УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 522/10826/16-ц
провадження № 61-12238ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило Вікторія Григорівна, на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк», про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»
(далі - АТ «Альфа-Банк»), яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 18 грудня 2007 року
між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту, відповідно до умов якого останній отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 1 500 000 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних та наступним порядком погашення суми основної заборгованості за кредитом та процентів за його використання з січня 2009 року по листопад 2027 року щомісячно рівними частинами по 6 578,95 грн; у грудні 2027 року - 6 578,35 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом - 17 грудня 2027 року.
Пунктом 1.2. кредитного договору передбачено, що кредит надається позичальнику на наступні цілі: фінансування інвестування житла - квартири, будівельний
АДРЕСА_1 та будується за адресою: АДРЕСА_2 .
Позивач вважає вказаний договір недійсним, оскільки він не відповідає вимогам, зокрема, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», пункту 8 частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»,
статті 651 ЦК України. Також заявник вказував, що відповідно до статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, Законом України «Про захист прав споживачів» закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживача.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним кредитний договір від 18 грудня 2007 року, укладений між ним
та ПАТ «Укрсоцбанк».
Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 22 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що істотні умови кредитного договору від 18 грудня 2007 року узгоджені між сторонами, про що свідчить не лише підписання договору, а й подальші дії позичальника, який, отримавши кредитні кошти, із заявами про невиконання умов договору або їх неналежне виконання з боку банку, не звертався протягом тривалого часу, виконував взяті на себе зобов'язання, не заперечуючи проти розміру щомісячних платежів, або незрозумілості умов і розміру погашення кредитної заборгованості. Банк виконав вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та визначив графік погашення заборгованості за кредитом, сукупну вартість кредиту і реальної процентної ставки на місяць, визначив, які суми позивач ОСОБА_1 зобов'язаний буде сплачувати щомісячно протягом дії кредитного договору, про що повідомив позивача.
Разом з тим, позивач не довів належними та допустимими доказами, що відповідач при укладенні договору застосував нечесну підприємницьку практику.
Позивач ОСОБА_1 правом споживача відмовитись в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом чотирнадцяти днів з моменту отримання копії примірника договору не скористався, тому підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору немає.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з клопотанням про призначення судової економічної експертизи.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 19 червня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової економічної експертизи відмовив.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судова експертиза призначається лише у випадку дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних обставин, які входять до предмету доказування. У даному випадку предметом спору у цій справі є визнання договору недійсним. Разом з тим, питання № 3 (у випадку, якщо встановити відповідність наведеним до сплати ПАТ «Укрсоцбанк» розмірам не вдасться, визначити експертним шляхом, з урахуванням вимог нормативно-правових актів Національного банку України, у яких розмірах документально та нормативно підтверджуються: реальна відсоткова ставка, абсолютне значення подорожчання кредиту та сукупна вартість кредиту за договором кредиту
від 18 грудня 2007 року на дату його укладання) у клопотанні про призначення експертизи стосується обставин виконання кредитного договору, тобто не входить до предмету доказування, виходячи з підстав позову. Тому у задоволенні вказаного клопотання слід відмовити.
Одеський апеляційний суд постановою від 19 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада 2022 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту змінив, виклав його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що умови пункту 3.3.15. договору кредиту, якими передбачена комісія за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку у розмірі 0,99 % від суми кредиту, є несправедливими. Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Оскільки про оспорювані умови кредитного договору від 18 грудня 2007 року позивач був обізнаний з дня його укладення, то початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання недійсними його умов є день укладення договору, однак з позовом ОСОБА_1 звернувся у червні 2016 року.
Тому, за умови підставності позовних вимог в частині визнання недійсними положень кредитного договору, позовна давність за вимогою щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, а саме - комісії за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99 % від суми кредиту, є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.
За таких обставин, апеляційний суд зробив правильний висновок про пропуск позивачем позовної давності та відмову у задоволенні позову за вимогою в частині недійсності умови договору в частині сплати комісії за управління кредитними коштами з підстав спливу позовної давності.
Отже, вказані вимоги не підлягають задоволенню з підстав пропуску позивачем строку позовної давності. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , але помилився у мотивах такого рішення.
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило В. Г., просить скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада 2022 року, постанову Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року та ухвалу цього ж суду
від 19 червня 2023 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Верховний Суд ухвалою від 05 вересня 2023 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило В. Г., на ухвалу Одеського апеляційного суду
від 19 червня 2023 року про відмову у задоволенні клопотання про призначення судової економічної експертизи у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним.
Визнав підстави, наведені в клопотанні ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило В. Г., про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада
2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року, неповажними.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило В. Г.,
на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада
2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року залишив без руху та надав строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Запропонував заявнику: надати відповідні докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції; уточнену редакцію касаційної скарги із зазначенням конкретних обов'язкових підстав касаційного оскарження судових рішень, та додати її копії відповідно до кількості учасників справи. Попередив про наслідки невиконання вимог вказаної ухвали.
У жовтні 2023 року до Верховного Суду на виконання вимог ухвали суду
від 05 вересня 2023 року від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило В. Г., надійшла заява про усунення недоліків касаційної скарги, до якої додана уточнена касаційна скарга, а також обґрунтоване клопотання про поновлення строку.
Клопотання мотивоване тим, що строк пропущений з поважних причин, оскільки повний текст постанови Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року отриманий представницею заявника засобами електронного зв'язку 25 липня 2023 року, що підтверджується листом Одеського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року (докази додані до матеріалів касаційного провадження).
Відповідно до частин другої, третьої статті 390 ЦПК України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій
статті 394 цього Кодексу.
Перевіривши доводи клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та додані до касаційної скарги матеріали, суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки наведені заявником обставини свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на оскарження, що є підставою для його поновлення.
Отже, недоліки касаційної скарги, визначені ухвалою Верховного Суду
від 05 вересня 2023 року, усунуті.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової економічної експертизи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Суди встановили, що 18 грудня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк»
та ОСОБА_1 укладений договір кредиту, відповідно до умов якого останній отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 1 500 000 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних та наступним порядком погашення суми основної заборгованості за кредитом та процентів за його використання з січня
2009 року по листопад 2027 року щомісячно рівними частинами
по 6 578,95 грн; у грудні 2027 року - 6 578,35 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом 17 грудня 2027 року.
Пунктом 1.2. кредитного договору передбачено, що кредит надається позичальнику на наступні цілі: фінансування інвестування житла - квартири, будівельний № 373, розрахунковою площею 179,8 кв. м, що знаходиться
на 19 поверсі в секції «В» житлового будинку АДРЕСА_3 та будується за адресою: АДРЕСА_2 .
Детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне значення подорожчання кредиту зазначений в додатку № 1 до договору від 18 грудня 2007 року.
Погашення заборгованості за договором здійснюється в порядку, розмірах і строках, передбачених пунктом 1.1.2., сплата процентів передбачена
статтею 2 договору, відповідальність сторін - статтею 4 договору.
Отже, зазначені обставини свідчать про те, що договір кредиту від 18 грудня 2007 року підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, на момент укладення договору ОСОБА_1 не заявляв додаткових вимог щодо умов кредитного договору і в подальшому виконував його умови. Умови кредитного договору містять повну інформацію щодо кредитування: порядок перерахування коштів та періоду надання кредиту (пункти 1.1., 2.1.), розмір процентної ставки (пункт 1.1.), порядок нарахування відсотків
(пункт 2.4.), зміна відсотків (пункт 2.6.), порядок сплати відсотків (стаття 2), період внесення платежів (пункт 1.1.), порядок розрахунків та відповідальність за порушення умов договору (стаття 4), визначений розмір щомісячного платежу (пункт 1.1.).
Отже, враховуючи зміст кредитного договору, з моменту підписання цього договору позивач обізнаний щодо оплатності наданого кредиту, свого обов'язку щомісячно вносити плату за користування кредитом, розміру процентів, порядку їх нарахування та відповідальності за прострочення погашення кредиту.
Суди також установили, що ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду № 1 про внесення змін до договору кредиту від 18 грудня 2007 року, якою сторони змінили умови кредитування.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу захисту своїх порушених прав, послався на порушення відповідачем абзацу 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши, що в тексті кредитного договору відсутній графік погашення процентів за договором. Також заявник вказував, що відповідно до статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, Законом України «Про захист прав споживачів» закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживача. Тому спірний кредитний договір має бути визнаний недійсним.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19) зазначив, що порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18 (провадження
№ 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року у справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19) та від 02 жовтня 2019 року у справі
№ 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18).
Відповідно до частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:
1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема:
а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
Частиною п'ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними лише окремих умов договору, а не цивільно-правового договору в цілому і лише у разі визнання цих положень договору несправедливими.
Отже, за змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження
№ 61-14545сво20) зазначив, що «тлумачення вказаних норм свідчить, що під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація; правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами: першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін; зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів, так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину; потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання обов'язку кредитодавцем щодо надання споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця».
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов за оспорюваним кредитним договором, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення договору позивач не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, був проінформований про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів, виконував умови кредитного договору, підписував додаткові угоди, тому відсутні підстави вважати дії відповідача при укладанні оспорюваного договору, як нечесну підприємницьку практику, що вводить споживача в оману.
Договір кредиту є оспорюваним правочином і тягар доказування у даній категорії справ щодо доведеності наявності омани на момент вчинення правочину покладається на сторону позивача.
Підписуючи кредитний договір, ОСОБА_1 не повідомляв банк про наявність у нього будь-яких зауважень чи заперечень стосовно змісту наданої йому інформації, умов отримання, користування та повернення кредиту. Отримання кредиту споживач не заперечував. Укладений договір кредиту не суперечить нормам чинного законодавства, відповідає вільному волевиявленню та внутрішній волі учасників правочину.
Законом України «Про захист прав споживачів» передбачено право споживача відмовитись в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом 14 днів з моменту отримання копії примірника договору, проте реалізація вказаного права споживача і припинення дії кредитного договору можлива при дотриманні споживачем трьох умов, передбачених законом: подача письмового повідомлення кредитодавцю про відмову від кредитного договору в строки, встановлені законом; одночасного/разом з відкликанням згоди/повернення виданого кредиту або отриманого товару за договором; сплати нарахованих процентів, які були нараховані банком за весь час користування грошовими коштами.
Проте, позивач ОСОБА_1 правом споживача відмовитись в односторонньому порядку від укладеного кредитного договору протягом чотирнадцяти днів з моменту отримання копії примірника договору не скористався.
Отже, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання в цілому недійсним кредитного договору.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови
у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним положень кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту,
а саме - комісії за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99% від суми кредиту, а в решті рішення залишаючи без змін, апеляційний суд виходив з того, що положення договору кредиту від 18 грудня 2007 року, зазначені у пункті 3.3.15. договору, відповідно до якого позичальник зобов'язаний сплатити кредитору комісію за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99 % від суми кредиту, є несправедливими, отже, спірний договір в цій частині є недійсним.
Відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції подав заяву про застосування строку позовної давності, зазначивши, що спірний договір укладений 18 грудня 2007 року, а позивач із позовом до суду звернувся
09 червня 20016 року.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) зробила висновок про те, що «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,
є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки
(стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої
статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У постанові від 28 вересня 2022 року в справі № 311/1567/18 (провадження
№ 61-12371св19) Верховний Суд зазначив, що: «порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Тлумачення частини першої та п'ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов'язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов'язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов'язання. Тому положення частини п'ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов'язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору недійсним є день укладення оспорюваного договору».
Оскільки про оспорювані умови кредитного договору від 18 грудня 2007 року позивач був обізнаний з дня його укладення, то початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання недійсними його умов є день укладення договору, однак з позовом ОСОБА_1 звернувся у червні 2016 року. Тому позовна давність за вимогою в частині недійсності умови договору про сплату вказаної комісії є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.
За таких обставин, вимоги позивача про визнання недійсним положень кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, а саме комісії за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99 % від суми кредиту, не підлягають задоволенню з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.
Доводи касаційної скарги про те, що у вказаній справі позовна давність не сплила, оскільки цілі кредитування (фінансування інвестування житла) не були досягнуті, зокрема, будівництво будинку не відбулося, а позивач лише у 2016 році дізнався про несправедливі умови договору кредиту (невідповідність статям 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також введенняспоживача в оману з використанням нечесної підприємницької діяльності)не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Апеляційний суд у зв'язку зі спливом позовної давності відмовив лише в частині позовних вимог про визнання недійсними положень кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту,
а саме - комісії за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99% від суми кредиту, в решті апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості.
Крім того, апеляційний суд надав належну правову оцінку обставинам справи та доводам позивача щодо дискримінаційності умов договору, юридичної неграмотності, нечесної підприємницької діяльності банку, введення в оману тощо, та зробив висновок про те, що лише положення кредитного договору щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, а саме - комісії за відкриття позичкового рахунку в розмірі 0,99 % від суми кредиту, не відповідають вимогам чинного законодавства, тому договір в цій частині є недійсним.
Таким чином не здійснення будівництва будинку в строк не має правового значення для суду під час вирішення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору із заявлених позивачем підстав позову.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі
№ 293/780/18 (провадження № 61-10328св19).
Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19), погодившись з висновками судів попередніх інстанції, зазначив, що «спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували вказані обставини».
Таким чином, обґрунтування, наведене заявником в касаційній скарзі, не свідчить про помилковість застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведеній постанові Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової економічної експертизи, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з клопотанням про призначення судової економічної експертизи з метою вирішення наступних питань: 1. Чи підтверджується документально надання
ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_1 кредиту в сумі 1 500 000 грн відповідно до пунктів 1.1., 2.1. договору кредиту від 18 грудня 2007 року?
2. Чи відповідають умовам договору кредиту від 18 грудня 2007 року, узгоджені сторонами розміри відсоткової ставки за кредитом, ціна договору та розмір здороження кредиту, розмірам, наведеним ПАТ «Укрсоцбанк» до сплати у додатку № 1 до вказаного кредитного договору, станом на дату укладання цього договору - 18 грудня 2007 року? 3. У випадку, якщо встановити відповідність наведеним до сплати ПАТ «Укрсоцбанк» розмірам не вдасться, визначити експертним шляхом, з урахуванням вимог нормативно-правових актів Національного банку України, у яких розмірах документально та нормативно підтверджуються: реальна відсоткова ставка, абсолютне значення подорожчання кредиту та сукупна вартість кредиту за договором кредиту від 18 грудня 2007 року на дату його укладання; 4. У якій сумі та валюті документально підтверджується обсяг сплачених грошових коштів ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» протягом періоду
з 18 грудня 2007 року по 09 червня 2016 року (дата звернення до суду), у розрізі складових (кредит, відсотки, комісії, штрафні санкції тощо) відповідно до умов договору кредиту від 18 грудня 2007 року?
Встановивши, що питання під № 1 та 2 у клопотанні про призначення експертизи ОСОБА_1 під час розгляду справи судом першої інстанції не заявляв, та врахувавши, що питання № 3 у клопотанні про призначення експертизи стосується обставин виконання кредитного договору, тобто не входить до предмету доказування, виходячи з підстав позову, апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової економічної експертизи, врахувавши, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 07 липня 2022 року у cправі № 910/886/21, щодо дослідження питання з підстав та умов призначення й проведення експертизи у судовому спорі.
У постанові Верховного Суду від 07 липня 2022 року у cправі № 910/886/21 предметом позову є визнання недійсним висновку Укрпатенту та зобов'язання вчинити дії (предмет і підстави позову пов'язані із захистом прав інтелектуальної власності).
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Висновки, які викладені у постанові Верховного Суду від 07 липня 2022 року
у cправі № 910/886/21, не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, які склались у справі, яка переглядається, оскільки суб'єктний склад учасників правовідносин, предмет спору, а також характер спірних правовідносин не є подібними.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується
у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило Вікторія Григорівна, про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити.
Поновити ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило Вікторія Григорівна, строк на касаційне оскарження рішення Приморського районного суду міста Одеси від 22 листопада 2022 року
та постанови Одеського апеляційного суду від 19 червня 2023 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк»,
яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк», про захист прав споживача, визнання кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Курило Вікторія Григорівна, на рішення Приморського районного суду міста Одеси
від 22 листопада 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 19 червня 2023 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк