ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2023 року м. ПолтаваСправа №440/17077/23
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Кукоби О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна інспекція архітектури та містобудування України про визнання протиправною та скасування постанови,
ВСТАНОВИВ:
1. Стислий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (надалі також відповідач), у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Борисюка Романа Анатолійовича від 04.04.2023 про закінчення виконавчого провадження №69796129 /а.с. 17-20/.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що постанова державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження з примусового виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.06.2022 у справі №440/12071/21 на підставі виконавчого листа, виданого Полтавським окружним адміністративним судом 07.07.2022, є протиправною, оскільки у спірних відносинах правонаступником боржника у порядку публічного правонаступництва є Державна інспекція архітектури та містобудування України.
2. Позиція відповідача та третьої особи.
Відповідач у відзиві на позов наполягав на безпідставності позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні /а.с. 87-89/. Свою позицію мотивував посиланням на те, що спірна постанова є правомірною та обґрунтованою, оскільки 06.03.2023 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення Державної архітектурно-будівельної інспекції України, тоді як відомості про те, що Державна інспекція архітектури та містобудування України є правонаступником ліквідованого органу у державного виконавця відсутня.
Представник третьої особи надав до суду письмові пояснення, у яких просив відмовити у задоволенні позовних вимог, стверджуючи про те, що Державна інспекція архітектури та містобудування України не є правонаступником Державної архітектурно-будівельної інспекції України, а тому не зобов'язана виконувати рішення суду у справі №440/12071/21 /а.с. 68-70, 81-83/.
3. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі, а її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників (у порядку письмового провадження). Цією ухвалою до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Державну інспекцію архітектури та містобудування України.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Згідно з частиною четвертою статті 287 КАС України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Обставини справи
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.06.2022 у справі №440/12071/21 визнано протиправним та скасовано наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02.09.2021 за №414 "ОС" "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновлено з 03.09.2021 ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області. Суд допустив негайне виконання рішення суду в частини поновлення ОСОБА_1 на займані до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області.
07.07.2022 ОСОБА_1 виданий виконавчий лист №440/12071/21 з метою негайного виконання рішення суду в частині її поновлення з 03.09.2021 ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області /а.с. 107/.
06.09.2022 стягувач звернувся до Відділу із заявою про примусове виконання судового рішення у справі №440/12071/21 на підставі виконавчого листа Полтавського окружного адміністративного суду від 07.07.2022 /а.с. 105/.
07.09.2022 державним виконавцем Відділу відкрите виконавче провадження №69796129 /а.с. 104/.
04.04.2023 державний виконавець на підставі пункту 3 частини першої статті 39, статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження №69796129 /а.с. 93/.
Не погодившись з постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, позивач оскаржила її до суду.
Норми права, якими урегульовані спірні відносини
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VІІІ, в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних відносин (далі - Закон №1404-VІІІ).
Згідно з частиною першою статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Закону №1404-VІІІ відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів - виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
У частині першій статті 5 Закону №1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII).
Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом (пункт 1 частини третьої, частина четверта статті 18 Закону №1404-VIII).
За приписами пункту 3 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника.
Оцінка судом обставин справи
Згідно з частиною другою статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Спір у цій справі стосується правомірності постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження №69796129, з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи правомірність оспорюваної постанови державного виконавця, суд виходить з таких міркувань.
У силу пункту 3 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва.
Мотивуючи спірну постанову державний виконавець зазначив, що за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Державна архітектурно-будівельна інспекція України, код ЄДРПОУ 37471912, припинена 06.03.2023, номер запису про припинення 1000701110026047267 /а.с. 94/.
Тож державний виконавець вважав, що оскільки юридичну особу боржника у виконавчому провадженні припинено, запис про визначення правонаступника у Єдиному державному реєстрі відсутній, виконавче провадження належало закінчити.
Однак суд не погоджується з наведеним висновком державного виконавця з таких підстав.
Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 2а-23895/09/1270).
Згідно з частиною п'ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд вже розглядав питання публічного правонаступництва органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, зокрема, у постанові від 05.04.2023 у справі №640/12871/21.
Так, за висновком Верховного Суду особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
На підставі викладеного, для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17.10.2011 у справі №21-237а11, від 04.03.2014 у справі №21-8а14, від 27.05.2014 у справі №21-108а14, від 28.10.2014 у справа №21-484а14, від 19.01.2016 у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10.10.2018 у справі №816/979/17, від 12.12.2018 у справі №826/25887/15, від 17.07.2019 у справі № 820/2932/16, від 26.05.2021 у справі №140/90/20 та ін.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 №294, Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду в частині надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.
Згідно з нормами частин першої та п'ятої статті 5 Закону України від 17.03.2011 №3166-VI "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
13.03.2020 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №218 "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" (надалі - Постанова №218), відповідно до пункту 1 якої, постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.
Згідно з пунктом 2 Постанови №218 вирішено утворити Державну сервісну службу містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій.
Пунктом 3 цієї постанови затверджено Положення про Державну сервісну службу містобудування України.
Слід зазначити, що у Постанові №218, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Державної архітектурно-будівельної інспекції України або передачі їх іншим органам виконавчої влади.
Натомість, за змістом пункту 4 Постанови №218, Державна архітектурно-будівельна інспекція мала продовжувати здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування.
Крім того, 13.03.2020 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №219 "Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду" (надалі - Постанова №219), пунктом 1 якої постановлено утворити:
- Державну інспекцію містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду;
- Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань технічного регулювання у сфері містобудування.
Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію містобудування України.
Тобто на підставі зазначених постанов Кабінетом Міністрів України на виконання своїх управлінських повноважень ліквідовано центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, - Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, та утворено замість нього три нові органи з метою реалізації ними державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду у певній сфері, а саме: Державну сервісну службу містобудування України, Державну інспекцію містобудування України та Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні.
У подальшому, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 23.12.2020 №1340 "Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду" (надалі - Постанова №1340), пунктом 1 якої також передбачено утворити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України.
У той же час, пунктом 3 Постанови №1340 вирішено ліквідувати Державну інспекцію містобудування та Державну сервісну службу містобудування.
Тож Державна сервісна служба містобудування, до завершення здійснення заходів з утворення якої Державна архітектурно-будівельна інспекція повинна була продовжувати свої повноваження та функції, була ліквідована Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 7 Постанови №1340 визначено Державну інспекцію архітектури та містобудування суб'єктом управління індивідуально визначеного майна Державної інспекції містобудування та Державної сервісної служби містобудування, Державної архітектурно-будівельної інспекції, які ліквідовуються.
29.03.2021 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №303 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо удосконалення діяльності органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду", пунктом 2 якої постановлено, що Державна архітектурно-будівельна інспекція продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної інспекції архітектури та містобудування.
Надалі, постановою Кабінету Міністрів України від 15.09.2021 №960 "Питання Державної інспекції архітектури та містобудування" Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства розвитку громад та територій про можливість здійснення Державною інспекцією архітектури та містобудування повноважень і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Указаною постановою, зокрема, визнано такою, що втратила чинність постанову Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 №294 "Про затвердження Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України".
Отже з 15.09.2021 повноваження і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду Державної архітектурно-будівельної інспекції України перейшли до Державної інспекції архітектури та містобудування України.
За інформацією із офіційного веб-ресурсу Міністерства розвитку громад та територій України з 16.09.2021 розпочала роботу Державна інспекція архітектури та містобудування.
Згідно з пунктами 1 та 3 Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2020 №1340, Державна інспекція архітектури та містобудування України (ДІАМ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Основним завданням Державної інспекції архітектури та містобудування є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а саме:
- підготовка та внесення на розгляд Міністра пропозицій щодо забезпечення формування державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду;
- здійснення в межах повноважень, визначених законом, державного архітектурно-будівельного контролю за дотриманням замовниками, підприємствами, що надають технічні умови щодо інженерного забезпечення об'єкта будівництва, архітекторами та іншими проектувальниками, підрядниками, експертами, експертними організаціями та відповідальними виконавцями робіт, інженерами-консультантами, власниками будівель та лінійних споруд вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт;
- здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил територіальними органами ДІАМ, уповноваженими органами містобудування та архітектури, структурними підрозділами Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності (далі - об'єкти нагляду), під час провадження ними містобудівної діяльності;
- ліцензування видів господарської діяльності з будівництва об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, та здійснення контролю за додержанням суб'єктами господарювання ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками;
- виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві у визначених законодавством випадках.
На підставі вищевикладеного, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо вирішення питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, суд у вимірі встановлених обставин цієї справи констатує, що внаслідок реалізації приписів Постанови №218 та подальших указаних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично відбулася реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України, як юридичної особи публічного права, із передачею її функцій новоствореній юридичній особі публічного права - Державній інспекції архітектури та містобудування України.
За таких обставин, Державна інспекція архітектури та містобудування України є правонаступником Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №640/15797/21 та від 23.11.2023 у справі №640/12442/21.
З цих підстав суд відхиляє доводи представників відповідача та третьої особи щодо припинення Державної архітектурно-будівельної інспекції України без визначення правонаступника.
Відсутність у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про те, що Державна інспекція архітектури та містобудування України є правонаступником Державної архітектурно-будівельної інспекції України саме по собі не утворює підстав для закінчення виконавчого провадження №69796129.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні "Юрій Миколайович Іванов проти України" наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс ("Піалопулос та інші проти Греції", "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції").
Варто також зауважити, що у справах "Шмалько проти України", "Іммобільяре Саффі проти Італії" ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання.
Отже виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд.
Законом України "Про виконавче провадження" на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов'язкового рішення суду, з метою чого останній має вжити усі передбачені Законом заходи в межах встановлених повноважень.
Отож постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження прийнята передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.
При цьому суд звертає увагу на те, що за наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження рішення суду у справі №440/12071/21 не лише залишилось невиконаним, а й не буде виконаним у майбутньому, що суперечить основним завданням як виконавчого провадження, так і адміністративного судочинства.
Водночас суд враховує, що ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.06.2023 заяву ОСОБА_1 про заміну боржника у виконавчому документі у справі №440/12071/21 задоволено; замінено боржника у виконавчому листі у справі №440/12071/21 від 07.07.2022 щодо поновлення з 03.09.2021 ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області - з Державної архітектурно-будівельної інспекції України (код ЄДРПОУ 37471912) на її правонаступника - Державну інспекцію архітектури та містобудування (код ЄДРПОУ44245840).
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.09.2023 апеляційну скаргу Державної інспекції архітектури та містобудування України залишено без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.06.2023 у справі №440/12071/21 - без змін.
Таким чином, наразі суд замінив боржника у виконавчому листі Полтавського окружного адміністративного суду від 07.07.2022 №440/12071/21 з Державної архітектурно-будівельної інспекції України (код ЄДРПОУ 37471912) на її правонаступника - Державну інспекцію архітектури та містобудування (код ЄДРПОУ44245840).
Наведене вкотре підтверджує правомірність доводів позивача про безпідставність закінчення виконавчого провадження №69796129.
Оцінюючи доводи представника третьої особи про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, суд виходить з того, що на виконання вимог ухвали від 04.12.2023 відповідач не надав доказів вручення ОСОБА_1 спірної постанови.
Твердження представника третьої особи стосовно зазначення про наявність постанови державного виконавця від 04.04.2023 про закінчення виконавчого провадження №69796129 в апеляційній скарзі на вищезгадану ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.06.2023 не є підставою для висновку про безумовну обізнаність позивача зі спірною постановою.
А оскільки матеріали справи не містять належних та достовірних доказів вручення позивачу спірної постанови, суд погоджується з доводами ОСОБА_1 , що з оскаржуваною постановою вона ознайомилась 14.11.2023 за допомогою Автоматизованої системи виконавчого провадження.
Тож підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду немає.
Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Однак відповідач правомірність постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження не довів.
За вищевикладених обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця від 04.04.2023 про закінчення виконавчого провадження №69796129, оскільки така постанова не відповідає вимогам частини другої статті 2 КАС України.
Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 повністю.
Розподіл судових витрат
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Позивач при зверненні до суду сплатила судовий збір у розмірі 1073,60 грн, що зарахований до спеціального фонду Державного бюджету України /а.с. 60, 61/.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Зважаючи на ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 повністю, понесені нею судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1073,60 грн належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн, суд виходить з таких міркувань.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно зі статтею 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Верховний Суд, розглядаючи питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у своїй судовій практиці неодноразово зазначав, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Такий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18, від 23 квітня 2021 року у справі №521/15516/19, від 21 червня 2022 року у справі №826/11302/18, а також у додатковій постанові від 10 березня 2023 року у справі №520/2325/21 та ін.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми судових витрат, на відшкодування якої має право позивач, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).
На обґрунтування заявлених позивачем до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу до матеріалів справи залучено: копію договору про надання правової допомоги від 23.09.2023, укладеного з Адвокатським об'єднанням "Аргос"; платіжної інструкції від 28.11.2023 №0.0.3329843489.1 /а.с. 51-59/.
До розрахунку суми гонорару за надання правничої допомоги адвокат включив витрати з: складання позовної заяви, підготовки додатків до позову, заяви про поновлення строку /а.с. 20/.
За обставин цієї справи суд враховує, що юридичний спір між сторонами не характеризувався наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до його розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо.
Матеріали справи не містять відомостей про збирання представником позивача доказів задля звернення до суду, обсяг наданих письмових доказів є незначним; усі надані разом з позовною заявою письмові докази перебували у володінні позивача.
Зазначена справа належить до справ незначної складності, а тому написання позовної заяви, яка здебільшого містить цитовані норми законодавчих актів, не вимагало значного обсягу юридичної і технічної роботи, не потребувало тривалого часу та надмірних зусиль адвоката.
Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників, судові засідання не проводились. Адвокат не відвідував суд для з'ясування обставин справи, не ознайомлювався з матеріалами справи.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд акцентує увагу на тому, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Виходячи з вищеописаних обставин справи, зважаючи на те, що підготовлені представником позивача процесуальні документи не потребують значних затрат часу для їх складення, суд, оцінивши надані представником позивача докази у їх сукупності, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності та пропорційності судових витрат, дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі до 3000,00 грн.
Відповідачі та третя особа доказів понесення судових витрат суду не надали.
Керуючись статтями 2, 3, 6-10, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 262, 268-272, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, Полтавський окружний адміністративний суд
ВИРІШИВ:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна інспекція архітектури та містобудування України про визнання протиправною та скасування постанови задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Борисюка Романа Анатолійовича від 04.04.2023 про закінчення виконавчого провадження №69796129.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1073,60 грн (одна тисяча сімдесят три гривні шістдесят копійок) та 3000,00 грн (три тисячі гривень) витрат на професійну правничу допомогу.
Позивач: ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ відсутній; вул. Архітектора Городецького, 13, м. Київ, 01001).
Третя особа: Державна інспекція архітектури та містобудування України (код ЄДРПОУ 44245840; б-р Лесі Українки, 26, м. Київ, 01133).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів після складення повного судового рішення.
Суддя О.О. Кукоба