує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач просить визнати протиправними дії відповідача 1 щодо нарахування та виплати їй суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення рішення у справі за цим позовом та, відповідно, зобов'язати відповідача 1 здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди за вказаний період.
Вимоги до відповідача 2 також пред'явленні за період з 01.01.2021 по день ухвалення рішення у справі за цим позовом.
Водночас, як вже зазначалось судом вище позивач звернулась до суду з даним позовом 28.09.2023. Тобто, станом на момент подання позивачем позовної заяви в цій справі, порушення її прав щодо виплати суддівської винагороди в належному розмірі, починаючи з 29.09.2023 ще не відбулось.
Однак, матеріалами справи підтверджується неправильність нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року.
Доказів порушення прав позивача щодо виплати суддівської винагороди в неналежному розмірі, починаючи з 01 листопада 2023 року до матеріалів справи не додано. Тому, враховуючи, що цей період виходить за межі дати подання позовної заяви та за відсутності відповідних доказів щодо такого періоду, правильність нарахування та виплати суддівської винагороди та, відповідно, її фінансування, за період, починаючи з 01 листопада 2023 року, в межах цієї справи не розглядається.
Разом з тим, враховуючи встановлені судом обставини під час розгляду цієї справи щодо того, що у період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року позивачу нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода з порушенням вимог законодавства, суд вважає, що з метою належного та повного захисту порушених прав позивача, позовні вимоги підлягають задоволенню в межах зазначеного періоду.
Крім того, суд не вбачає правових підстав для зобов'язання відповідачів здійснити фінансування, нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди за рахунок певних бюджетних призначень, оскільки це є виключною компетенцією відповідачів, яка буде реалізовуватись вже в порядку виконання рішення суду.
Підсумовуючи суд зазначає, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача буде прийняття рішення про:
- визнання протиправною бездіяльності Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення Донецького окружного адміністративного суду в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, виходячи із встановленого на 01 січня 2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, на 01 січня 2022 року в розмірі 2481,00 грн та на 01 січня 2023 року в розмірі 2684,00 грн;
- зобов'язання Державної судової адміністрації України забезпечити Донецький окружний адміністративний суд бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, виходячи із встановленого на 01 січня 2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, на 01 січня 2022 року у розмірі 2481,00 грн та на 01 січня 2023 року в розмірі 2684,00 грн;
- визнання протиправними дій Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 гривні;
- зобов'язання Донецького окружного адміністративного суду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду та допомогу на оздоровлення: за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2021 року складає 2270 гривень; за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2022 року складає 2481 гривню; за період з 01 січня 2023 року по 31 жовтня 2023 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2023 року складає 2684 гривні, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов'язкових платежів.
На думку суду, саме такий спосіб захисту у повній мірі сприятиме відновленню порушених прав позивача, тобто є ефективним в межах спірних відносин.
З огляду на зазначене, виходячи з системного аналізу встановлених обставин справи та вимог законодавства, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню з обранням належного способу захисту порушених прав позивача.
Стосовно вимог про допуск до негайного виконання рішення суду в частині стягнення грошової винагороди в межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає наступне.
Згідно з вимогами пункту 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Зважаючи на те, що предмет судового розгляду в цій справі не стосується стягнення на користь позивача конкретної суми недоплаченої суддівської винагороди, то відсутні правові підстави для допуску рішення суду до негайного виконання.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 816/301/16.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову позивачу у зверненні рішення суду до негайного виконання.
Питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судом не вирішується, оскільки позивач згідно пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнена, а щодо відшкодування інших судових витрат вимог не заявлено.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Донецького окружного адміністративного суду (ідентифікаційний код 35099148, місцезнаходження: Донецька область, м. Слов'янськ, вул. Добровольського, буд. 1), Державної судової адміністрації України (ідентифікаційний код 26255795, місцезнаходження: м. Київ, вул. Липська, буд. 18/5), про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення Донецького окружного адміністративного суду в повному обсязі бюджетними асигнуваннями для проведення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, виходячи із встановленого на 01 січня 2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, на 01 січня 2022 року в розмірі 2481,00 грн та на 01 січня 2023 року в розмірі 2684,00 грн.
Зобов'язати Державну судову адміністрацію України забезпечити Донецький окружний адміністративний суд бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, виходячи із встановленого на 01 січня 2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, на 01 січня 2022 року у розмірі 2481,00 грн та на 01 січня 2023 року в розмірі 2684,00 грн.
Визнати протиправними дії Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 жовтня 2023 року включно та допомоги на оздоровлення у 2021-2023 роках, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 гривні.
Зобов'язати Донецький окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду та допомогу на оздоровлення: за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2021 року складає 2270 гривень; за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2022 року складає 2481 гривню; за період з 01 січня 2023 року по 31 жовтня 2023 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 01 січня 2023 року складає 2684 гривні, із урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов'язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення суду складено 28.12.2023.
Суддя О.М. Качанок