ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«19» грудня 2023 року
м. Харків
справа № 953/3382/23
провадження № 22ц/818/2522/23
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),
суддів - Мальованого Ю.М., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Волобуєва О.О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Харківська міська рада
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року в складі судді Колесник С.А.
ВСТАНОВИВ:
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що він є сином ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батьками ОСОБА_2 були мати - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та батько - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Зазначив, що за життя ОСОБА_4 отримав право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 на підставі ордера № 1082, виданого 16 травня 1977 року. Будучи дитиною, він проживав разом однією сім'єю з бабою, дідом, батьком та безпосередньо займався похованням батька - ОСОБА_2
15 вересня 2021 року він звернувся до нотаріальної контори для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_2 . Згідно даних реєстру речових прав на нерухоме майно, інформація про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на зазначену вище квартиру відсутня, що позбавляє можливості йому отримати у спадщину право власності на спадкове майно. Проте не позбавляє його права на отримання у спадщину права користування квартирою.
Посилався на те, що він проживав в квартирі разом з батьком та продовжує там проживати. Він сплачує комунальні послуги, уклав декларацію з сімейним лікарем за місцем свого проживання. Ним здійснюється поточний ремонт в квартирі.
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 299224732 від 11 лютого 2022 року, квартира перебуває в комунальній власності з 27 березня 2017 року у Територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.
Вказав, що на підтвердження факту його проживання в квартирі з 2010 року по теперішній час сусідами складено відповідний акт.
Вважав, що оскільки основний наймач квартири ОСОБА_2 за життя звернувся до нотаріальної контори для оформлення спадщини, проте помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , він є єдиним спадкоємцем та єдиним наймачем квартири.
Просив визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_2 загальною площею 64,6 кв м, житловою площею 43,4 кв м.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 через свою представницю подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Вказав, що він не звертався до суду з вимогами про визнання його наймачем квартири, а звернувся з приводу визнання його права користування квартирою після смерті всіх членів його родини. Він продовжує виконувати всі права та обов'язки членів своєї родини щодо спірної квартири. Зазначив, що оскільки основний наймач квартири ОСОБА_4 помер, його син ОСОБА_2 , який за життя звернувся до нотаріальної контори для оформлення спадщини, також помер, він є єдиним спадкоємцем та наймачем квартири.
Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надходило.
До суду апеляційної інстанції учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилися. Клопотань щодо відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. У зв'язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності згоди наймача ОСОБА_4 на вселення ОСОБА_1 у спірне житло, його реєстрацію та проживання, а отже і недоведеність позивачем набуття права користування спірною квартирою у встановленому законом порядку.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 травня 1977 року ОСОБА_4 виконавчим комітетом Київської ради депутатів трудящих видано ордер № 1082 на сім'ю з 4-х осіб на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , склад сім'ї ОСОБА_3 - дружина, ОСОБА_5 - дочка та ОСОБА_2 - син (а.с.18).
Батьками ОСОБА_2 були ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с.19).
Батьками ОСОБА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (а.с.12).
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.14).
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.17).
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.16).
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.15).
Як вбачається з актів про проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 від 03 жовтня 2021 року, ОСОБА_1 постійно проживав разом з бабою, дідом та батьком однією сім'єю з 2010 по 2022 рік (а.с.27,28).
Із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 11 лютого 2022 року за № 299224732 вбачається, що власником об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , є територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради (а.с.5).
ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 03 лютого 1995 року (а.с.11).
Як вбачається із свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 травня 2023 року спадкоємцем ОСОБА_2 є його син ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видано свідоцтво складається з автомобіля марки MITSUBISHI LANCER, реєстраційний номер НОМЕР_1 (а.с.103).
З довідки про наявність або відсутність інформації про зареєстровані права на об'єкт нерухомого майна № 1136314 від 21 серпня 2023 року, виданої Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради вбачається, що згідно інформації з паперових носіїв на 31 грудня 2012 року за квартирою АДРЕСА_2 реєстрація відсутня. Право власності станом на 31 грудня 2012 року за вказаною квартирою не оформлено (а.с.113).
Із довідки про склад сім'ї, розмір платежів за житлово-комунальні послуги та довідки за адресою: АДРЕСА_1 , які видані Комунальним житлово-експлуатаційним підприємством № 18 Київського району м. Харкова вбачається, що склад сім'ї такий: ОСОБА_4 - основний наймач, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 - син (а.с.115,116).
Постановою П'ятої Харківської міської державної нотаріальної контори про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15 вересня 2023 року відмовлено ОСОБА_7 , яка діє від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, у вчиненні нотаріальної дії - видачі на його ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом на право власності на квартиру АДРЕСА_2 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , оскільки склад спадкового майна на даний час не встановлений. Документи, що підтверджують право власності померлого ОСОБА_2 також у матеріалах спадкової справи відсутні (а.с.108).
Матеріали справи містять копії квитанцій про сплату ОСОБА_1 комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_2 (а.с.7-8,60-61).
Також ОСОБА_1 надав копію договору про надання послуг від 10 лютого 2022 року, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Універсум СК» для виконання робіт по капітальному ремонту квартири АДРЕСА_2 (а.с.74).
Матеріали справи не свідчать про реєстрацію ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
В суді першої інстанції була допитана в якості свідка ОСОБА_8 , яка підтвердила, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частинами першою та другою статті 61 ЖК України закріплено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно із положеннями статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача (частина перша статті 106 ЖК України).
Згідно із пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Як вбачається з правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).
При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку членом сім'ї наймача, у розумінні частини другої статті 64 ЖК України може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем.
Відповідно до статті 99 ЖК України піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач і члени його сім'ї, а також тимчасові жильці зобов'язані негайно звільнити займане жиле приміщення. У разі відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом, в адміністративному порядку. Виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зокрема, згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).
Матеріали справи свідчать про те, що 16 травня 1977 року ОСОБА_4 виконавчим комітетом Київської ради депутатів трудящих видано ордер № 1082 на сім'ю з 4-х осіб на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_2 на склад сім'ї ОСОБА_3 - дружина, ОСОБА_5 - дочка та ОСОБА_2 - син.
Таким чином ОСОБА_2 був вселений до вказаної квартири як член сім'ї наймача, проживав разом з ним, тому користувався нарівні з наймачем усіма правами, зокрема правом користування цієї квартирою.
Квартира АДРЕСА_2 , на праві комунальної власності належить територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради.
Батьками ОСОБА_2 були ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а батьками ОСОБА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 03 лютого 1995 року.
Також матеріали справи свідчать про те, що після смерті ОСОБА_2 його спадкоємцем є ОСОБА_1 , який звернувся до нотаріальної контори з відповідною заявою про прийняття спадщини.
Постановою П'ятої Харківської міської державної нотаріальної контори про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15 вересня 2023 року відмовлено ОСОБА_7 , яка діє від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, у вчиненні нотаріальної дії - видачі на його ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом на право власності на квартиру АДРЕСА_2 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , оскільки склад спадкового майна на даний час не встановлений, і документи, що підтверджують право власності померлого ОСОБА_2 , також у матеріалах спадкової справи відсутні.
При цьому матеріали справи не свідчать про те, що після смерті ОСОБА_4 , ОСОБА_2 був визнаний наймачем спірної квартири.
Відповідно до положень статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За правилом статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно (частина перша статті 65 ЖК).
У справі, що переглядається, з урахуванням встановлених судами обставин та правового режиму спірного житлового приміщення, право вселяти в нього належало наймачу, яким, був ОСОБА_4 до моменту його смерті.
ОСОБА_2 не було визнано наймачем спірної квартири після смерті ОСОБА_4 .
Установивши, що спадкодавець ОСОБА_2 не був власником спірної квартири, а мав статус члена сім'ї наймача й поселився в неї на підставі ордера, колегія суддів дійшла висновку, що права та обов'язки члена сім'ї наймача житлового приміщення нерозривно пов'язані з особою ОСОБА_2 та не входять до складу спадщини.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 761/19243/17 (провадження № 61-8487св19).
Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що до складу спадщини після смерті ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_2 не увійшло, тому і не може бути успадковане ОСОБА_1 .
Таким чином аргументи ОСОБА_1 про те, що оскільки основний наймач квартири ОСОБА_4 помер, його син ОСОБА_2 , який за життя звернувся до нотаріальної контори для оформлення спадщини, також помер, він є єдиним спадкоємцем та наймачем квартири є необґрунтованими.
Матеріали справи також не свідчать про реєстрацію ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Будь-які докази того, що померлий ОСОБА_4 надавав письмову згоду на вселення свого онука ОСОБА_1 у спірну квартиру, в матеріалах справи відсутні.
ОСОБА_1 - спадкоємець ОСОБА_4 , однак право користування спірним приміщенням за життя батька не набув.
У зв'язку з чим колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження його вселення до зазначеного приміщення у передбачений чинним законодавством спосіб. Тобто позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що він законно проживає у цій квартирі та набув право користування спірним житловим приміщенням.
Посилання ОСОБА_1 на акти від 03 жовтня 2023 року колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки самі по собі такі акти не є безспірними доказами факту правомірного зайняття ним спірної квартири.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Апеляційну скаргу залишено без задоволення, тому підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381, 384, 389 ЦПК України
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Ю.М. Мальований
В.Б. Яцина
Повний текст постанови складено 20 грудня 2023 року.