Постанова
Іменем України
Єдиний унікальний номер справи 757/3530/20
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/13420/2023
Головуючий у суді першої інстанції Р.В. Новак
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
29 листопада 2023 року місто Київ
Справа № 757/3530/20
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Пасічник К. В.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», подану представником Кобзар Юлією Богданівною, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 квітня 2023 року, ухвалене у складі судді Новака Р. В., в приміщенні Печерського районного суду м. Києва,
УСТАНОВИВ:
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, розірвання депозитних договорів та стягнення коштів.
В обгрунтування заявлених позовних вимог вказала, що 04.12.2013 між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено депозитний договір №SAMDNWFD0070026961800, на виконання договору було відкрито рахунок № НОМЕР_1 , на який було внесено 27 000,00 дол. США, відсоткова ставка за договором становила 5,5 % річних. Навесні 2014 року, у зв'язку із припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території АР Крим та м. Севастополя, рахунки позивача було безпідставно заблоковано відповідачем та припинено нарахування відсотків. Позивач вказує, що 27.03.2014 вона подала до ПАТ КБ «ПриватБанк» заяву,в якій просила перевести обслуговування її депозитного рахунку з кримського відділення банку до відділення банку у м. Трускавець. Оскільки обслуговування її рахунку не було переведено до відділення банку у м.Трускавець, 04.04.2014 вона звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просила видати їй вклад із нарахованими відсотками. Станом на 24.01.2020, зазначені вище вимоги відповідачем не виконані.
Ураховуючи викладене позивач просила суд розірвати депозитний договір №SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 та стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача за договором № SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 27 000,00 дол. США вкладу, 620,21 дол. США нарахованих, але не знятих відсотків, 8 625,21 дол. США ненарахованих відсотків за період з 05.04.2014 по 23.01.2020, 4 695,78 дол. США 3 % річних за період з 09.04.2014 по 23.01.2020 та 295 650,00 дол. США пені на підставі частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за період з 23.01.2019 по 23.01.2020. Судові витрати просила покласти на відповідача.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 квітня 2023 року позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, розірвання депозитних договорів та стягнення коштів задоволено. Депозитний договір № SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 розірвано з 13.04.2023. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договором №SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 27 000,00 дол. США вкладу, 620,21 дол. США нарахованих відсотків, 8 625,21 дол. США ненарахованих відсотків за період з 05.04.2014 по 23.01.2020, 4 695,78 дол. США 3 % річних за період з 09.04.2014 по 23.01.2020, 300 000,00 грн. пені на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 23.01.2019 по 23.01.2020. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 10 510,00 грн в дохід держави.
Не погоджуючись із рішенням суду АТ КБ «ПриватБанк» через свого представника Кобзар Ю. Б. подало апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції неправомірно задовольнив вимогу позивача про розірвання договору банківського вкладу, оскільки договір вже був розірваний на вимогу вкладника на підставі поданої нею 04.04.2014 заяви.
Суд першої інстанції частково задовольняючи вимоги позивача не взяв до уваги ту обставину, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у даних правовідносинах, оскільки 17.11.2014 відбулося переведення боргу новому боржнику ТОВ «ФК «Фінілон», на якого з 17.11.2014 переведено зобов'язання по виконанню укладеного АТ КБ «ПриватБанк» з позивачем договору депозитного вкладу. Також судом не враховано той факт, що позивач 04.04.2014 звернулася до банку із заявою про дострокове розірвання договору депозитного вкладу, а тому на підставі ч. 3 ст. 651 ЦК Укпраїни договір є розірваним через два банківських дні після отримання заяви вкладника, відтак нарахування відсотків після дати розірвання договору суперечить вимогам закону, оскільки зобов'язання між сторонами припинені.
Крім того зауважив, що суд першої інстанції не взяв до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності до вимог про стягнення 3% річних, оскільки такі вимоги заявлені позивачем за шість років.
Також АТ КБ «ПриватБанк» не погоджується із задоволеними позовними вимогами про стягнення пені, так як судом було безпідставно прийнято до уваги заяву позивача від 17.02.2022, в якій наведено новий розрахунок пені, при цьому розмір позовних вимог позивач не змінювала.
У відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» позивач ОСОБА_1 вказала, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, а рішення суду законним і обгрунтованим, оскільки очевидним є те, що у 2014 році відповідач незаконно заволодів коштами позивача, які не повернув до тепер. Позивач зауважила, що згоди на переведення боргу ТОВ «ФК «Фінілон» не надавала, а тому такий договір є никчемним в силу вимог закону і за договірними зобовязаннями перед нею має відповідати саме банк з яким у неї було укладено депозитний договір. Звернула увагу на те, що листом від 10.03.2020 банк фактично визнав порушення чинного законодавства при укладенні договору переведення боргу від 17.11.2014. Надані відповідачем Умови та правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою депозитних договорів укладених між банком та позивачем. Також вказала, що саме по собі звернення із заявою про розірвання депозитного договору не є достатньою підставою вважати, що такий договір є розірваним без виплати коштів. При цьому позивачем було нараховано пеню через неправомірну поведінку банку щодо невиконання свого грошового зобов'язання.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача АТ КБ «ПриватБанк» - Кобзар Ю. Б. підтримала подану апеляційну скаргу, просила її задовольнити з викладених підстав.
Під час перегляду справи апеляційним судом представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду просив залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу відповідача.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Так, обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
Так, частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Як вбачається із матеріалів справи 04.12.2013 між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено депозитний договір №SAMDNWFD0070026961800.
На виконання умов договору ПАТ КБ «ПриватБанк» було відкрито рахунок № НОМЕР_1 , на який ОСОБА_1 було внесено 27 000, 00 доларів США. Відсоткова ставка за договором становила 5,5 % річних.
Через припинення у 2014 році діяльності підрозділів ПАТ КБ «ПриватБанк» на території АР Крим депозитний рахунок ОСОБА_1 було заблоковано, нарахування відсотків припинено.
27.03.2014 ОСОБА_1 звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, у якій просила перевести обслуговування її депозитного рахунку з кримського відділення банку до відділення банку у м. Трускавець.
04.04.2014 ОСОБА_1 подала до ПАТ КБ «ПриватБанк» заяву, у якій просила видати її вклад із нарахованими відсотками, оскільки обслуговування її рахунку не було переведено до відділення банку у м. Трускавець.
Вимоги позивача не було виконано відповідачем.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність між сторонами договірних правовідносин, які не були припинені, оскільки договір депозитного вкладу суд вважав не розірваним, так як подана 04.04.2014 ОСОБА_1 заява не відповідає вимогам встановленим для її оформлення правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затвердженими постановою правління НБУ №267 від 14.07.2006. Істотним порушенням суд визнав припинення нарахування та виплату позивачу відсотків за депозитом з березня 2014 року. Ураховуючи те, що Банком не було повернуто депозитний вклад на вимогу вкладника, суд дійшов висновку, що з відповідача стягненню підлягають 3% річних за період з 09.04.2014 по 23.01.2020 та пеня на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 23.01.2019 по 23.01.2020.
Проте з такими висновками суду колегія суддів погодитися не може з огляду на наступне.
Так, згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Відповідно до статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.
У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участю споживача.
Частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов'язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 вказано, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків. Також вказано, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов'язання.
Отже, у постановах Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України.
Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення.
Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством.
У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17 зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.
В постанові Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 вказано, що «у справі, яка переглядається, позивач звертався за поверненням вкладу і лист банком отримано 13 листопада 2014 року, тобто договір вважається розірваним з урахуванням положення пункту 5 договору, за яким у сторін є право достроково розірвати діючий договір, повідомивши один одного за два дні до дати розірвання договору), а саме - 15 листопада 2014 року. Встановивши, що договір депозиту є розірваними з 15 листопада 2014 року, суди не врахували, що з моменту розірвання цього договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 листопада 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. За таких обставин суди зробили помилковий висновок про стягнення процентів за період з 16 листопада 2014 року до 01 серпня 2019 року. Крім того, у зв'язку з розірванням договору банківського вкладу з 15 листопада 2014 року за письмовою вимогою вкладника між сторонами припинено правовідносини з цього договору, тому частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини».
В постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 зазначено, що «у справі, яка переглядається: - у пункті 16 договору від 12 березня 2010 року № SAMDN01000709783980 (вклад «Депозит VIP») сторони домовилися, що «сторони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору»; - суд першої інстанції встановив, що вимога щодо розблокування депозитних рахунків та повернення суми вкладів і нарахованих відсотків, тобто вимога щодо розірвання договору, була заявлена позивачем в претензії від 14 лютого 2015 року, яку банк отримав 24 лютого 2015 року; - правильним є висновок судів про те, що договір банківського вкладу від 12 березня 2010 року вважається розірваним з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника; - за таких обставин відсутні підстави для стягнення пені по несплаті відсотків по депозиту розмірі 51,63 євро, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року (момент звернення із позовом) до 20 червня 2019 року (дата прийняття постанови судом апеляційної інстанції), оскільки у зв'язку з розірванням договору банківського вкладу з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, тому частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини; - у зв'язку з цим суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення пені по несплаті відсотків за депозитом, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року до 20 червня 2019 року».
В постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 вказано, що «у справі, яка переглядається, 27 червня 2014 року позивач звернувся до ПАТ КБ «Приват Банк» із вимогою про повернення вкладу за договором від 06 липня 2012 року і договір депозиту вважається розірваним з 29 червня 2014 року. Оскільки договір депозиту є розірваними з 29 червня 2014 року, суди не врахували, що з моменту розірвання цього договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 30 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Крім того, у зв'язку з розірванням договору банківського вкладу з 29 червня 2014 року за письмовою вимогою вкладника між сторонами припинено правовідносини за цим договором, тому частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини. Суди наведеного не врахували та зробили помилковий висновок про наявність підстав для часткового задоволення цих позовних вимог».
В постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 757/49837/20-ц зазначено, що «враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини щодо розірвання 22 січня 2019 року договору банківського вкладу від 22 січня 2018 року №SAMDNWFD0071832919501 на підставі заяви позивача від 15 січня 2019 року про повернення банківського вкладу у зв'язку із закінченням строку його дії, стягнення на її користь суми вкладу та нарахованих процентів за період дії договору (по 22 січня 2019 року), а також положення частини другої статті 653 ЦК України, відсутні правові підстави для стягнення пені, передбаченої частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за період з 23 січня 2019 року по 10 листопада 2020 року (згідно з заявленими позовними вимогами), оскільки договірні відносини між сторонами припинилися за ініціативою позивачки, а з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення у січні 2019 року договірних (споживчих) відносин між сторонами».
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що 04.12.2013 між сторонами було укладено договір банківського вкладу № SАMDNWFD0070026961800 з умовою автоматичної пролонгації на той же строк та сторони домовилися (п.5 договору), що вони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону.
Вимога ОСОБА_1 про повернення усієї суми вкладу і нарахованих процентів, тобто така вимога є фактично вимогою про розірвання договору, була заявлена 04 квітня 2014 року, банк отримав її 30.04.2014.
Подання такої вимоги та її отримання банком сторонами не заперечується.
Крім того, 14.04.2014 року до банка надійшла заява ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору депозитного вкладу, в якій вона зазначала про розірвання договору депозитого вкладу в односторонньому порядку відповідно до п.5 Договору та норм ЦК України та просила банк виплатити їй усю суму депозитного вкладу та усі належні до виплати відсоткі за депозитним договором (а.с. 155 т.1)
Колегія суддів вважає, що вимога позивача повернути вклад відповідає положенням частини третьої статті 651 ЦК України, згідно з якою у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що 04.04.2014 ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою про повернення вкладу з нарахованими процентами, у зв'язку з чим договір банківського вкладу від 04.12.2013 №SАMDNWFD0070026961800 вважається розірваним з квітня 2014, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про розірвання договору банківського вкладу з 13.04.2023, стягнення процентів за договором та пені, оскільки з моменту розірвання (припинення) договору проценти за користування депозитними коштами не нараховуються і пеня згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується, договірни правовідносини після розірвання депозитного договору припинили свою дію, з цього моменту ОСОБА_1 не є споживачем послуг банку і Закон України «Про захист прав споживачів» вже не регулює правовідносини між банком та ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції помилково вважав, що подана ОСОБА_1 04.04.2014 заява про видачу грошових коштів за депозитним вкладом не є заявою про розірвання договору банківського вкладу у відповідності до вимог закону, оскільки зазначене повністю суперечить викладеній вище правовій позиції Верховного Суду. При цьому, суд не надав будь-якої оцінки заяві ОСОБА_1 про розірвання договору депозитного вкладу від 14.04.2014 та пункту 5 договору депозитного вкладу про право сторони договору в односторонньому порядку розірвати договір.
А тому договір банківського вкладу №SАMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013, укладний між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , є розірваним з квітня 2014.
При цьому встановленим є те, що АТ КБ «ПриватБанк» вимог ОСОБА_1 про повернення суми вкладу за договором № SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 у розмірі 27 000 доларів США, 620 (шістсот двадцять) доларів США 21 цент нарахованих, але не знятих позивачкою відсотків, не виконав. Тому такі вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки вони не спростовані відповідачем.
Крім того, умовами договору банківського вкладу, укладеного між сторонами, передбачено строк оформлення вкладу зі сплатою процентів. Однак умови договору не містять визначеного розміру процентної ставки за користування грошовими коштами у разі неповного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну їх дії, а тому Банк зобов'язаний нарахувати та виплатити клієнту поценти у розмірі, що звичайно сплачуються банком за вкладом на вимогу (до запитання).
Із матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу №07 від 05.01.2004, затвердженого головою Правління Банку була встановлена ставка по вкладам «на вимогу» у розмірі 1% річних. З 04.05.2017 згідно протоколу Комітету управління активами і пасивами від 25.04.2017 була встановлена відстоткова ставка по вкладам «до запитання» у розмірі 0,01% річних.
Відтак, ураховуючи дострокове розірвання між сторонами договору банківського вкладу, відсоткова ставка по вкладу позивача за період з 05.04.2014 по 03.05.2017 складає 830,71 доларів США (27 000 (сума вкладу) х 1 123 (кількість днів) х 1%/365). А за період з 04.05.2017 по 23.01.2020 7,35 доларів США (27 000 (сума вкладу) х 994 (кількість днів) х 0,01%/365).
Таким чином з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за період з 05.04.2014 по 23.01.2020 у розмірі 838 доларів США 06 центів. Саме така позиція банку з цього питання викладена у відзові на позовну заяву (а.с. 32 т.1)
Посилання позивача у позовній заяві про необіхдність здійснення розрахунку ненарахованих банком відсотків за період з 05.04.2014 по 23.01.2020 за відсотковою ставкою 5,5% річних є необгрунтованим та суперечить встановленим судом апеляційної інстанції обставинам справи та наданим сторонами доказам.
Водночас з огляду на те, що в порушення своїх зобов'язань відповідач тривалий час не виконував вимоги вкладника щодо повернення коштів, у зв'язку з чим в даному випадку права та інтереси позивача забезпечуються статтею 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних, передбачених частиною другою вищевказаної статті.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить суд стягнути 3% річних за договором банківського вкладу від 04.12.2013 за період з 09.04.2014 по 23.01.2020 на підставі ст. 625 ЦК України.
Однак під час розгляду справи АТ КБ «ПриватБанк» заявило клопотанн про застосування позовної давності до даних правовідносин.
Главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України.
Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у вкладника виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим порушенням грошового зобовязання, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми 3 роками до подачі такого позову.
Колегія суддів дійшла висновку, що оскільки позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за ст. 625 ЦК України була заявлена ОСОБА_1 23.01.2020, тому відповідно нарахування та стягнення 3 % річних може бути здійснено за період з 23.01.2017 по 23.01.2020 у розмірі 2 430 доларів США (27 000 9 сума вклада) х1 095 (кількість днів) х3%/365).
Така позиція банку з цього питання також викладена у відзові на позовну заяву (а.с. 32-33 т.1)
Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів після зазначеної дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу за заявою клієнта на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону не нараховується.
Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.
Оскільки між позивачкою та банком припинені правовідносини за депозитним договором, то частина п'ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини, і такі вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір про переведення боргу, за яким фінансова компанія стала новим боржником за спірним договором банківського вкладу, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
В постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 Верховний Суд зазначив, що законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не створив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.
Отже доводи апеляційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір було укладено зі згоди вкладника, що було його процесуальним обов'язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України. Посилання заявника на те, що зміна боржника у зобов'язанні відбулася належним чином, оскільки від позивача жодних письмових заперечень на адресу банку не надходило, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать статті 520 ЦК України, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.Саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу, з приводу виконання умов якого виникли спірні правовідносини, а отже, й належним відповідачем, що відповідає правовій позиції у подібних правовідносинах, викладеній Верховним Судом.
Суд апеляційної інстанції, встановивши та дослідивши всі фактичні обставини справи, оцінивши всі надані за час розгляду справи докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов висновку про те, що надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують факт укладення спірного договору банківську вкладу, а АТ КБ «ПриватБанк» не виконало своїх зобов'язань перед позивачем за вказаним договором щодо повернення коштів за вкладом та процентів за користування грошовими коштами.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Виходячи з вищенаведеного, рішення суду першої інстанції не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та з дотриманням норм процесуального права, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування та ухвалення нового судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суми вкладу за договором №SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 у розмірі 27 000 доларів США, 620 доларів США 21 цент нарахованих, але не знятих відсотків, 838 доларів США 06 центів - відсотки за період з 05.04.2014 по 23.01.2020, 3 % річних за період з 23.01.2017 по 23.01.2020 у розмірі 2 430 доларів США.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , при цьому позивач на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнена від сплати судового збору, тому з АТ КБ «ПриватБанк» підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору за подачу позову до суду у розмірі 2 282,77 грн пропорційно задоволеним позовним вимогам в дохід держави. А також ураховуючи часткове задоволення апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 12 340, 84 грн слід компенсувати відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 377, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», подану представником Кобзар Юлією Богданівною, задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 квітня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570, адреса: м. Київ, вул Грушевського, 1д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) суму вкладу за договором № SAMDNWFD0070026961800 від 04.12.2013 у розмірі 27 000 (двадцять сім тисяч) доларів США, 620 (шістсот двадцять) доларів США 21 цент нарахованих, але не знятих відсотків, 838 (вісімсот тридцять вісім) доларів США 06 центів - відсотки за період з 05.04.2014 по 23.01.2020, 3 % річних за період з 23.01.2017 по 23.01.2020 у розмірі 2 430 (дві тисячі чотириста тридцять) доларів США.
В іншінй частині заявлених позовних вимог відмовити.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570, адреса: м. Київ, вул Грушевського, 1д) в дохід держави витрати по сплаті судового збору за подачу позову до суду у розмірі 2 282 (дві тисячі двісті вісімдесят дві) грн 77 коп.
Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570, адреса: м. Київ, вул Грушевського, 1д) витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 12 340 (дванадцять тисяч триста сорок) грн 84 коп компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 15 грудня 2023 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна