Справа № 420/29065/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 грудня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Харченко Ю.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати протиправними дії Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (код за ЄДРПОУ: 09654861), щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи; визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) від 29.09.2023 року про звільнення з військової служби та не надання відповіді на нього; визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) щодо не звільнення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), в особі її командира, звільнити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу” у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), в особі її командира, виключити ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 13 вересня 2023 року Роздільнянський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 від 06.03.2023р. про звільнення з військової служби надав лист № 1/3944 від 13.09.2023р., в якому зазначено, що з наданих позивачем документів не вбачається наявність законних підстав для звільнення з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». 29 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до командира роти вогневої підтримки Військової частини НОМЕР_1 молодшого лейтенанта ОСОБА_2 з рапортом та нотаріально завіреними документами, що підтверджують підстави для звільнення (вручені 29.09.2023 року). Однак, станом на день звернення до суду, ОСОБА_1 досі не звільнено, а його рапорт вже тривалий час залишається без належного розгляду. Позивач наголошує, що порушення його права на звільнення відбулося у зв'язку з протиправними діями Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 .
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 з позовними вимогами не погоджується, та вважає їх необґрунтованими з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву (від 22.11.2023 р. вхід. № ЕП/45174/23), наголошуючи, зокрема, що при огляді проекту рапорту помічником командира бригади з правової роботи - начальником юридичної служби військової частини НОМЕР_1 майором юстиції ОСОБА_3 у змісті рапорту було виявлено низку недоліків, а також відсутність необхідних документів для прийняття рішення по суті звернення, у зв'язку з чим солдату ОСОБА_1 було запропоновано доопрацювати недоліки та у подальшому, надати виправлений документ із відповідними додатками.
Ухвалою суду від 30.10.2023 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 420/29065/22 за позовом ОСОБА_1 до Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідач - Роздільнянський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки належним чином та своєчасно повідомлявся про встановлений Ухвалою суду від 30.10.2023 р. строк для подання відзиву на позовну заяву, про що свідчать рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, проте станом на дату та час ухвалення рішення у справі, відзиву, доказів по справі чи будь-яких інших клопотань від відповідача до суду не надходило.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне
ОСОБА_1 мобілізований до лав Збройних Сил України та проходив військову службу на посаді стрілка 1 взводу 3 відділення роти охорони Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та має військове звання солдат.
06 березня 2023 року ОСОБА_1 на ім'я начальника Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки подав рапорт щодо звільнення його з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", а саме у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
До рапорту ОСОБА_1 додав наступні документи: нотаріально посвідчена копія паспорта ОСОБА_1 ; нотаріально посвідчена копія витягу з реєстру територіальної громади; нотаріально посвідчена копія свідоцтва про народження; нотаріально посвідчена копія свідоцтва про одруження; нотаріально посвідчена копія свідоцтва про народження; нотаріально посвідчена копія свідоцтва про одруження; нотаріально посвідчена копія паспорта ОСОБА_4 ; нотаріально посвідчена копія висновку МСЕК; нотаріально посвідчена копія пенсійного посвідчення; акт обстеження умов мешкання ОСОБА_4 .
21.03.2023 року ОСОБА_1 подав рапорт до начальника Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про долучення додаткових документів, а саме: довідки №125 від 21.03.2023 року, нотаріальні заяви. Проте, відповіді на вищезазначений рапорт позивачем не отримано.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 червня 2023 року задоволено частково позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (вул. Європейська, 35, м. Роздільна, Одеська область, 67400, код ЄДРПОУ 08402040) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії. Визнано протиправною бездіяльність Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 06.03.2023 року про звільнення зі служби та ненадання відповіді на рапорт. Зобов'язано Роздільнянський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 06.03.2023 року про звільнення з військової служби на підставі підпункту г) п.2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" з урахуванням правової оцінки, наданої судом. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
13.09.2023 року Роздільнянським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки надано відповідь № 1/3944 на Рапорт ОСОБА_1 , в якій зазначено, що з наданих документів не вбачається наявність законних підстав для звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
19.09.2023 року солдата ОСОБА_1 було зараховано до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , що жодним чином не заперечується сторонами по справі.
29.09.2023 року ОСОБА_1 , на ім'я командира роти вогневої підтримки Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 , був поданий рапорт щодо звільнення стрілка помічника гранатометника 1 відділення проти танкового взводу Військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_1 з військової служби згідно підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку із необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідності 2 групою, а саме дідусем ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який не має інших осіб які можуть здійснювати за ним постійний догляд.
Станом на день подання позовної заяви Військовою частиною НОМЕР_1 не прийнято жодного рішення, з питань розгляду рапорту ОСОБА_1 від 29.09.2023 р.
Вважаючи дії Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 протиправними, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Так, на думку суду, позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, є такими, що підлягають частковому задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України Про військовий обов'язок і військову службу від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За приписами частини сьомої статті 1 Закону № 2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
На момент розгляду даної адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжений.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 12.05.2015 №389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (надалі - Закон №389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Підстави звільнення з військової служби встановлені ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок та військову службу", відповідно до якої військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час дії воєнного стану:
а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;
б) за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку або про непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
в) у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання;
г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років;
у зв'язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я;
у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;
у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;
військовослужбовці-жінки - у зв'язку з вагітністю;
військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку;
один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років;
військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;
перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років;
якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Частиною сьомою статті 26 Закону №2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з абзацом 2 пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах, за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до пункту 233 Положення №1153 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Пунктом 1.5. розділу І Інструкції з організації обліку особового складу Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 26.05.2014 №333(далі Інструкція - №333) передбачено, що командири (керівники) зобов'язані забезпечити належну організацію обліку особового складу в підпорядкованих органах військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, установ і організацій, кораблів і підрозділів і створювати для посадових осіб, які ведуть облік особового складу, усі умови для своєчасного, якісного і повного виконання ними вимог цієї Інструкції.
Пунктом 11.1. Розділу ІІ Інструкції №333 визначено, що накази по особовому складу є основними документами, які визначають службове становище офіцерів, осіб рядового, сержантського і старшинського складу. Вони видаються посадовими особами, яким Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 №1153, і наказами Міністерства оборони надано право присвоєння військових звань, призначення на посади, укладення і продовження строку контракту, звільнення з військової служби.
При цьому, проекти наказів до подання їх на підпис командирам (керівникам) повинні бути перевірені (вичитані), звірені з документами персонального обліку військовослужбовців та завізовані на звороті останнього аркуша наказу безпосереднім керівником кадрового органу або особою, на яку відповідно до письмового наказу покладено тимчасове виконання обов'язків за цією посадою. Зразок звороту останнього аркуша наказу наведено в додатку 52 до цієї Інструкції (пункт 12.10 Інструкції №333).
Після цього проекти наказів проходять правову експертизу в юридичній службі. Віза посадової особи юридичної служби проставляється на звороті кожного аркуша першого примірника наказу (пункт 12.11 Інструкції №333).
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 №170 (далі - Інструкція №170).
Відповідно до пункту 1.5 Інструкції №170 для встановлення, зміни, призупинення, або припинення правових відносин з громадянами України, які реалізуються наказами посадових осіб по особовому складу, у Генеральному штабі Збройних Сил України, Командуванні об'єднаних сил Збройних Сил України, видах Збройних Сил України, окремих родах сил Збройних Сил України, окремих родах військ Збройних Сил України, органах військового управління, з'єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах, організаціях, (далі - військові частини), оформляються: подання (додаток 1), рішення колегіальних органів, утворених і діючих відповідно до законодавчих актів і актів Міністерства оборони України, Резерв кандидатів для просування по службі (додаток 2), План переміщення військовослужбовців на посади номенклатури посад (додаток 16) на військовослужбовців крім тих, які проходять строкову військову службу, зокрема щодо звільнення з військової служби.
Згідно із абзацом 3 пункту 14.10 розділу XIV Інструкції №170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
З системного аналізу вище вказаних законодавчих положень слідує, що наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про його звільнення з військової служби командир військової частини зобов'язаний видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця чи надати обґрунтовану відмову у задоволенні рапорту.
При цьому, подання рапорту "по команді", як то визначено пунктом 233 Положення №1153/2008, означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 подав рапорт до командира роти вогневої підтримки ОСОБА_5 , тобто своєму прямому командиру, в порядку визначеному чинним законодавством, на думку суду, наведені Військовою частиною НОМЕР_1 у відзиві на позовну заяву твердження, щодо виявлення у рапорті «низки» недоліків, відсутності необхідних документів для прийняття рішення по суті звернення, пропозиція ОСОБА_1 доопрацювати документ, та у подальшому надати виправлений рапорт з необхідними документами, є безпідставними, оскільки командир Військової частина НОМЕР_1 , в якій проходить військову службу ОСОБА_1 , повинен був розглянути поданий рапорт, та прийняти відповідне рішення за наслідками його розгляду.
Натомість, суд вказує, що відповідних доказів на підтвердження того, що вказаний рапорт розглянутий відповідачем, а також рапорт та додані до нього документи, котрі підтверджують підстави звільнення позивача з військової служби, задоволено/ відхилено, чи прийнято інше рішення, що належить до компетенції командира Військової частини НОМЕР_1 , матеріали справи не містять.
При цьому, суд зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення Військової частини НОМЕР_1 про видання Наказу про звільнення чи відмову у його виданні, свідчить у свою чергу про те, що уповноважений орган не прийняв жодного акта організаційно-розпорядчого характеру з числа тих, які він повинен був постановити згідно відповідних законодавчих приписів, що у свою чергу слугує підставою для висновку щодо наявної протиправної бездіяльності з боку Військової частини НОМЕР_1 , при розгляді відповідного рапорту ОСОБА_1 .
Водночас, суд акцентує, що прийняття рішення за наслідками розгляду рапорту, у тому числі, про звільнення військовослужбовця з військової служби за сімейними обставинами, належить виключно до компетенції відповідача.
Так, при вирішенні даної адміністративної справи суд враховує, що згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі "Педерсен і Бодсгор проти Данії" зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі "Волохи проти України" (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. "…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".
Суд зазначає, що дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
За приписами ст. 245 КАС України у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не лише при розгляді вимог щодо протиправної бездіяльності суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Суд наголошує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета кореспондує положенням статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", № 40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), № 21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijck v Belgium), № 7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд акцентує, що прийняття рішення за наслідками розгляду рапорту, у тому числі, про звільнення військовослужбовця з військової служби за сімейними обставинами, належить виключно до компетенції відповідача, як органу, в якому позивач проходить службу, а відтак, з огляду на заявлені позивачем вимоги та встановлені судом фактичні обставини, суд доходить висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , шляхом визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 29.09.2023 року, поданого на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 29.09.2023 року, поданий на ім'я Командира Військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення з військової служби ОСОБА_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи, з урахуванням окреслених у судовому рішенні висновків, та правової оцінки суду.
При цьому, щодо вимог позивача визнати протиправними дії Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (код за ЄДРПОУ: 09654861), в частині відмови у звільненні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи, суд зазначає наступне.
Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від за №1153/2008 від 10.12.2008, визначено порядок проходження громадянами України (надалі по тексту також громадяни) військової служби у Збройних Силах України та врегульовано питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
В силу вимог пункту 256 (розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов'язку в запасі в особливий період") Положення №1153/2008 направлення до військових частин і призначення на посади військовослужбовців, які закінчили вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, призваних на військову службу, пройшли курс військової підготовки або перепідготовки за дефіцитною для Збройних Сил України спеціальністю, завершили лікування у військово-лікувальних закладах, здійснюється у порядку, встановленому цим Положенням.
Залежно від правового режиму, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях, призначення військовослужбовців на посади та переміщення по службі проводяться наказами по особовому складу посадових осіб, які мають право призначення військовослужбовців на посади у мирний або у воєнний час згідно з номенклатурою посад.
У разі потреби доукомплектування Збройних Сил України військовослужбовці, посади яких скорочуються у ході проведення організаційно-штатних заходів, до закінчення строків проведення цих заходів призначаються на інші посади за підставами, визначеними пунктом 82 цього Положення, або зараховуються у розпорядження посадових осіб, які мають право призначення військовослужбовців на посади, або направляються на курс військової підготовки за програмою підготовки офіцерів або сержантів (старшин), або на курс перепідготовки за дефіцитною для Збройних Сил України спеціальністю. Зазначені переміщення здійснюються без згоди військовослужбовців, за винятком випадків, визначених пунктом 112 цього Положення.
Крім того пунктом 116 коментованого Положення №1153/2008 визначено, що військовослужбовці звільняються з посад та зараховуються в розпорядження посадових осіб наказами командирів (начальників), які мають право призначення на ці посади.
Військовослужбовці, які зараховані в розпорядження відповідно до підпунктів 1-121 цього пункту, продовжують проходити військову службу згідно з цим Положенням, виконуючи обов'язки військової служби в межах, визначених посадовою особою, у розпорядженні якої вони перебувають.
Військовослужбовець, якого звільнено з посади, вважається таким, що перебуває у розпорядженні відповідного командира (начальника) військової частини, у списках якої він перебуває, з дня, що настає за днем звільнення, та до дня, з якого він приступив до виконання обов'язків за новою військовою посадою, на яку його призначено (до дня зарахування у розпорядження посадової особи, яка має право призначення на посаду).
Так, судом встановлено, та жодним чином не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 був мобілізований до лав Збройних Сил України та проходив військову службу на посаді стрілка 1 взводу 3 відділення роти охорони Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, та має військове звання солдат.
При цьому, відповідно до Наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 19 вересня 2023 року № 275 солдата ОСОБА_1 призначено наказом начальника Генерального штабу ЗС України (по особовому складу) № 278-РС від 09 вересня 2023 року, на посаду стрільця-помічника Військової частини НОМЕР_1 . Наказано вважати таким, що залучається до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Харківській області.
Суд зауважує, що в розумінні КАС України, захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Таким чином, передумовою для можливості задоволення позовних вимог щодо зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити дії (похідна вимога) повинна бути наявність факту порушення прав особи, яка звернулася до суду за захистом порушених прав, тобто вчинення таким суб'єктом протиправних дій, бездіяльності чи прийняття протиправного рішення (основна вимога), які у даному випадку відсутні.
Оскільки ОСОБА_1 було переведено до іншої Військової частини, відповідно визнання протиправними дій Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, щодо відмови у звільненні його з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи, не може вважатися ефективним способом захисту прав позивача, адже питання щодо звільнення позивача належить виключно до компетенції Військової частини НОМЕР_1 , де він власне наразі проходить службу.
Таким чином, зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_1 продовжив виконувати обов'язки та проходити військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , відповідно, подав Рапорт про звільнення від 29.09.2023 року саме до ВЧ НОМЕР_1 , належним та ефективним захистом прав позивача, на думку суду, буде саме зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 29.09.2023 року, поданий на ім'я Командира Військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи.
Відповідно до ч. 1, 3 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, підлягають частковому задоволенню, з вище окреслених підстав.
Керуючись ст.ст.72-77, 139, ст.ст.241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ВИРІШИВ:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Роздільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 29.09.2023 року, поданого на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі абзацу 8 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи.
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 29.09.2023 року, поданий на ім'я Командира Військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас, за сімейними обставинами, на підставі абзацу 8 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи, з урахуванням окреслених у судовому рішенні висновків, та правової оцінки суду.
4. У задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя Ю.В. Харченко