СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 грудня 2023 року Справа № 480/6606/23
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Павлічек В.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/6606/23 за позовом ОСОБА_1 до Начальника відділення інспекторів прикордонної служби "ІНФОРМАЦІЯ_1" (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_2 (АДРЕСА_1) ДПС України ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення,-
ВСТАНОВИВ:
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_3 , капітана ОСОБА_2 , в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте 24.05.2023р. відносно ОСОБА_1 начальником відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_3 , капітаном ОСОБА_2 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що надав відповідачу всі необхідні документи для перетину державного кордону, однак, відповідачем прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, що на думку позивача є протиправним.
Позивач зазначає, що є батьком, який самостійно виховує дитину віком до 18 років, відтак відповідно до ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Позивачем було надано відповідачу перелік документів, які свідчать про встановлення певного юридичного факту, які підтверджують те, що позивач здійснює самостійне виховання дитини віком до 18 років, без участі матері.
Ухвалою суду було відкрито провадження у цій справі та визначено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, залучено до участі у справі в якості співвідповідача ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Представник відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_2 , надав суду відзив на позов, в якому зазначає, що відповідно до норм СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Відповідач стверджує, що надані позивачем 24.05.2023 року документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, тому оскаржуване рішення - є правомірним.
Позивач своїм правом щодо надання відповіді на відзив не скористався.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. У разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 25.05.2023 ОСОБА_1 перетинав державний кордон України через пункт пропуску «Рава - Руська - Хребенне» як батько, якій самостійно виховує дитину віком до 18 років.
Для підтвердження статусу батька, якій самостійно виховує дитину віком до 18 років ОСОБА_1 відповідачу надано наступні документи:
оригінал паспорту громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 ;
оригінал паспорту громадянина України для виїзду за кордон дитини позивача ОСОБА_3 ;
оригінал свідоцтва про народження дитини ОСОБА_3 ;
оригінал РНОКПП дитини ОСОБА_3 ;.
оригінал довідки №1169 від 05.10.2022р Ворожбянської міської ради Сумського району Сумської області щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1 з дитиною ОСОБА_3 ;
оригінал довідки №19 від 15.02.2023р. Ворожбянського ліцею №1 Ворожбянської міської ради Сумської області;
оригінал довідки лікаря від 15.02.2023р.,
оригінал консультаційного висновку спеціаліста №106 від 16.02.2023р.;
оригінал висновку органу опіки та піклування Ворожбянської міської ради від 14.03.2023р. №215;
оригінал акту дослідження від 28.03.2023р.;
копію рішення Білопільського районного суду Сумської області від 28.03.2023р. по справі №573/249/23;
оригінал заяви позивача від 18.04.2023р. до Адміністрації Державної прикордонної служби України;
оригінал відповіді Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.04.2023р.;
оригінал відповіді ІНФОРМАЦІЯ_3 Державної прикордонної служби України від 25.04.2023р.;
оригінал заяви позивача до ІНФОРМАЦІЯ_3 Державної прикордонної служби України від 11.05.2023р.
Рішенням про відмову у перетині державного кордону України від 25.05.2023 начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_3 , капітана ОСОБА_2 відмовлено позивачу у перетині державного кордону України за відсутності підстав на право перетину державного кордону (а.с. 9 - 10).
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначене кореспондується також з положеннями ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII. При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ.
Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
В подальшому воєнний стан був продовжений Указами Президента України, зокрема, Указом Президента України від 14 березня 2022 року №133/2022 з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України від 17 травня 2022 року № 341/2022 з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, Указом Президента України від 12.08.2022 № 573/2022 з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 24.02.2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
З вказаного можна зробити висновок про те, що станом на час виникнення спірних у даній справі відносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі по тексту Правила в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Так, згідно п. 2 Правил у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до абз. 13 п.2-3 Правил, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. При цьому в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Пунктом 2-6 Правил визначено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.
Відповідно до абз.5 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач є батьком ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 , мати ОСОБА_4 (а.с. 13). Як зазначає сам позивач, з ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі не перебував.
Позивач стверджує, що самостійно виховує малолітнього сина та на підтвердження цього надав:
- довідку №1169 від 05.10.2022р Ворожбянської міської ради Сумського району Сумської області в якій зазначено, що він має такий склад сім'ї: син ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.15);
- довідку №19 від 15.02.2023р. Ворожбянського ліцею №1 Ворожбянської міської ради Сумської області, в якій зазначено, що мати ОСОБА_4 протягом 2022 року не відвідувала заклад, не брала участі у навчанні та вихованні сина (а.с. 16);
- довідку лікаря - педіатра від 15.02.2023р., в якій зазначено, що протягом 2022 р. піклування про здоров'я дитини ОСОБА_5 , матір'ю не здійснювалося (а.с. 17 - 18);
- консультаційний висновок спеціаліста №106 від 16.02.2023р. (а.с. 19);
- висновок органу опіки та піклування Ворожбянської міської ради від 14.03.2023р. №215, яким визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_5 з батьком із встановленням графіку відвідувань та перебування дитини разом з матір'ю (а.с. 22);
- акт обстеження умов проживання від 28.03.2023р. (а.с. 23-24);
- рішення Білопільського районного суду Сумської області від 28.03.2023р. по справі №573/249/23, яким визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_5 з батьком (а.с. 28 - 29).
Так, суд вважає за необхідне вказати про те, що частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року №2402-ІІІ (далі - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин першої та другої статті 15 Закону № 2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої - третьої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Враховуючи, що не перебування батьків у шлюбі, проживання батьків дитини окремо, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
В цьому випадку відсутні будь-які належні та допустимі докази, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що б свідчило про самостійне виховання позивачем дитини віком до 18 років. Зокрема, відсутні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання сина та докази наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
Суд звертає увагу, що в рішення Білопільського районного суду Сумської області від 28.03.2023р. по справі №573/249/23 зазначено, що Білопільський міський голова повідомив, що під час телефонної бесіди з матір'ю дитини ОСОБА_4 , яка на теперішній час перебуває за кордоном у Німеччині, з'ясовано, що їх син ОСОБА_6 проживає разом з батьком за домовленістю між ними з 2021року, її батьківські права не порушуються, вона має змогу спілкуватися з дитиною (а.с.29).
Також суд звертає увагу на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Разом з тим, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2021 року № 693, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
Так, одинока мати - мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком;
одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Виходячи з цього визначення, оскільки матір дитини не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
Також слід врахувати, що відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 № 9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі № 822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Тобто, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Дослідивши обставини справи у відповідності до наведених правових норм суд приходить до переконання, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що з достатньою переконливістю свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, без участі матері у житті такої, ні під час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, ні під час подання позовної заяви до суду.
Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку про те, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини, тому розірвання шлюбу між батьками або не перебування батьків у шлюбі, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини.
При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що останній не позбавлений права повторно звернутися до відповідача з питання щодо перетину кордону, як батька, який самостійно виховує дітей віком до 18 років, з наданням нових документів на підтвердження самостійного виховання дитини віком до 18 років.
Щодо твердження позивача про необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача та незрозумілість підстав його прийняття, суд зазначає наступне.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Критерій зрозумілості рішення відповідача у даному випадку полягає у тому, що за відповідності рішення такому критерію, зміст рішення не припускає кілька варіантів тлумачення обставин його прийняття та змісту по суті.
Згідно із ч.1 ст.14 Закону «Про прикордонний контроль» у перетинанні державного кордону відмовляється лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Суд зауважує, що під час прикордонного контролю надані позивачем документи не підтвердили факту самостійного виховання ним дитини до 18 років, тобто єдиної підстави для виїзду позивача за кордон на яку він посилається.
У спірному рішенні зазначено про те, що позивач не має права на виїзд за кордон під час дії воєнного стану, тобто зміст оскаржуваного рішення дає можливість чітко та недвозначно встановити, що єдиною підставою прийняття такого рішення було ненадання позивачем документів на підтвердження його права на виїзд за кордон під час дії воєнного стану, а саме документів, які б підтверджували факт самостійного виховання ним дитини до 18 років
Крім того, згідно із ч.2 ст.14 Закону «Про прикордонний контроль» форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.
Форма рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, станом на момент прийняття спірного рішення визначалась наказом Державної прикордонної служби України від 14.12.2010 № 967, та містила таке формулювання щодо обґрунтування прийняття рішення: "у зв'язку з наявністю однієї з підстав, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", у тому числі у зв'язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначену особу рішенням _________________________(посилання на рішення суду або прокурора) тимчасово обмежено у праві виїзду з України, або відповідно до статті 20 Закону України "Про державну прикордонну службу України" відсутні дійсні документи на право перетинання державного кордону.
Інформацію про підстави внесення Вас до цієї бази даних Ви можете отримати у розпорядника інформації, що знаходиться ________________ (місто, вулиця, будинок, індекс)".
Отже, затверджена форма рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, передбачала виключно обґрунтування підстав для відмови у виїзді, що визначені статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", серед яких відсутня така підстава як заборона на виїзд військовозобов'язаних у період дії воєнного стану. При цьому, вказана форма не передбачала зазначення у рішенні обґрунтувань прийняття рішення у разі прийняття такого рішення відповідно до статті 20 Закону України "Про державну прикордонну службу України" на підставі відсутності дійсних документів на право перетинання державного кордону.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про те, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення про відмову позивачу у перетинанні державного кордону за встановлених обставин справи, під час дії в країні воєнного стану, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення відповідача.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
З урахуванням встановленого, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Доводи позову зазначених висновків не спростовують.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Начальника відділення інспекторів прикордонної служби "ІНФОРМАЦІЯ_1" (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_2 (АДРЕСА_1) ДПС України ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, прийняте 24.05.2023р. відносно ОСОБА_1 начальником відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", ІНФОРМАЦІЯ_3 , капітаном ОСОБА_2 - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.О. Павлічек