Єдиний унікальний номер 725/3958/23
Номер провадження 2/725/465/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11.12.2023 року Першотравневий районний суд м.Чернівців
в складі:
головуючої судді Піхало Н.В.
за участю секретаря судового засідання Соник А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
ВСТАНОВИВ:
У травні 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вказана квартира знаходиться в двоквартирному житловому будинку, іншими співвласниками будинку є власники квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
На підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28.12.2004 року № 1124/24 «Про передачу нерухомого майна, затвердження акта визначення вартості допоміжного приміщення, зняття будинків з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців», житловий будинок разом із допоміжними до нього приміщеннями АДРЕСА_3 знято з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців та передано у власність власникам квартир, а саме ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка померла і її частка успадкована донькою ОСОБА_4 і матір'ю ОСОБА_2 , (квартира АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_1 (квартира АДРЕСА_4 ).
Так, відповідно до підпункту 2.1. пункту 2 рішення виконкому вирішено, що КЖРЕП № 5, КЖРЕП № 7, КЖРЕП № 11, КЖРЕП № 12 (балансоутримувач будинку АДРЕСА_3 ) і КЖРЕП № 13 зняти з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців будинки, зазначені в додатках 1, 2, 3. 4, 5, 6 і 7 до цього рішення і внести відповідні зміни в облікові документи.
Відповідно до пункту 35 додатку № 2 до Рішення виконкому №1124/24 будинок по АДРЕСА_3 , загальною площею 127,60 кв.м., балансовою вартістю 69355,33 грн., залишковою вартістю 3543,43 грн., включено до переліку двоквартирних будинків, які знімаються разом з допоміжними приміщеннями, господарським будівлями та спорудами з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців та передаються у власність власникам квартир.
26.01.2005 року представниками КЖРЕП-12 проведено інвентаризацію всіх допоміжних приміщень будинку АДРЕСА_3 та надвірних будівель, споруд, що відносяться до даного домоволодіння. При інвентаризації встановлено, що в будинку є в наявності наступні допоміжні приміщення, господарські будівлі та споруди, що використовуються, а саме: підвали № І, ІІ, ІІІ, IV, V та два сараї літ. Б та літ. В., що підтверджується Актом від 26.01.2005 року, в якому також вказано, що його складено для подальшого перерозподілу та закріплення.
При цьому зазначала, що допоміжні приміщення сараї літ. Б та літ. В набуто у спільну сумісну власність всіх співвласників двоквартирного будинку, право користування, володіння та розпорядження якими здійснюється ними спільно.
До травня 2023 року вона вважала, що спільним сараєм (гаражем) літ. Б вона з іншими співвласниками будинку володіють і користуються спільно, та жодних перешкод в цьому в неї не було, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , в свою чергу, не повідомляли її про існування будь-яких договорів оренди допоміжного приміщення, а також вибуття його з їхньої власності та наявності судового спору, предметом якого був сарай (гараж) літ. Б.
З метою більш детального ознайомлення з обставинами спору щодо спірного гаража, вона звернулась до ОСОБА_2 з проханням надати їй копії документів, що стосуються сараю (гаражу) літ. Б., та ознайомившись із наданими документами їй стало відомо, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27.12.2013 року право власності на сарай літ. Б, безпідставно перейменованого в гараж, зареєстровано за територіальною громадою м. Чернівці.
Підставою для видачі вказаного свідоцтва стало рішення 39 сесії VI скликання Чернівецької міської ради від 29.08.2013р. № 942 «Про уточнення переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Чернівців».
Враховуючи те, що Чернівецькою міською радою її позбавлено права власності на сарай літ. Б, який є допоміжним приміщенням житлового будинку й відповідно належить згідно положень чинного цивільного законодавства до спільної сумісної власності власників будинку, просила суд витребувати з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці, в особі Чернівецької міської ради нежитлове приміщення гараж літ. Б, загальною площею 21,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 у її власність.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_6 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, надавши пояснення аналогічні викладеним у позові обставинам.
Представник Чернівецької міської ради Іванович Л.Є. у судовому засіданні просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. При цьому, судупояснила, що нежиле приміщення гаражу літ.Б, що розташоване за адресою в АДРЕСА_3 перебуває у власності територіальної громади м. Чернівці, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 27.12.2013 року. Також вказувала, що будинок знято з балансу на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради №1124/24 від 28.12.2004 року. Вказувала, що посилання позивачки на те, що сарай літ. Б було знято як допоміжне приміщення до будинку, оскільки балансова вартість вказана в рішенні виконавчого комітету і вартість вказана в акті від 31.10.2013 року співпадає, спростовується тим, що договір оренди нерухомого майна, яке перебувало у власності територіальної громади міста Чернівці - гараж площею 18 кв.м. передавався в оренду відповідно до договору від 01.12.2008 року №106/Г. Таким чином, гараж літ.Б площею 18 кв.м. не увійшов в склад допоміжних приміщень будинку. Крім того, вважає, що позивачкою пропущено строк позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом, оскільки вона могла довідатись про її порушене право з дня укладення її співвласницею ОСОБА_2 договору оренди приміщення гаражу. Просила суд у задоволенні позову відмовити.
Треті особи в судове засідання не з'явилися, однак у матеріалах справи містяться їх письмові заяви про розгляд справи у їх відсутності, та вказали, що не заперечують щодо задоволення позовних вимог.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до наступного.
Так, згідно ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою ст.4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, положеннями ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с.23).
Квартира позивачки знаходиться в двоквартирному житловому будинку, який на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 28.12.2004р. № 1124/24 «Про передачу нерухомого майна, затвердження акта визначення вартості допоміжного приміщення, зняття будинків з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців», знято з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівці та передано у власність власникам квартир, якими на той момент були позивачка ОСОБА_1 (квартира АДРЕСА_4 ), та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка померла і її частка успадкована донькою ОСОБА_4 і матір'ю ОСОБА_2 , (квартира АДРЕСА_2 ).
Відповідно до підпункту 2.1. пункту 2 вказаного рішення виконкому вирішено КЖРЕП №5, КЖРЕП №7, КЖРЕП №11, КЖРЕП №12 (балансоутримувач будинку №46 по вул. Сагайдачного П. в м. Чернівцях) і КЖРЕП №13 зняти з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівців будинки, зазначені в додатках 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7 до цього рішення і внести відповідні зміни в облікові документи.
Згідно підпункту 4.1. пункту 4 цього ж рішення Чернівецькому міському бюро технічної інвентаризації при зверненні власників будинків (квартир) доручено замінити наявні правовстановлюючі документи на свідоцтва про право власності на житло з урахуванням переданих у власність власника квартир допоміжних приміщень, господарських будівель і споруд згідно з додатками 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7 та зареєструвати їх в установленому законом порядку.
Пунктом 35 додатку №2 до Рішення виконкому №1124/24 передбачено, що будинок АДРЕСА_3 , загальною площею 127,60 кв.м., балансовою вартістю 69355 грн. 33 коп., залишковою вартістю 3543 грн. 43 коп. включено до переліку двоквартирних будинків, які знімаються разом з допоміжними приміщеннями, господарським будівлями та спорудами з балансу житлового фонду комунальної власності територіальної громади м. Чернівці та передаються у власність власникам квартир (а.с.30-31).
В подальшому, 26.01.2005 представниками КЖРЕП-12 проведено інвентаризацію всіх допоміжних приміщень будинку АДРЕСА_3 та надвірних будівель, споруд, що відносяться до даного домоволодіння. При інвентаризації встановлено, що в будинку є у наявності наступні допоміжні приміщення, господарські будівлі та споруди, що використовуються, а саме: підвали № І, ІІ, ІІІ, IV, V та два сарай літ. Б та В.
Таким чином, допоміжні приміщення сараї літ. Б та літ. В. набуто у спільну сумісну власність всіх співвласників двоквартирного будинку, право користування, володіння та розпорядження якими здійснюється ними спільно.
Також судом встановлено, що спірна будівля гаражу є будівлею сараю літ. Б, що підтверджується технічним паспортом від 16.02.2017 року на багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_3 та схематичним планом земельної ділянки зазначеного садибного (індивідуального) житлового будинку, зі змісту яких вбачається, що на земельній ділянці біля вказаного будинку знаходяться лише будівлі літ. Б. та літ В., які мають у таких документах суперечливі назви «сараї» та «гараж».
Крім того, факт того, що «сараї» та «гараж» є одними і тими ж самими приміщеннями встановлено рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 січня 2022 року та постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 квітня 2022 року й відповідно до положень ЦПК України даний факт не підлягає доведенню.
Відтак, за територіальною громадою міста Чернівці не було оформлене право власності на окреме нежитлове приміщення - гараж, а на належне співвласникам будинку на праві спільної сумісної власності допоміжне приміщення сараю літ. Б.
Так, статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - стаття 1 Першого протоколу) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Непорушність права власності закріплено і в статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Отже, частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на встановлення порядку користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням.
Усі зазначені об'єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.
У той же час законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення.
Згідно зі статтею 1 Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна.
Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).
Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.
Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
Згідно із частинами першою-другою статті 5 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.
Відповідно до пункту 2статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року у справі N 4-рп/2004 зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".
Також у рішенні від 09 листопада 2011 року у справі N 14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.
Таким чином, нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.
У житлових будинках можуть бути як допоміжні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).
Нежилі приміщення, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 ЖК УРСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.
Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).
В постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18 міститься висновок про те, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням і лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.
В постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі 914/554/19 міститься висновок про те, що особливістю правового статусу допоміжних приміщень є те, що вони є спільною власністю власників квартир у багатоквартирному будинку в силу прямої норми закону і підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення співвласниками будь-яких додаткових дій. Зазначене виключає набуття будь-якою особою права власності на такі приміщення, як на окремий об'єкт цивільних прав.
Таким чином, суд оцінивши зібрані докази в їх сукупності вважає, що Чернівецька міська рада вийшла за межі наданих їй законом повноважень при прийнятті оспорюваного рішення від 29 серпня 2013 року N 942 "Про уточнення переліку об'єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади міста Чернівців" у частині віднесення спірного нежитлового приміщення (гаражу) літ Б., загальною площею 21,2 кв. м, який розташований по АДРЕСА_3 , до комунальної власності територіальної громади міста Чернівці як самостійного об'єкта цивільно-правових відносин та в подальшому оформлення права власності на таку будівлю, так як спірне приміщення є допоміжним приміщенням і перебуває у спільній сумісній власності співвласників вказаного багатоквартирного будинку, як самостійний об'єкт цивільно-правових відносин.
Вказане підтверджується також актом інвентаризації допоміжних приміщень господарських будівель і споруд будинку від 26 січня 2005 року № 46, складеним для подальшого перерозподілу та закріплення (передачі у власність) допоміжних приміщень, господарських будівель та споруд, з якого вбачається, що при інвентаризації було встановлено, що в будинку є певна кількість допоміжних приміщень, господарських будівель та споруд, серед яких є два сараї літ. Б. і В., що підтверджує доводи позивачів про те, що будівля літ. Б. за своїм функціональним призначенням будувалась як допоміжне приміщення - сарай, а не є нежитловим приміщенням - гаражем, про що помилково вказує відповідач в апеляційній скарзі та у відзиві на позовну заяву.
Той факт, що оспорювана будівля гаражу є будівлею сараю літ. Б підтверджується в тому числі і технічним паспортом від 16 лютого 2017 року на багатоквартирний житловий будинок та схематичним планом земельної ділянки зазначеного садибного (індивідуального) житлового будинку, зі змісту яких вбачається, що на земельній ділянці біля вказаного будинку знаходяться лише будівлі літ. Б. та літ В., які мають у таких документах суперечливі назви «сараї» та «гараж», проте такі будівлі є одними і тими ж самими приміщеннями та інші приміщення на вказаній території відсутні.
Жодних інших належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за територіальною громадою міста Чернівці було оформлене право власності на окреме нежитлове приміщення - гараж, а не належне позивачам на праві спільної сумісної власності допоміжне приміщення сараю літ. Б, Чернівецькою міською радою не надано.
Не надано Чернівецькою міською радою і будь-яких доказів на підтвердження того, що з самого початку спірне приміщення гаражу будувалося як самостійний об'єкт цивільно-правових відносин, використання якого мало інше (окреме) призначення (магазин, перукарня, офіс, поштове відділення тощо).
Крім того, вищевказані факти також були встановлені постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 квітня 2022 року.
Окрім того, також слід зазначити, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 24.02.2021р. у справі № 367/4613/18-ц.
Також слід зазначити, що частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України слідує що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Захист порушеного права особи має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.
Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) вказано, що «ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту)».
Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених ЦК України.
Правовий аналіз положень статті 387 ЦК України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до не власника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.
Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред'являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.
Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено статтями 16,387 ЦК України саме як форма захисту права власності.
На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного матеріального права на витребування майна із чужого незаконного володіння позивач повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.
Такий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 13 квітня 2021 року у справі №910/11702/18.
Оскільки судами встановлено, що спірне нерухоме майно перебуває у власності Чернівецької міської ради не на підставі укладеного з попереднім власником такого майна договору та відповідач не є добросовісним набувачем спірної будівлі гаражу, на правовідносини, які виникли у даній справі, поширюється дія припису статті 387 ЦК України.
Такий висновок суду узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав в постанові від 13 квітня 2021 року у справі №910/11702/18.
Крім того, для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.
Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 жовтня 2019 року і 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2021 року у справі № 726/1524/19 (провадження № 61-1946св21) вказано, що: «задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову. Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права».
У постанові від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19 Великою Палатою Верховного Суду викладено правовий висновок, згідно якого обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Таким чином вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, у спільну сумісну власність позивачки в порядку статті 387 ЦК України відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав співвласників спірного нерухомого майна.
Отже обраний позивачами спосіб захисту їх порушених прав є ефективним, а позовна вимога про витребування з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці, в особі Чернівецької міської ради, спірного гаража у власність позивача є обґрунтованою та доведеною й відповідно позов підлягає задоволенню.
Щодо доводів представника Чернівецької міської ради про пропуск позивачем строку позовної давності, то суд зазначає наступне..
Так, відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції до ухвалення судового рішення відповідач подав заяву про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом, встановленим у частині першій статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 461/928/17 та від 24 листопада 2021 року у справі № 760/25506/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що кожного нового періоду часу наступає нове порушення прав власника.
На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
При цьому суд не погоджується із доводами відповідача, що позивачкою пропущено встановлений законом строк позовної давності, оскільки будучи сусідами із третіми особами позивачка могла знати ще 21 січня 2015 року про порушення її прав, а саме з дати укладення між ОСОБА_2 та Чернівецькою міською радою договору оренди спірного гаражу, оскільки позивачка та треті особи не є родичами, вони не проживають в одному житловому приміщенні та не ведуть спільного господарства та третя особа ураховуючи існування порядку користування співвласниками допоміжними приміщеннями не зобов'язана була повідомляти позивачку про існування договору оренди, а тому на думку суду лише один факт проживання по-сусідству не може свідчити про обізнаність ОСОБА_1 про вибуття спірного приміщення з її спільної сумісної власності та подальшу здачу його в оренду. .
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для витребування з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці, в особі Чернівецької міської ради у власність позивачки ОСОБА_1 нежитлового приміщення гараж літ. Б, загальною площею 21,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Крім того, з відповідача на користь позивачки ОСОБА_1 підлягають стягненню й судові витрати за звернення до суду із вказаним позовом.
Керуючись ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», ст.ст.16,382 ЦК України,
ст.ст.2, 4, 5, 7, 12, 76, 89, 133, 137, 141, 247, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 289, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позов задовольнити.
Витребувати з незаконного володіння територіальної громади міста Чернівці, в особі Чернівецької міської ради (код ЄДРПОУ 36068147, 58002, м. Чернівці, площа Центральна, буд.1) у власність ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ) нежитлове приміщення гараж літ. Б, загальною площею 21,2 кв.м., який знаходиться за адресою : АДРЕСА_3 .
Стягнути з Чернівецької міської ради (код ЄДРПОУ 36068147, 58002, м. Чернівці, площа Центральна, буд.1) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ) судовий збір у розмірі 1 073 гривень 60 копійок.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду через Першотравневий районний суд м.Чернівці протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Першотравневого
районного суду м.Чернівці Н.В. Піхало