Справа № 523/18558/20
Провадження №2/523/420/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"28" грудня 2023 р. м.Одеса
Суворовський районний суд м. Одеси у складі:
головуючої судді - Середи І.В.,
за участі секретаря судових засідань -Щербан О.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду №9 в м.Одесі цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Пересипська (Суворовська) районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про визнання протиправними дій та скасування рішення про реєстрацію місця проживання,
УСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» звернулось до суду з позовними вимогами в яких просить визнати протиправними дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 при поданні заяви на реєстрацію місця проживання двох осіб, а саме дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 , а також скасувати рішення про реєстрацію місця проживання цих осіб за вказаною адресою.
В обгрунтування вимог позивачем вказано на те, що між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір від 07.09.2007р., право вимоги по якому 11.06.2012 р. перейшло до ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ». В забезпечення виконання кредитного договору ОСОБА_1 за договором іпотеки від 07.09.2007р. передав банку квартиру АДРЕСА_1 , в якій були зареєстрованими ОСОБА_1 ,1964 р.н та ОСОБА_2 ,1969 р.н.Втім, після проведеної перевірки встановлено, що в квартирі в порушення умов п.2.3.10 іпотечного договору вже після 07.09.2007 року без згоди іпотекодержателя зареєстровано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ,1990 р.н., та ОСОБА_4 ,2003 року народження.
Позивач вважає, що наявність реєстрації в квартирі вказаних осіб порушує умови договору і можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя.
Представник третьої особи Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради в письмових поясненнях зазначив, що при вирішенні заявленої вимоги щодо скасування рішення органів реєстрації місця проживання необхідно враховувати повноваження органу реєстрації визначені законодавством. Оскільки для скасування реєстрації місця проживання проведеного попередніми органами реєстрації місця проживання необхідно у судовому порядку визнати дії попереднього органу реєстрації незаконними, і таке рішення підлягатиме обов'язковому виконанню Департаментом, тоді як задоволення заявлених вимог у тому вигляді, в якому вони заявлені унеможливить виконання такого рішення. При цьому, представник звернув увагу на те, що позивач посилається на порушення стосовно реєстрації двох осіб, а вказує на необхідність скасування реєстрації стосовно шести осіб, не визначаючи яких саме.
Представник третьої особи Пересипської (попередня назва -Суворовська) районної адміністрації Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування звернувся з заявою про врахування інтересів дітей та розгляд справи в їх відсутності.
Представник Служби у справах дітей в своїх поясненнях вказав на те, що реєстрація дітей відбулася на законних підставах, оскільки реєстрація місця проживання дітей разом з батьками, або з одним з них.
27 січня 2021 року вказану справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в загальному провадженні .
09 листопада 2021 року підготовче провадження закрито та призначено розгляд справи по суті.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, направив до суду заяву про розгляд справи за їх відсутності.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися. Про час та місце розгляду справи належним чином направлялись повідомлення за відомими адресами.
Раніше в судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 не визнав позовні вимоги, не підтверджені доказами. Також зазначив, що донька знялася з реєстрації , а син є повнолітнім та має статус інваліда з дитинства має діагноз ДЦП.
Від представників Служби у справах дітей ОМР та Департаменту надання адміністративних послуг ОМР заяв про відкладення розгляду справи не надходило.
Вивчивши матеріали справи і надані документи в сукупності, встановивши факти і відповідні їм правовідносини, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню .
Так, матеріалами справи встановлено, що 07.09.2007р між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір
В забезпечення виконання кредитного договору ОСОБА_1 за договором іпотеки від 07.09.2007р. передав банку квартиру АДРЕСА_1 , в якій були зареєстрованими ОСОБА_1 ,1964 р.н - з 28.11.2001 р. та ОСОБА_2 ,1969 р.н. з 11.09.1998 р..
Предмет іпотеки належить відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі продажу від 14.05.1998 року .
Згідно з умовами п.2.3.10 іпотечного договору іпотекодавці зобовязувалися не реєструвати в житлових приміщеннях , що складають предмет іпотеки , фізичних та юридичних осіб без згоди іпотекодержателя.
11.06.2012 р. право вимоги за вказаним кредитним договором перейшло до ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» на підставі договору факторингу №4 з ПАТ «УкрСиббанк».
Як було з'ясовано судом в ході розгляду справи зареєстровано адресу проживання в квартирі з 21.04.2010 року ОСОБА_4 ,2003 року народження, а 06.05.2011 р - ОСОБА_5 ,1990 року народження., і по теперішній час.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За вимогами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов'язання передбачені статтею 611 ЦК України.
Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов'язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов'язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов'язання. Така вимога може бути пред'явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов'язання.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 Житлового кодексу України (згідно з Законом України № 2215-IX від 21 квітня 2022 року, далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що члени сім'ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.
Право дитини на проживання в сім'ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яка діяла на час реєстрації, встановлено обов'язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.
Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов'язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).
Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.
Враховуючи системний аналіз ст. 109 ЖК України, ст. 379 ЦКУ положень глави 26 ЦКУ, Верховний Суд у постанові від 12.04.2021р, справа № 310/2950/18, наголосив, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.
У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об'єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
Такі ж правові висновки були висловлені Верховним Судом в постанові від 22 лютого 2023 року, справа № 686/18606/21.
Позивач звертаючись до суду з даним позовом не вказує на створення йому будь-яких перешкод у реалізації його прав іпотекодержателя фактом реєстрації у житлі відповідачів, а тому суд дійшов висновку, що факт реєстрації місця проживання відповідачів в квартирі не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя.
Також необхідно зазначити, що представник позивача неодноразово викликався для з'ясування обставин у справі щодо вчинених дій з реєстрації громадян та уточнення заявлених вимог, оскільки позовні вимоги не містять реквізитів рішення та про їх витребування клопотання не було заявлено, до суду на виклик також не з'явився і письмових уточнень позовних вимог не надав.
У зв'язку з зазначеним та виходячи із вимог ст.13 ЦПК України, судом здійснено розгляд справи в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих позивачем доказів.
Судом встановлено, що реєстрація осіб відбувалася з урахуванням вимог закону оскільки, відповідачі є членами сім'ї власника житла, тому з твердженнями позивача про протиправність дій відповідачів суд не погоджується. Місцем проживання дітей є місце проживання їх батьків.
Як вбачається з умов іпотечного договору предметом іпотеки є квартира належна відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 14.05.1998 року.
Необхідно звернути увагу на те, що такої ж думки дотримується і Верховний Суд в своїй постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22, де вказав на те, що позивачем не надано доказів, що реєстрація у зазначеній квартирі членів сім'ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.
Враховуючи встановлені судом обставини та норми, які регулюють виниклі правовідносини, а також правову позицію Верховного Суду, суд дійшов висновку, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню .
Керуючись ст.ст.12,13, 76, 81, 89, 95,258-259, 263-265, 268, 273, 354-355 ЦПК України -
ВИРІШИВ:
Відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» в задоволенні позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Пересипська (Суворовська) районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про визнання протиправними дій та скасування рішення про реєстрацію місця проживання.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його складення.
Рішення складено 28 грудня 2023 р.
Суддя