07.12.23
Справа №522/9297/22
Провадження №2/522/2030/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2023 року Приморський районний суд м.Одеси
у складі: головуючого судді - Свяченої Ю.Б.,
за участі секретаря судового засідання - Прусс О.М.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним, скасування розпорядження та поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, середнього заробітку за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум та моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
До Приморського районного суду м. Одеси надійшла цивільна позовна заява ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним, скасування розпорядження та поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, середнього заробітку за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум та моральної шкоди, в якому просила:
В подальшому від ОСОБА_1 надійшла заява про уточнення позовних вимог, в якому остання просить замінити відповідача у справі з ФОП ОСОБА_2 на ОСОБА_2 та заява про уточнення позовних вимог, в якому просить позовні вимоги розглядати в наступній редакції:
1.Поновити строк звернення до суду з даним позовом.
2.Визнати звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з посади адміністратора, оформлене розпорядженням №13 від 17.12.2020 незаконним, скасувати розпорядження Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 №13 від 17.12.2020 про звільнення та розпорядження №5 від 26.06.2021 про прийняття на роботу, поновити ОСОБА_1 на роботі.
3.Зобов'язати ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) нарахувати та сплатити на відповідний рахунок Державної податкової служби за місцем обліку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на суму заробітної плати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) за період з 17.12.2020 по 25.06.2021 в наступних розмірах:
за грудень 2020 доплатити ЄСВ у розмірі 362, 73 грн.;
за січень 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1320 грн.;
за лютий 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1320 грн.;
за березень 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1320 грн.;
за квітень 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1320 грн.;
за травень 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1320 грн.;
за червень 2021 - доплатити ЄСВ у розмірі 1254 грн.;
4.Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) компенсацію за 35 календарних днів невикористаної відпустки за період праці з 12.05.2020 по 29.10.2021 у розмірі 6 811 (шість тисяч вісімсот одинадцять) гривень.
5.Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) допомогу по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання за період з 21 вересня 2021 року по 15 жовтня 2021 року в розмірі 3 726 (три тисячі сімсот двадцять шість) гривень.
6.Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) за період з 30.10.2021 року по 30.04.2022 року середній заробіток за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум у розмірі 35 340 (тридцять п'ять тисяч триста сорок) гривень.
7.Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 24 000 (двадцять чотири тисячі) гривень.
8.Стягнути з Відповідача понесені Позивачем судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 992 (дев'ятсот дев'яносто дві) гривні 40 коп. та витрат на правничу допомогу в розмірі 10 000 (десяти тисяч) гривень.
В обґрунтування цивільного позову зазначено, що позивач офіційно була працевлаштована у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на посаді адміністратора про, що свідчать запис у трудовій книжці серії НОМЕР_3 , розпорядження № 2 від 11.05.2020 та трудовий договір №32 від 12.05.2020. За весь період її трудової діяльності у ФОП ОСОБА_2 , який тривав майже півтори роки, у відпустці ОСОБА_1 не перебувала. З 21.09.2021 по 24.09.2021 перебувала на стаціонарному лікуванні та продовжувала перебувати на лікарняному до 15.10.2021 про, що був виданий відповідний лист непрацездатності, який був переданий роботодавцю. Однак, належної суми лікарняного її виплачено не було. 29.10.2021 трудові відносини позивачем та ФОП ОСОБА_2 було припинено за згодою сторін. Трудову книжку позивачу було видано після 10 листопада 2021 року. Окрім трудової книжки, позивачу не було надано ні копії розпорядження про звільнення, ні розрахунку належних її виплат при звільненні. Після звільнення, з позивачем не було проведено належних її розрахунків. Після отримання трудової книжки серії НОМЕР_3 , позивач побачила, що у ній наявні незрозумілі її записи про звільнення та прийняття на роботу під час її трудової діяльності у ФОП ОСОБА_2 15.12.2021 в інтересах позивача до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 було направлено відповідний адвокатський запит. У відповідь на адвокатський запит ФОП ОСОБА_2 надала копії наступних документів:
- розпорядження №2 від 11.05.2020 про прийняття ОСОБА_1 на роботу, з яким остання була ознайомлена;
- розпорядження №13 від 17.12.2020 про звільнення ОСОБА_1 та розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020, з яким остання не була ознайомлена та не знала про те, що її було звільнено;
- розпорядження №5 від 25.06.2021 про прийняття ОСОБА_1 на роботу, з яким остання також не була ознайомлена та не знала про його існування;
- розпорядження №17 від 29.10.2021 про звільнення ОСОБА_1 та розірвання трудового договору №36 від 26.06.2021, однак трудовий договір остання не підписувала, а з розпорядженням ознайомлена не була;
- дві довідки про нараховану заробітну плату, інформація в яких не відповідає дійсності та тому розміру заробітної плати, яка насправді її виплачувався.
ОСОБА_1 вважає, що з боку ФОП ОСОБА_2 було порушено її трудові права закріплені Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Кодексом України про адміністративні правопорушення та інших актів законодавства України, а саме: звільнення, яке відбулося 17.12.2020 року, приймання її на роботу з 25.06.2021 року, відсутність офіційного оформлення та несплату обов'язкових податків за неї у період з 17.12.2020 року по 25.06.2021 року; не виплата компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 12.05.2020 року по 29.10.2021 року; не в повному розмірі сплаченої допомогу по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання (лікарняні). У зв'язку з цим позивач також вважає, що з ФОП ОСОБА_2 необхідно стягнути середній заробіток за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум: компенсації за невикористану відпустку та допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання та моральну шкоду.
Ухвалою суду від 16.08.2022 року провадження було відкрито, справу ухвалено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
У судове засідання призначене на 07.12.2023 року з боку позивача з'явився представник в особі адвоката Сторожук Д.І., з боку відповідача ніхто не з'явився. Сторонам достеменно було відомо про призначення засідання саме на 07.12.2023р., але при цьому з боку відповідача або його представника ніяких клопотань до суду щодо поважності їх не прибуття на судове засіданні зроблено не було.
Відповідач відзив суду не надав. Заяв по суті справи також надано не було.
За ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
З урахуванням ч.1 ст. 223 ЦПК України, строків розгляду даної категорії справ, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача, сповіщеного належним чином.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, оцінивши належність, допустимість доказів, суд встановив:
На підставі заяви від 11 05.2020р. ОСОБА_1 , ФОП ОСОБА_2 було видано розпорядження №2 від 11.05.2020р. про прийняття ОСОБА_1 адміністратором з окладом 3 100 грн. в місяць, з дотриманням законодавчо встановленого мінімального розміру зарплати на місяць 4 723 грн. при відпрацювання місячної норми робочого часу з 12.05.2020р. та оформлення з ОСОБА_1 з 12.05.2020р. трудового договору.
12.05.2020р. між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір №32.
Так, трудовий договір був укладений на визначений термін - до 12.05.2025р. (п. 1 трудового договору).
За п. 2 трудового договору працівник в особі ОСОБА_1 зобов'язаний виконувати обов'язки адміністратора з високою якістю робіт і культури. Пунктами 3 та 4 трудового договору визначено, що оплата працівника складає 4 723, 00 грн. на місяць, та надалі не нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати; підсумковий облік робочого часу з тривалістю робочого дня згідно з дотриманням місячної норми робочого часу (ст. 61 КЗпП України).
Пунктом 6 трудового договору передбачено, що тривалість щорічної відпустки та час її надання 24 календарні дні.
За п. 7 трудового договору при вирішенні питань, не передбачених цим договором, сторони керуються загальними нормами законодавства про працю України.
Пунктами 10,11 трудовим договором передбачено, що заробітна плата працівника підлягає оподаткуванню в порядку, визначеному законодавством про прибутковий податок з громадян; працівники, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. Сплата страхових внесків провадиться у розмірі і порядку, визначених законодавством.
Згідно розпорядження №13 від 17.12.2020р. виданого ФОП ОСОБА_2 було звільнено ОСОБА_1 з посади адміністратора та розірвано трудовий договір №32 від 12.05.2020р. з 17.12.2020р.
Згідно довідки від 22.12.2021р. виданою ФОП ОСОБА_2 дохід ОСОБА_1 в період з 12.05.2020р. по 17.12.2020р. склав 32 522, 51 грн., з котрих 5 854, 06 грн. сума утриманого податку на доходи фізичних осіб, 487, 85 грн. - сума утриманого військового збору.
Так, за травень 2020р. сума доходу без вирахування податків склала 2 502,25 грн., червень 2020р. - 4723,00 грн., липень 2020р. - 4723,00 грн., серпень 2020р. - 4723,00 грн., вересень 2020р. - 5 000,00 грн., жовтень 2020р. - 5000,00 грн., листопад 2020р. - 2 500,00 грн., грудень 2020р. - 3351, 26 грн.
У відповідності до розпорядження №5 від 25.06.2021р. виданого ФОП ОСОБА_2 ОСОБА_1 було прийнято на посаду директора з окладом 3 600 грн. в місяць, з дотриманням законодавчо встановленого мінімального розміру зарплати на місяць 6 000 грн. при відпрацювання місячної норми робочого часу з 26.06.2021р. та оформлення з ОСОБА_1 з 26.06.2021р. трудового договору.
Згідно довідки від 22.12.2021р. виданою ФОП ОСОБА_2 дохід ОСОБА_1 в період з 26.06.2021р. по 29.10.2021р. склав 9 386,99 грн., з котрих 1 259,73 грн. сума утриманого податку на доходи фізичних осіб, 156,06 грн. - сума утриманого військового збору.
Так, за червень 2021р. сума доходу без вирахування податків склала 300,00 грн., липень 2021р. - 2454,55 грн., серпень 2021р. - 2586,83 грн., вересень 2021р. - 1909,09 грн., жовтень 2021р. - 2136,52 грн.
Згідно запису №27 в трудовій книжці ОСОБА_1 12.05.2020р. її було прийнято на посаду адміністратора у ФОП ОСОБА_2 на підставі наказу №2 від 11.05.2020р.
Згідно запису №28 - ОСОБА_1 17.12.2020р. було звільнено з посади адміністратора у ФОП ОСОБА_2 за власним бажанням, на підставі наказу №13 від 17.12.2020р.
Згідно запису №29 - ОСОБА_1 26.06.2021р. було прийнято на посаду директора у ФОП ОСОБА_2 на підставі наказу №5 від 25.06.2021р.
Згідно запису №30 - ОСОБА_1 29.10.2021р. було звільнено з посади директора у ФОП ОСОБА_2 за згодою сторін, на підставі наказу №17 від 29.10.2021р.
В матеріалах справи, наявний лист відповідь на адвокатський запит ФОП ОСОБА_2 згідно якого ОСОБА_1 не використовувала відпустки за весь період роботи.
Також в матеріалах справи наявний листок непрацездатності серії АГХ №176196 виданий ТОВ «Дім медицини» Зюзіної А.А. про те, що вона з 21.09.2021 року по 24.09.2021 року перебувала на стаціонарному лікуванні. Також в лисці непрацездатності зазначено, що ОСОБА_1 продовжує хворіти. В консультативному висновку спеціаліста ТОВ «Дім медицини» зазначено про те, що лікарняний лист 15.10.2021 року було закрито, та ОСОБА_1 необхідно приступити до роботи 16.10.2021р. Також зазначено про те, що загальна кількість днів непрацездатності склала 25 днів.
В матеріалах справи також наявна форма ОК-7 та форма ОК-5 видані на ім'я ОСОБА_1 .
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, оцінивши належність, допустимість доказів, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, повно, всебічно і об'єктивно з'ясувавши обставини справи, суд дійшов таких висновків:
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Спір - це юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, у якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб'єктивні права від протиправних дій, невизнання або їх оспорювання.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
За ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Судом досліджені всі докази надані сторонами, клопотань про витребування та дослідження інших доказів не надходило.
За юридичною силою основним актом трудового законодавства є Конституція України, як Основний Закон України, що має на території України найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України), а це означає, що всі інші акти трудового законодавства мають їй відповідати.
Так статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За статтею 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Працівники реалізують право на працю через укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі , організації або з фізичною особою, а також у інших формах, визначених законодавством.
За ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Статтею 22 КЗпП України встановлені гарантії при укладенні, зміні та припиненні трудового договору. Будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
За ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути:
1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Так трудовий договір №32 від 12.05.2020р. відноситься до строкового трудового договору, оскільки в п. 1 цього договору визначено, що договір укладається на визначений термін - на п'ять років з 12.05.2020р. по 12.05.2025р.
При цьому в трудовому договорі №32 від 12.05.2020р. не визначено порядок розірвання, змінення цього трудового договору. Натомість в п. 7 цього договору зазначено, що при вирішенні питань, не передбачених цим договором, сторони керуються загальними нормами законодавства про працю України.
За статтею 39 КЗпП України строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.
За ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні.
Суд зауважує на тому, що водночас при звільненні за ініціативою працівника звернення повинно бути письмовим (у формі заяви) і завчасно (за два тижні) подане роботодавцю. Таке положення закріплено у ст. 38 КЗпП. Верховний суд також відображає цю імперативну норму у Постанові ВС від 25.11.19 (КЦС) справа №201/1384/16-ц.
У постанові ВС від 31.10.19 (КАС) у справі №1340/6082/18 зазначено, що у разі звільнення за ст. 38 КЗпП, юридичним фактом, що має значення, є наявність волевиявлення самого працівника на припинення трудового договору. Це підтверджується у момент видачі наказом про його звільнення. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі N 752/12431/17 (провадження N 61-42463св18).
Згідно з розпорядження №13 від 17.12.2020р. не вбачається волиявлення ОСОБА_1 на припинення трудового договору №32 від 12.05.2020р. з 17.12.2020р. за власним бажанням. Оскільки в матеріалах справи відсутня відповідна заява позивача щодо припинення зазначеного трудового договору та відповідачем до суду не було надано жодного доказу на спростування заявлених вимог щодо незаконного звільнення позивача з посади адміністратора у ФОП ОСОБА_2 .
За ст. 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Працівник кадрової служби обов'язково ознайомлює працівника з наказом про звільнення. Працівник на першому примірнику документа ставить свій підпис та вказує дату ознайомлення (п. 11 гл. 9 розд. ІІ Правил № 1000/5, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно вище перелічених норм права ФО-П ОСОБА_2 повинна була ознайомити ОСОБА_1 з розпорядженням №13 від 17.12.2020р. Як вбачається, з цього розпорядження, то підпис ОСОБА_1 відсутній.
Незалежно від підстави звільнення КЗпП зобов'язує роботодавця в день звільнення видати працівнику копію наказу про звільнення (ч. 1 ст. 47 КЗпП). Зазначених дій з боку відповідача зроблено, не було, чим порушено КЗпП.
Окрім того, в п. 16 трудового договору №32 від 12.05.2020р. вбачається, що у разі розірвання трудового договору має зазначатися, які підстави припинення договору, коли саме було розірвано договір, а також повинні матися підписи обох сторін.
Відповідачем не було надано до суду, трудовий договір №32 від 15.02.2020р. з заповненим п. 16. У Позивача, трудовий договір з заповненим п. 16 відсутній.
Згідно з пунктом 8 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, підстави, що передбачені контрактом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2021 року у справі №757/7573/19-ц (провадження №61-17998св20) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року в справі №753/17776/19 (провадження №14- 163цс20) зроблено висновок, що «трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю». Підставами припинення трудового договору згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45) (постанова Верховного Суду від 22.12.2021 у справі №757/16855/20 (провадження №61- 5153св21).
З вищевикладених обставин, суд приходить до висновку, що ФОП ОСОБА_2 було порушено норми встановлені КЗпП України щодо припинення/розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020р., що призвело до незаконного звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора. Таким чином, розпорядження №13 від 17.12.2020р. є незаконним та підлягає скасування.
Щодо розпорядження №5 від 25.06.2021р., згідно якого ОСОБА_1 було прийнято на посаду директора з 26.06.2021р. та оформлено трудовий договір з 23.06.2021р. з останньою, суд зазначає про наступне.
Згідно наказу «Про затвердження Правил органiзацiї дiловодства та архiвного зберiгання документiв у державних органах, органах мiсцевого самоврядування, на пiдприємствах, в установах i органiзацiях» (розділ ІІ, п. 9, діючий на момент виникнення спірних правовідносин), яким передбачено, з розпорядчим документом з кадрових питань (особового складу), до якого належить і наказ про прийняття працівника на роботу, обов'язково ознайомлюють згаданих у ньому осiб, якi на першому примірнику документа проставляють свої підписи iз зазначенням дати ознайомлення.
Як вбачається з розпорядження №5 від 25.06.2021р. підпис позивача відсутній, з зазначеним розпорядженням позивач не ознайомлювався. Як і не укладала ніякого трудового договору з ФО-П ОСОБА_2 від 25.06.2021р., оскільки матеріали справи не містять трудового договору від 25.06.2021р. укладеного між позивачем та відповідачем.
Окрім того, з боку відповідача як доказ укладення вищезазначеного договору не було подано до суду заяву позивача на підставі котрої було видано розпорядження №13 від 17.12.2020р., а також не було подано самого договору від 25.06.2021р. Так відповідачем не було спростовано, правомірність видання розпорядження №13 від 17.12.2020р.
Відповідно до ст. 188 ЦПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Оскільки судом встановлено, що припинення/розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020р. відбулося без законних на те підставах, Суд враховуючи наведене приходить до висновку, що розпорядження №5 від 25.06.2021р. є незаконним та підлягає скасування.
Ураховуючи те, що розпорядження №13 від 17.12.2020р. про звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора та розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020р. з 17.12.2020р. та розпорядження №5 від 25.06.2021р. про прийняття ОСОБА_1 на посаду директора та оформлення з останньої трудового договору від 26.06.2021р. визнано судом такими, що порушують Конституції України, КЗпП України та є в силу закону незаконними. Суд приходить до висновку, що трудовий договір №32 від 15.05.2020р. є таким, що був припинений/розірваний лише 29 жовтня 2021 року.
Оскільки судом встановлено, що трудовий договір №32 від 15.05.2020р. діяв в період з 12.05.2020 року по 29.10.2021 року, то вимога позивача про поновлення на роботі на посаді адміністратора є такою, що не підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача зобов'язати відповідача сплатити на відповідний рахунок Державної податкової служби за місцем обліку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягают ь громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у тому числі які є резидентами Дія Сіті, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, у громадських об'єднаннях, у фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, та в інших фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи (надають послуги) на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за гіг-контрактами, іншими договорами цивільно-правового характеру.
Відповідно до ст. 14 даного Закону страхувальниками відповідно до цього Закону є: 1) роботодавці: підприємства, установи і організації, створені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, об'єднання громадян, профспілки, політичні партії (у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, профспілок, політичних партій, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами), фізичні особи - підприємці та інші особи (включаючи юридичних та фізичних осіб - підприємців, які обрали особливий спосіб оподаткування (єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок), які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, або за договорами цивільно-правового характеру, - для осіб, зазначених у пунктах 1, 4-1, 10, 14 статті 11 цього Закону.
Згідно приписам ст. 15 даного Закону, фізичні особи - підприємці та інші особи (включаючи юридичних та фізичних осіб - підприємців, які обрали особливий спосіб оподаткування (єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок), які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) є платниками страхових внесків.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 16 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», застрахована особа має право вимагати від страхувальника сплати страхових внесків, у тому числі в судовому порядку.
Крім того, відповідно до статті 6 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” платник єдиного внеску зобов'язаний: - своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; - пред'являти на вимогу застрахованої особи, на користь якої він сплачує єдиний внесок, повідомлення про взяття на облік як платника єдиного внеску та надавати інформацію про сплату єдиного внеску, в тому числі у письмовій формі.
Отже, кожен працюючий повинен проявляти інтерес до того, як роботодавець сплачує єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. За неналежного виконання працедавцем своїх обов'язків застрахована особа має право вимагати від нього сплати єдиного внеску своєчасно і в повному обсязі, бо це є гарантією соціального захисту працівників та отримання пенсії в майбутньому.
За приписами ч.5 ст.8 Закону України «Про облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
Частиною 4 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено, що обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п'ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Відповідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Як встановлено раніше судом, то трудовий договір №32 від 15.05.2020р. діяв в період з 12.05.2020 року по 29.10.2021 року, таким чином в період роботи позивача з грудня 2020 року по червень 2021 року ФОП ОСОБА_2 зобов'язана була сплачувати ЄСВ.
Суд звертає увагу на той факт, що в матеріалах справи міститься дані про те, що ФОП ОСОБА_2 29.06.2022 року припинила підприємницьку діяльність.
З аналізу вищезазначених норм закону вбачається, що страхувальниками відповідно до цього Закону є роботодавці, в тому числі фізичні особи - підприємці та інші особи (включаючи юридичних та фізичних осіб - підприємців, які обрали особливий спосіб оподаткування (єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок), які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах.
Суд акцентує увагу, що у разі несвоєчасної сплати або не в повному обсязі ЄВ до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені Законом про ЄСВ, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку ЄВ, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом (ч. 11 ст. 9 Закону про ЄСВ).
З огляду на вищезазначене, вбачається, що законодавцем не передбачено оплати роботодавцям ЄСВ за минулі періоду при умові, що останній припинив підприємницьку діяльність.
В правовому полі відсутній механізм оплати ЄСВ за працівника фізичною особою підприємцем котрий припинив свою підприємницьку діяльність.
Отже, вимога позивача про зобов'язання відповідача сплатити на відповідний рахунок Державної податкової служби за місцем обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування за період з 17.12.2020 року по 25.06.2021 року задоволенню не підлягає, оскільки ФОП ОСОБА_3 припинив свою підприємницьку діяльність.
При цьому суд звертає увагу на той факт, що законодавцем передбачено право громадянина придбати страховий стаж за попередні періоди.
Щодо вимоги позивача компенсувати відповідачем невикористану відпустку за період праці, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 94 Кодексу законів про працю України та стаття 1 Закон України «Про оплату праці» заробітна плата це винагорода, обчислена як правило грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.
Статтею 115 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
За змістом ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу
Дії відповідача порушують статтю 116 Кодексу законів про працю України, оскільки при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
З аналізу вказаної правової норми вбачається, що остаточний розрахунок при звільненні працівника проводиться в день його звільнення, з обов'язковим попереднім письмовим повідомленням працівника про розмір нарахованих сум.
Однак, в день звільнення позивача 29.10.2021 відповідач не здійснив виплату належних коштів, що є грубим порушенням частині 1 статті 116 Кодексу законів про працю України. Доказів зворотнього відповідачем суду не подано. Але при цьому в матеріалах справи міститься лист від 22.12.2021р. в котрому відповідач підтверджує факт того, що позивач не використовував відпустку за весь період роботи.
Окрім того, судом встановлено, що відповідачем позивачу в день звільнення не було надано копії розпорядження про звільнення, а також не було попереднього повідомлення працівника про розмір нарахованих сум у зв'язку зі звільненням останнього.
Судом також встановлено, що матеріали справи не містять доказів, коли саме відповідачем було видано позивачу трудову книжку. Суд критично відноситься до висловлювання позивача про те, що трудова книжка була отримана ним після 10 листопада 2021 року, оскільки доказів цього з боку позивача не надано. При цьому, слід зазначити про те, що відповідач взагалі не зазначав про те, коли сам трудову книжку позивачу було видано.
Відповідно до ст. 74 КЗпП громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
Згідно положень ч. 1 ст. 74 КЗпП щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Як встановлено ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Таким чином, закон покладає на роботодавця обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Також, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду цивільної справи № 646/3282/17 (постанова від 19.10.2021) слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах.
Відповідно до ч. 1 ст.83 КЗпП України передбачено обов'язок роботодавця у разі звільнення працівника виплатити грошову компенсацію за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Аналогічне положення містить ст. 24 Закону України «Про відпустку».
Відповідно до п. 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.
При обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору.
Відповідно до п. 3 Трудового договору №32 від 12.05.2020 ФО-П ОСОБА_2 зобов'язалася оплачувати працю ОСОБА_1 у розмірі 4723 грн. на місяць, та надалі не нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено у 2020 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 4723 гривні, з 1 вересня - 5000 гривень.
Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено у 2021 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 6000 гривень, з 1 грудня - 6500 гривень.
За п. 6 трудового договору тривалість щорічної оплачуваної відпустки та час її надання 24 календарні дні.
Як вже встановлено судом, то позивач відпрацювала на посаді адміністратора у ФО-П ОСОБА_2 з 12 травня 2020 року по 29 жовтня 2021 року, тобто 1 рік, 5 місяців, 18 днів.
З 12.05.2020р. по 29.10.2021р. ОСОБА_1 мала право на відпустку в 35 днів.
Отже, вимога позивача про стягнення з відповідача на його користь компенсації за невикористану відпустку у розмірі 6 811,00 підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача стягнути з відповідача допомогу по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що з 21.09.2021 року по 15.10.2021 року позивач перебував на лікарняному про що був виданий відповідний лист непрацездатності.
Статтею 19 розділу IV Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" визначено, що право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві.
Відповідно до частини другої статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.
Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, обов'язок з оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця, і такі кошти відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Відповідно до Порядку фінансування страхувальників для надання матеріального забезпечення застрахованим особам у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та окремих виплат потерпілим на виробництві за рахунок коштів Фонду соціального страхування України, затверджений постановою ФСС від 19.07.2018 р. № 12:
Підставою для фінансування страхувальників робочими органами виконавчої дирекції Фонду або їх відділеннями є оформлена за встановленим зразком заява-розрахунок, що містить інформацію про нараховані застрахованим особам суми матеріального забезпечення та окремих виплат потерпілим на виробництві за їх видами. Форма заяви-розрахунку наведена у додатку 1 до цього Порядку.
Страхувальник подає заяву-розрахунок до робочого органу виконавчої дирекції Фонду або його відділення за своїм місцезнаходженням чи місцем проживання.
Заява-розрахунок надається страхувальником в паперовому вигляді особисто до робочого органу виконавчої дирекції Фонду або його відділення, або надсилається в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису.
Заява-розрахунок готується у двох примірниках, один з яких разом із наданими застрахованими особами документами, на підставі яких призначається матеріальне забезпечення та окремі виплати потерпілим на виробництві (членам їх сімей), зберігається у страхувальника, а другий подається до робочого органу виконавчої дирекції Фонду або його відділення.
З чого вбачається, що законодавцем покладено обов'язок на роботодавця щодо звернення з відповідною заявою-розрахунку до Фонду для виплати працівнику страхових виплат у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Суд зауважує на тому, що відповідачем не було спростовано того факту, що він звертався або не звертався з відповідною заяву-розрахунку до Фонду для виплат позивачу страхових виплат у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
На підставі зазначеного, суд приходить до висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача на його користь допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання у розмірі 3 726 гривень підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на роботодавця обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Норма даної статті спрямована на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступаючи від висновків, наведених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 щодо права суду на зменшення розміру середнього заробітку, зазначила критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Встановлено, що у день звільнення позивача повний розрахунок роботодавцем не проведений, кошти не виплачені.
Відповідно позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України.
Вирішуючи питання щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд виходить з наступного.
Сума невиплачених коштів роботодавцем є значно меншою, ніж визначена позивачем сума середнього заробітку за час затримки виплати всіх належних сум при звільненні.
З огляду на співмірність заявленої до стягнення суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості з виплати належних при звільнені працівнику виплат, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у розмірі боргу по нарахованій та не виплаченій позивачу належних при звільненні виплат у сумі 35 340,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Щодо вимоги позивача стягнути з позивача моральну шкоду.
За статтею 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності (п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").
За п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може
полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача
та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
За п. 9 постанови Пленуму розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд
визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та
справедливості.
Так судом встановлено, що ФОП ОСОБА_2 без законних на те підставах видала розпорядження №13 від 17.12.2020р., яким звільнила позивача з посади адміністратора та розірвала з останньою трудовий договір №32 від 12.05.2020р., що в подальшому призвело до того, що в період з грудня 2020 року по червень 2021 року позбавила позивача законного права на трудовий та страховий стажу, а також права на отримання в майбутньому пенсійних виплат з урахуванням фактично отримуваної заробітної плати. Крім того, ФОП ОСОБА_2 , як встановлено судом, не виплатила в порядку ч. 1 ст. 116 КЗпП України всіх належних виплат при звільненні позивачу. Тим самим, порушив права та інтереси позивача закріплені Конституцією України, КЗпП України.
Беручи до уваги ст. 237-1 КЗпП України та встановлення порушення роботодавцем ФОП ОСОБА_2 законних прав працівника - ОСОБА_1 , та наслідки такого порушення, враховуючи абз. 2 п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" та обґрунтування вимог позивача, суд прийшов до висновку щодо часткового задоволення моральної шкоди на користь позивача в розмірі 6 700,00 грн.
Окремо суд акцентує увагу сторін щодо заміни сторони у судовому провадженні з ФО-П ОСОБА_2 на ОСОБА_2 .
Так, в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-687цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначала:
«У постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року міститься висновок про те, що в разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа - підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном».
Отже суд приходить до висновку про те, що по справі є доцільним та правомірним заміна відповідача з ФО-П ОСОБА_2 на ОСОБА_2 .
Таким чином, укладений трудовий договір №32 від 12.05.2020р. між ФО-П ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розповсюджує свою дію на фізичну особу ОСОБА_2 .
Суд приходить до висновку, що доводи позову ОСОБА_1 знайшли часткове підтвердження та вимоги викладені в позовній заяві підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 127 ЦПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Відповідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За ст. 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 258 ЦК України передбачено для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Главою 19 Прикінцеві положення КЗпП України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України короновірусу "COVID-19" було введено карантин на всій території України, який постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 “Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (зі внесенням змін) було продовжено до 30 червня 2023р.
Постановою Кабінету Міністрів України № 651 від 27 червня 2023 р. «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінино з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Також суд зазначає про те, що указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022р. про введення на території України військового стану, у зв'язку із військовою агресією РФ, дія якого продовжена до 14 лютого 2024 року.
Конституційний суд України у рішенні від 22.02.2012 у справі № 1-5/2012 вказав, що положення ч. 1ст. 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116,117,237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лишена момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Позивач звернулась до суду з зявою про поновлення пропущеного ним строку звернення до суду, в якому зазначила, що остаточних розрахунків по день звернення до суду з нею проведено не було; роботодавець на день звернення до суду письмово не повідомив її про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати в день їх виплати; з копіями розпорядження оскаржуваних розпоряджень: розпорядження №13 від 17.12.2020 про звільнення та розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020; розпорядження №5 від 25.06.2021 про прийняття на роботу; розпорядження №17 від 29.10.2021 про звільнення та розірвання трудового договору №36 від 26.06.2021; двох довідок про нараховану мені заробітну плату була ознайомлена лише 28.12.2021 після передачі їй відповіді ФОП ОСОБА_2 від 22.12.2021р. на адвокатський запит, поданий в її інтересах. Крім цього, позивач зазначає, що зверненню до суду перешкодило захворювання на коронавірусну хворобу (COVID-19), яке тривало з 20.01.2022 по 01.02.2022. Після хвороби був реабілітаційний період, що супроводжувався субфебрильною температурою, поганим самопочуттям. В подальшому позивачка зазначає про те, що у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Існування великої ракетної та іншої загрози її життю та інших членів її сім'ї, змусило її на тривалий час покинути місце постійного проживання. Окрім того, воєнні дії, що здійснюються на території України, постійна загроза життю та здоров'ю людей, які перебувають не території України, паніка серед населення, скрутне фінансове становище, створили значні перешкоди для захисту її порушених прав в судовому порядку. Зазначає про те, що обставини, є такими що не залежали від її волі і створювали реальні перешкоди для своєчасного звернення до суду
Отже, за викладеного, суд вважає, що поважність причин пропуску звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом є поважними, тому суд вважає за можливе поновити позивачу пропущений строку звернення до суду з відповідним позовом.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання звільнення незаконним, скасування розпорядження та поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, середнього заробітку за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум та моральної шкоди є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір в сумі 992,40 грн.
Позивач також просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000грн.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України , судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Чинне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов'язує надати докази щодо надання правової допомоги.
До позовної заяви окрім ордеру до суду доказів надано не було.
Таким чином на думку суду позивачем не надано належних доказів щодо понесених витрат, тому вказана вимога задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 5, 10, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання звільнення незаконним, скасування розпорядження та поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання, середнього заробітку за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум та моральної шкоди- задовольнити частково.
2. Визнати незаконним та скасувати розпорядження №13 від 17.12.2020 року видане фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 про звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора та розірвання трудового договору №32 від 12.05.2020 року.
3. Визнати незаконним та скасувати розпорядження №5 від 25.06.2020 року видане фізичною особою підприємцем ОСОБА_2 про прийняття на роботу ОСОБА_1 на посаду директора та оформлення трудового договору від 26.06.2021 року.
4. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) компенсацію за 35 календарних днів невикористаної відпустки за період праці з 12.05.2020 по 29.10.2021 у розмірі 6 811 (шість тисяч вісімсот одинадцять) гривень 00 копійок.
5. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) допомогу по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання за період з 21 вересня 2021 року по 15 жовтня 2021 року в розмірі 3 726 (три тисячі сімсот двадцять шість) гривень 00 копійок.
6. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) за період з 30.10.2021 року по 30.04.2022 року середній заробіток за весь час затримки виплати належних звільненому працівникові сум у розмірі 35 340 (тридцять п'ять тисяч триста сорок) гривень 00 копійок.
7. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду в розмірі 6 700 (шість тисяч сімсот) гривень 00 копійок.
8. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 496 (чотириста дев'яносто шість) гривень 20 копійок.
9. У решті заявлених позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його отримання.
Суддя Свячена Ю.Б.