Справа № 466/9834/20 Головуючий у 1 інстанції: Свірідова В.В.
Провадження № 22-ц/811/2902/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Ванівського О.М.
суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,
секретаря: Суди В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Львівської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради, з участю третіх осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконною та скасування п.3 додатку до ухвали Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, -
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2020 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання незаконною та скасування пункту 3 додатку до ухвали Львівської міської ради.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 10 листопада 2016 року п'ятою сесією 7-го скликання Львівської міської ради прийнято ухвалу № 1257, якою надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані у користування громадянам для обслуговування житлових будинків, гаражів, для ведення садівництва. Пунктом 3 додатку до вказаної ухвали такий дозвіл надано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (третім особам у справі). Вважала, що додаток до ухвали Львівської міської ради в частині надання дозволу третім особам на виготовлення технічної документації є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Зазначала, що будинок АДРЕСА_1 належить їй на праві власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 березня 2015 року. Будинок вона успадкувала після смерті свого батька - ОСОБА_5 . На підставі рішення виконавчого комітету Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області від 03 серпня 1957 року № 291 батькові відведено земельну ділянку під індивідуальне будівництво та передбачено проїзд до земельної ділянки з АДРЕСА_1 .
20 лютого 1958 року її батькові було погоджено прив'язку проекту житлового будинку, в якій зазначено розміщення будинку на відведеній земельній ділянці. Розміщення входу до її будинку було заплановано зі сторони вказаного проїзду. Земельна ділянка ОСОБА_3 була відведена під будівництво в 1959 році, тобто пізніше. Із часу відведення земельної ділянки під будівництво на АДРЕСА_2 став спільним до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . На відведеній земельній ділянці був збудований будинок та облаштована територія з виїздом на АДРЕСА_1 через спільний проїзд, який веде до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Вказаний проїзд був зазначений на Генеральному плані міста в 1957 році та на збірному кадастровому плані. Генеральний план м. Львова за 1957 рік, яким було передбачено заїзд до її будинку зі спільного проїзду, був погоджений з головним архітектором міста та на час звернення до суду із цим позовом це є єдиний заїзд до її господарства, як і для заїзду до будинковолодіння третіх осіб.
Рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів згідно із протоколом від 03 лютого 2017 року, яким узгоджено межі між будинками АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 за зверненням ОСОБА_1 було відмінене узгоджувальною комісією для вирішення земельних спорів протоколом від 29 вересня 2017 року № 48, оскільки комісією на місці, після її звернення до суду з позовом, було встановлено, що проїзд є спільним до двох будинків. За бюджетні кошти міста було проведено капітальний ремонт цього проїзду, як і всіх шести проїздів на АДРЕСА_1 . Зазначений проїзд є єдиним можливим заїздом до її будинку.
Зазначала, що ОСОБА_1 перетворила проїзд на стоянку для автомобілів. У 2016 році вона подала заяву до Львівської міської ради з метою захопити спільний проїзд як вільну земельну ділянку для обслуговування житлового будинку.
Вважала, що дії міської ради є протиправними, а також незаконним пункт 3 додатку до ухвали Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, який підлягає скасуванню.
Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати незаконним та скасувати пункт 3 додатку до ухвали п'ятої сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документацій із землеустрою», яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для оформлення землекористування на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано пункт 3 додатку до ухвали п'ятої сесії 7-го скликання Львівського міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документації із землеустрою», яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .
Рішення суду оскаржили ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , подавши апеляційну скаргу.
У своїй апеляційній скарзі посилаються на те, що суд першої інстанції не вказав, у який саме спосіб було порушено інтереси позивача внаслідок прийняття оскаржуваного нею додатку до ухвали або які шкідливі наслідки настали чи могли б настати для неї. Звертають увагу, що спірна земельна ділянка є єдиним можливим проходом і заїздом до належної їм ділянки та будинку АДРЕСА_1 . Зазначають, що така ділянка не є проїздом чи дорогою загального користування, як стверджує районний суд, оскільки не відповідає технічним параметрам визначеним обов'язковими для застосування будівельними нормами, а слугує заїздом до належного третім особам будинковолодіння.
Просять скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення суду також оскаржила Львівська міська рада, подавши апеляційну скаргу.
Вважає рішення необгрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального та матеріального права. Звертає увагу, що позивач не зверталася на адресу Львівської міської ради із заявою про надання тієї самої ділянки в користування або у власність. Відтак, вона не була зацікавлена в оформленні права користування спірною ділянкою. Тому, приймаючи вказану ухвалу, Львівська міська рада жодним чином не порушила прав позивача. Вказує, що ширина спірного заїзду є на 3 метри меншою, ніж визначена чинним законодавством для проїздів. Спірна ділянка не є проїздом чи дорогою загального користування, як стверджує суд першої інстанції, оскільки не відповідає технічним параметрам, визначеним обов'язковими для застосування будівельними нормами, а слугує заїздом до належного третім особам будинковолодіння АДРЕСА_1 . Також зазначає, що в рішенні не наведено доказів недотримання процедури прийняття ухвали Львівської міської ради та додатку до нього. При прийнятті вказаного рішення органу місцевого самоврядування були відсутні підстави для відмови у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки.
Просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року апеляційні скарги Львівської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 27 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином.
06 грудня 2023 року від ОСОБА_4 надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить розглянути справу за її відсутності та за відсутності її представника.
Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до задоволення з огляду на наступне.
Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що звертаючись до відповідача, треті особи не дотрималися передбачених ЗК України вимог щодо оформлення клопотання про надання дозволу на виготовлення документації із землеустрою.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.
Встановлено, що ОСОБА_4 є власником будинку АДРЕСА_1 та треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 є власниками будинку АДРЕСА_1 .
Згідно з договором купівлі-продажу від 07 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., ОСОБА_3 продала ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0497 га у рівних частинах кожному для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 .
17 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Львівської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо погодження місця розташування та відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 для влаштування заїзду до будинку.
Згідно із ухвалою Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 надано дозвіл на виготовлення документації для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані в користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів та ведення садівництва.
Відповідно до додатку № 3 до ухвали від 10 листопада 2016 року № 1257 надано дозвіл на виготовлення документації із землеустрою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.
За змістом довідки № 31-1323-0.2-7496/9-16АП із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, виданої відділом Держгеокадастру у м. Львові 11 жовтня 2016 року, земельна ділянка на АДРЕСА_1 (згідно із наданим планом земельної ділянки) площею 0,0060 га ухвалою Львівської міської ради від 03 червня 2004 року № 1323 надана у сервітутне користування на 10 років для проїзду ОСОБА_3 . Договір про встановлення сервітуту ОСОБА_3 не укладався. Заявою від 18 березня 2004 року ОСОБА_3 просила тільки про передачу у приватну власність земельної ділянки для обслуговування її будинку.
Ухвалою Львівської міської ради від 30 грудня 2015 року № 113 ОСОБА_4 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для передачі у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Така документація була виготовлена відповідно до картографічних даних, плану міста та подана на погодження до Управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин. У графічному плані опису меж земельної ділянки, в кадастровому плані земельної ділянки вказано про землі загального користування (проїзд).
Право ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на оформлення документів щодо користування земельною ділянкою площею 0,0497 га на АДРЕСА_2 виникло у 2012 році на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та договору дарування 86/100 частин цього житлового будинку.
Земельна ділянка, яка була в користуванні для обслуговування будинку АДРЕСА_2 приватизована ОСОБА_3 у 2004 році. До цієї земельної ділянки передбачено заїзд, який є спільним для двох господарств.
Відповідно до викопіювання кварталу забудови підтверджено створення заїзду до земельної ділянки ОСОБА_4 у 1957 року при відведенні земельної ділянки під будівництво житлового будинку її батькові.
У технічному паспорті на будинок третіх осіб від 01 серпня 2003 року наявний план земельної ділянки, у якому зазначено спільний проїзд до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . У плані земельної ділянки в технічному паспорті на будинок третіх осіб від 27 липня 2011 року спільний проїзд прив'язаний вже до будинку третіх осіб та відсутній запис про спільність проїзду до будинків ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як у технічному паспорті на будинок від 01 серпня 2003 року.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.2 ст. 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно з п.г ч.1 ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 року №7 визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Відповідно частини частин першої - другої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з частинами шостою-сьомою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.
Відповідно до частини другої статті 95 ЗК України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини першої статті 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданої органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов'язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
В силу статті 41 Конституції України, статті 90 ЗК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Власники земельних ділянок мають право продавати, іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, самостійно господарювати на своїй землі. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно зі статтями 152, 153, 155 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими Законами України. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, застосуванням інших, передбачених Законом способів. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
На думку колегії суддів, ОСОБА_4 не доведено, що ухвалою Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 порушено її особисті права та інтереси.
Спірна земельна ділянка не перебуває в межах червоних ліній, не є дорогою, а знаходиться в зоні садибної забудови та відноситься до земель міста а не до земель загального користування.
Окрім цього, доказів звернення позивачки до ЛМР із аналогічним проханням про надання їй тієї самої ділянки в користування або у власність не встановлено, така ділянка обґрунтовано віднесена до категорії «землі садибної житлової забудови», отже для засвідчення права користування такою ділянкою недостатньо самого факту користування нею, від так позивачка не зацікавлена у оформленні для себе права на землекористування спірною ділянкою.
Межі ділянки позивачки були нею визначені у відповідності до виготовленої на її замовлення техдокументації щодо ділянки по АДРЕСА_1 і спірний заїзд до цих меж не входить.
Колегія суддів також вважає необґрунтованим покликання ОСОБА_4 на викопіювання з генерального плану м. Львова за 1957 - 1958 роки, яким було передбачено заїзд до її будинку.
Генеральний план м. Львова від 1956 року чинний станом на 1958 рік втратив чинність у 1968 році, станом на час розроблення і прийняття оскаржуваної ухвали ЛМР був чинним генеральний план м. Львова затверджений ухвалою сесії ЛМР № 3924 від 30.09.2010р., отже на час виникнення спірних правовідносин відомості генерального плану м. Львова за 1956 рік не використовувалися для визначення меж та конфігурацій конкретних земельних ділянок на території м. Львова.
У постанові від 18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у рішенні у справі №9901/284/19 зазначила, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Таким чином, в даному випадку ОСОБА_4 оскаржила ухвалу ЛМР від 10.11.2016 № 1257, якою не була позбавлена можливості реалізувати жодне з належних їй права, так само даною ухвалою на неї не покладалося жодного обов'язку, отже за наслідками прийняття цієї ухвали не змінився стан її суб'єктивних прав та обов'язків, навіть за змістом свого позову вона не довела жодного порушення її прав і це є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
У постанові від 29.05.2019 по справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19) Верховний Суд, оцінюючи правомірність обраного позивачем способу захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначив: «При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити ефективне поновлення порушеного права.»
Аналогічна правова позиція викладена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19 (провадження № 12-35гс20).
У постанові від 05.09.2022 по справі № 357/7480/20 (провадження № 61-18989св21) Верховний Суд роз'яснив, що предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.
Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
На думку колегії суддів, прийняття оскаржуваної позивачкою ухвали Львівської міської ради від 10.11.2016 № 1257 відбулося без порушень приписів чинного законодавства - згідно земельно-кадастрових даних, ділянка площею 0,0060га відноситься до земель м. Львова, не перебуває в межах «червоних ліній», даних про невідповідність місця її розташування вимогам законів, інших нормативних актів не встановлено, тому у відповідача - ЛМР, були відсутні передбачені законом підставі для відмови у затвердженні землевпорядної документації та наданні ділянки в оренду.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Львівської міської ради - задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до Львівської міської ради, з участю третіх осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування пункту 3 додатку до ухвали п'ятої сесії 7-го скликання Львівського міської ради від 10 листопада 2016року №1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документацій із землеустрою», яким надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 22 грудня 2023 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.