КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В.
№ 22-ц/824/15704/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ Справа № 759/25340/21
13 грудня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кулікової С.В.
суддів - Болотова Є.В.
- Музичко С.Г.
при секретарі - Кіпрік Х.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року, ухваленого під головуванням судді Горбенко Н.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,-
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, в якій просила стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України на її користь майнову шкоду в розмірі 178 000,00 грн. та моральну шкоду у розмірі 1 123 850,00 грн.
Позов мотивовано тим, що у квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської і Донецької областей України, вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Цей доказ також підтверджує той факт, що вона внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, була змушена покинути тимчасово окуповану територію України та перебувати в м. Київ.
Місто Донецьк включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. Таким чином юридичний факт окупації та тимчасової відсутності в м. Донецьк юрисдикції держави Україна встановлений законом.
Вказувала, що збройною агресією російської федерації проти України та окупацією росією частини території Донецької області порушений побут та її налагоджене життя, права на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя. російською федерацією в м. Донецьк створені такі умови, які унеможливлюють реалізацію нею права на свободу думки та інших політичних прав громадянина України.
Також внаслідок дій росії вона позбавлена можливості використовувати свою квартиру у період з 2014 року, а тому у зв'язку із неможливістю здати в оренду квартиру та отримувати відповідний дохід їй завдано шкоду у вигляді упущеної вигоди у розмірі 178 000,00грн.
Крім того, спричинено моральну шкоду, яку вона, враховуючи характер та обсяг завданих душевних страждань, істотність порушень її конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, оцінює у розмірі 1 123 850,00 грн.
Вважала, що обов'язок по відшкодуванню спричиненої шкоди необхідно покласти на державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 14 липня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційну скаргу обгрунтовувала тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначала, що твердження суду щодо недоведеності обставин справи є необгрунтованими, оскільки позивач доводить втрату доходів від використання власного майна, що відбулось внаслідок терористичної діяльності на тимчасово окупованої території України та спирається і наводить відповідну судовому практику.
В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивачка є громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка відповідно до копії дублікату довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № НОМЕР_1 від 01.12.2016 року, перемістилася з АДРЕСА_1 до АДРЕСА_2 (а.с.7).
ОСОБА_1 є власником кваритири у АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 07.04.2011 року № 616, копією Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 29926815 від 12.05.2011 року (а.с.8-11).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відшкодування майнової та моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Статтею 270 ЦК України визначено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно із статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 40 постанови від 12 травня
2022 року у справі № 635/6172/17 зазначила, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов'язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов'язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.
У пункті 52 зазначеної постанови вказано, що у кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав, порушених російською федерацією із 2014 року.
Вказувала, що внаслідок збройної агресії вона була вимушена залишити місце свого постійного проживання в АДРЕСА_1 та є внутрішньо переміщеною особою.
Позивач зазначала, що через неможливість використання власної квартири їй було завдано збитки, які вона розраховує виходячи із середньої вартості оренди подібної квартири за період неможливості користування майном на тимчасово окупованій території. Крім того, у зв'язку із необхідністю прилаштовуватись до нових умов життя, шукати додаткові кошти на оренду житла їй завдано моральної шкоди.
Разом з тим Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку росії, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня
1974 року, Верховна Рада України визнала росію державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії росії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). росія своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
При цьому м. Донецьк включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями, а тому держава України у сенсі статті 1 Конвенції не має юрисдикції щодо гарантування прав і свобод громадян на цій території.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки шкода про відшкодування якої заявлено позовні вимоги та виконання державою Україна своїх обов'язків щодо гарантування прав і свобод громадян не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії.
У справі за позовом фізичної особи до російської федерації про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією росії проти України, Верховний Суд дійшов висновку, що звернення позивача до українського суду із позовом до російської федерації є можливим засобом захисту права (постанова від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19).
Отже, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації росією окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (російську федерацію), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.
Враховуючи наведене, висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, на які посилалась заявник у скарзі.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Рішення суду першої інстанції є достатньо вмотивованими та містить висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його зміни чи скасування та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України , апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанову.
Повний текст постанови складено 18 грудня 2023 року.
Головуючий: Судді: