ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2023 року Справа № 160/26210/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Ількова В.В.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу №160/26210/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
І. ПРОЦЕДУРА
11.10.2023 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якій просить суд:
- визнати протиправною відмову Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийняти у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийняти у ОСОБА_1 подану нею 11.09.2023 р. декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації;
- стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з судового збору та витрат на послуги адвоката.
Ухвалою суду від 16.10.2023 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, відповідно до ст. 262 КАС України.
Також ухвалою суду від 16.10.2023 року витребувано у відповідача додаткові докази по справі, а саме копії:
- подану позивачем заяву/декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації;
- відомості/інформацію, що послугували для відмови позивачеві у прийняті декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації;
- всі наявні докази щодо суті спору.
06.11.2023 року відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву позивача. Долучені додаткові докази по справі.
07.11.2023 року позивачем подана письмова відповідь на відзив відповідача.
У відповідності до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Отже, рішення у цій справі приймається судом 14.12.2023 року, тобто у межах строку встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
ІІ. ДОВОДИ ПОЗИВАЧА
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що позивач, ОСОБА_1 , набула громадянство України на підставі ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».
На підтвердження набуття громадянства України ОСОБА_1 було видано довідку про реєстрації громадянином України № 947/20 від «16» жовтня 2020 року та тимчасове посвідчення громадянина України типу ТП серії НОМЕР_1 від «25» січня 2021 року з терміном дії до «07» жовтня 2022 року.
Позивач зобов'язалася протягом 2 років припинити громадянство російської федерації відповідно до вимог Закону України «Про громадянство України» та надати документи на підтвердження припинення громадянства російської федерації.
Вважає, що має припинити громадянство російської федерації до «07» жовтня 2022 року.
Вказує, що чинна в рф процедура виходу з російського громадянства особами, які мають документи про право на проживання в інших державах, вимагає звернення з цим питанням виключно до консульських установ рф у відповідній країні. Тобто для припинення громадянства російської федерації Позивач мала подати заяву із відповідними документами до відповідної установи рф в Україні.
Після отримання тимчасового посвідчення позивач почала збирати документи про вихід з громадянства рф - такі дії є обов'язковими для звернення до повноважних органів рф з питання виходу з громадянства рф, проте збір окремих документів ускладнювався ситуацією з карантином через пандемію Ковід-19.
Вказує, що ще до початку збройної агресії рф проти України зверталася до Генерального консульства російської федерації в Харкові із заявою про вихід із громадянства російської федерації, про що консульство видало довідку від «24» січня 2022 року.
З моменту подання цієї заяви пройшло більше 20 місяців, але результату по суті не отримано.
Тому, з метою отримання інформації щодо результатів розгляду вищезазначеної заяви позивач зверталася до міністерства закордонних справ російської федерації для отримання інформації щодо результатів розгляду заяви про вихід із громадянства рф.
У відповіді на звернення міністерство закордонних справ російської федерації зазначило, що звернення ОСОБА_1 щодо припинення громадянства рф було погоджено з мвс рф та фсб рф, але у зв'язку із зупиненням діяльності російських закордонних на території України прийнято відповідне рішений не було.
Вказує, що з відповіді вбачається, що консульський прийом громадян зупинено на невизначений термін у зв'язку з воєнними діями, розпочатими рф на території України і відповідно для виходу з громадянства рф ОСОБА_1 потрібно звернутися із відповідною заявою в консульство рф в Україні після відновлення роботи консульських установ рф на території України.
Крім цього з цієї відповіді також вбачається, що процедура оформлення припинення громадянства (підданства) російської федерації для осіб, які постійно проживають на території України, не здійснюється, а оформити такий вихід на території іншої держави можливо виключно у випадку, якщо є документи, які підтверджують право на проживання в цій державі.
Позивач зазначає, що оскільки Україна є єдиною державою, право на постійне проживання в якій вона має, позивач фактично позбавлена можливості подати документи на вихід з громадянства рф.
Вказує, що позивач не мала та не має можливості отримати документ про припинення громадянства рф, хоча вчинила для цього всі залежні від неї дії.
Вважає, що зробила все можливе для виконання свого обов'язку припинити іноземне громадянство, проте у зв'язку із обставинами, що від неї не залежать позивач з об'єктивних причин не може отримати рішення про припинення громадянства російської федерації.
У свою чергу, відповідач протиправно відмовляє у прийняті у ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації, зазначаючи про необхідність подати документ про припинення громадянства російської федерації, який позивач не може отримати з незалежних від нього причин.
Окремо позивач зазначила, що вона народилася на території України і є українкою за національністю.
На території України ОСОБА_1 проживає вже досить довгий час, починаючи з 2000 року.
В Україні позивач отримала освіту та організувала своє життя.
ІІІ. ДОВОДИ ВІДПОВІДАЧА
Відповідачем подано відзив на позовну заяву позивача, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вказаної позиції відповідач вказує, що позивачем було подано зобов'язання припинити іноземне громадянство (громадянство російської федерації) протягом двох років з моменту набуття громадянства України і подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України документ про припинення громадянства російської федерації, виданий уповноваженим на те органом цієї держави.
11.09.2023 року до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області надійшло звернення позивача щодо подання декларації про відмову від іноземного громадянства, до якого позивачем додано декларацію про відмову від іноземного громадянства.
14.09.2023 року відповідач розглянув звернення від 11.09.2023 року та надав відповідь, в якій вказав на відсутність підстав для подання декларації про відмову від іноземного громадянства.
Вказують, що вчинені відповідачем дії відповідають вимогам діючого законодавства.
Враховуючи викладене, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити.
ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, суд встановив таке.
Судом встановлено, що позивачем було здійснено в'їзд на територію України, як громадянки рф та 20.08.2020 року позивач звернулась до Чечелівського РВ у м. Дніпрі ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про оформлення набуття громадянства України та територіальним походженням відповідно до положень ч.1 ст. 8 ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001 року, в зв'язку із народженням на території України до 24.08.1991 року.
Також, позивачем було подано зобов'язання припинити громадянство рф протягом двох років з моменту набуття громадянства України.
Під час подачі заяви про оформлення громадянства України за територіальним походженням, позивачем було надано паспортний документ громадянина рф 55 0111887, від 09.07.2018 року, виданий МВС росії, строком дії до 09.07.2028 року та посвідку на проживання в Україні для іноземців № НОМЕР_2 , орган, що видав - 1203 від 06.09.2019 року.
07.10.2020 року згідно рішення ГУ ДМВ України в Дніпропетровській області позивачу було оформлено набуття громадянство України за територіальним походженням відповідно до положень ч.1 ст. 8 Закону та 16.10.2020 року оформлена довідка №947/20 про реєстрацію особи громадянином України, яка є підставою для оформлення тимчасового посвідчення громадянина України.
25.01.2021 року позивачу оформлено тимчасове посвідчення громадянина України серія НОМЕР_1 , орган, що видав - 1201, строком дії до 07.10.2022 року.
11.09.2023 року позивач направив до відповідача супровідний лист з такими документами, зокрема: декларація про відмову від іноземного громадянства; копія довідки посольства рф в Україні від 24.01.2022 року №271056409, копія відповіді міністерства закордонних справ рф від 10.10.2022 року за №26939/кд-гр., від 10.08.2023 року №22182/кд-гр.
Листом від 14.09.2023 року відповідачем повідомлено, що станом на 14.09.2023 року позивачем не виконано зобов'язання та не надано документ про припинення громадянства рф, рішення про скасування рішення про оформлення позивачем набуття громадянства України ГУ ДМС у Дніпропетровській області не приймалось. У зв'язку із викладеним, на теперішній час у ГУ ДМС України у Дніпропетровській області відсутні підстави для прийняття декларації позивача про відмову від іноземного громадянства від 11.09.2023 року.
Вважаючи відмову відповідача у прийнятті декларації протиправною, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував такі обставини справи та положення чинного законодавства України.
V. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Згідно із ст.4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначено Законом України "Про громадянство України" від 18.01.2001 року №2235-III.
Для оформлення набуття громадянства України в установленому порядку разом із заявою (клопотанням) про набуття громадянства України подається іноземцем - зобов'язання припинити іноземне громадянство.
Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Статтею 1 цього ж Закону визначено, що декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Відповідно до абз.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про громадянство України" незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.
Отже особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом двох років подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав або, у випадку неможливості надання такого документу з незалежних від них причин, декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, до незалежних причин законодавцем віднесено, зокрема, невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін.
Указом Президента України від 27.03.2001 року №215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №215).
Згідно із п.119 Порядку №215 особам, які набули громадянство України та взяли зобов'язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.
VІ. ОЦІНКА СУДУ
Як вбачається з позовної заяви, позивачем вживались залежні від неї дії щодо припинення громадянства російської федерації, зокрема, позивач ще до початку збройної агресії рф проти України зверталася до Генерального консульства російської федерації в Харкові із заявою про вихід із громадянства російської федерації, про що консульство видало довідку від «24» січня 2022 року, копія якою долучено до матеріалів справи.
З моменту подання вказаної заяви пройшло більше 20 місяців, але результату по суті позивачем так і не отримано.
У подальшому, з метою отримання інформації щодо результатів розгляду вищезазначеної заяви позивач також зверталася до міністерства закордонних справ російської федерації для отримання інформації щодо результатів розгляду заяви про вихід із громадянства рф.
У відповіді на звернення міністерство закордонних справ російської федерації зазначило, що звернення ОСОБА_1 щодо припинення громадянства рф було погоджено з мвс рф та фсб рф, але у зв'язку із зупиненням діяльності російських загранустанов на території України прийнято відповідне рішений не було.
З відповіді вбачається, що консульський прийом громадян зупинено на невизначений термін у зв'язку з воєнними діями, розпочатими рф на території України і відповідно для виходу з громадянства рф ОСОБА_1 потрібно звернутися із відповідною заявою в консульство рф в Україні після відновлення роботи консульських установ рф на території України.
З цієї відповіді також вбачається, що процедура оформлення припинення громадянства (підданства) російської федерації для осіб, які постійно проживають на території України, не здійснюється, а оформити такий вихід на території іншої держави можливо виключно у випадку, якщо є документи, які підтверджують право на проживання в цій державі.
Окрім того, 23 лютого 2022 року посольство росії припинило роботу в Україні.
24 лютого 2022 року росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну та в цей же день були розірвані дипломатичні відносини з росією.
Враховуючи наведені обставини, позивач фактично не мала та не має можливості отримати документ про припинення громадянства рф, хоча вчинила для цього всі залежні від неї дії.
Отже, дослідивши наявні докази по справі, встановлено, що позивачем вживались залежні від неї дії, проте не було досягнуто позитивних результатів з незалежних від неї причин, що спростовує доводи відповідача, що позивачем не вчинялись належні заходи щодо виконання взятого на себе обов'язку щодо виходу з громадянства російської федерації з наданням відповідних документів.
Під час оцінки сукупності обставин, що завадили позивачу вчасно завершити процедуру набуття громадянства України, на переконання суду, відповідачем не враховано всі обставини, що мають значення для прийняття законного та правомірного рішення.
Також, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 3).
На сьогодні дія воєнного стану продовжена згідно з відповідними Указами Президента України.
У зв'язку зі збройною агресією та масованим вторгненням збройних сил російської федерації в Україну 24.02.2022 року були офіційно розірвані дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією, та, відповідно, посольства та консульства російської федерації в Україні припинили свою діяльність.
Отже, враховуючи наведене, долучені до матеріалів справи докази, судом встановлено, що позивачем вчинялися необхідні дії задля припинення громадянства російської федерації (звернення до відповідних органів російської федерації, отримання довідки, тощо), однак такі не призвели до певних правових результатів з незалежних від нього причин.
Як вже зазначалось, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України консульські установи країни агресора не працюють, однак з початку повномасштабного вторгнення законодавство України не зазнало змін в частині визначення порядку дій та їх послідовності щодо відсутності в особи можливості отримання документа про припинення громадянства такої країни з незалежних від неї причин, що в свою чергу призводить до фактичного порушення прав такої особи.
Відтак, з огляду на обставини справи суд доходить висновку про те, що позивач має повне право розраховувати на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки вона позбавлена можливості отримати документ про припинення громадянства російської федерації.
Положеннями частини 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
При цьому, згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що подання декларації про відмову від іноземного громадянства, у зв'язку з неможливістю отримати документ про припинення громадянства з незалежних від позивача причин є обґрунтованою, а відмова відповідача у прийнятті такої декларації неправомірною.
Щодо вимоги позивача зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства російської федерації, суд враховує таке.
Відповідач вирішуючи питання щодо прийняття декларації позивача обмежився лише роз'ясненнями норм законодавства щодо процедури припинення іноземного громадянства, не прийняв декларацію та не надав мотивованої відмови позивачу в прийнятті такої декларації.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що відповідач не розглянув по суті звернення позивача, не надав оцінки підставам подачі нею декларації. Тобто, відповідачем фактично не прийнято жодного рішення за результатами розгляду декларації позивача від 11.09.2023 року.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права.
При обранні способу захисту прав позивача у даному випадку суд враховує приписи статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України та зазначає наступне.
У разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 22.12.2018 у справі №804/1469/17 та від 10.04.2019 у справі №826/11251/18.
Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про відсутність можливості у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством, з урахуванням позиції суду.
З наведених обстави суд вважає за необхідне, враховуючи положення ч.2 ст. 9 КАС України, задовольнити позовні вимоги позивача в частині визнання протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області щодо відмови у прийнятті декларації ОСОБА_1 про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації та в частині зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повторно розглянути звернення ОСОБА_1 щодо прийому у неї декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації, з урахуванням висновків суду.
Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини четвертої статті 242 КАС України судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ухвалюючи це судове рішення, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права, яка проявляється в рівності всіх перед законом, цілях і засобах, що обираються для їх досягнення.
Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід та неупередженість.
Положеннями частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позивачем обґрунтовані та доведені позовні вимоги у вказаній вище частині.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Щодо розподілу судових витрат.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до приписів статті 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 805,20 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Щодо витрат на правничу допомогу, що становить 10000,00 гривень.
Згідно матеріалів справи, 08.09.2023 року між Позивачем та Адвокатом був укладений Договір № 08/09/23-2 про надання правової допомоги адвокатом, а також підписано Додаток 1 до Договору, відповідно до якого Клієнт доручає, а Адвокат приймає на себе зобов'язання щодо представництва інтересів Клієнта в спорі з Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області щодо оскарження відмови прийняти декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Сторони погодили, що Гонорар Адвоката за представництво інтересів Клієнта в суді першої інстанції становить 10 000 (десять тисяч) грн.
Гонорар має бути сплачений протягом 7 (семи) днів з дня підписання додатку.
У випадку необхідності участі Адвоката в суді апеляційної та/або касаційної інстанції, сторони погоджують гонорар додатково.
Додатково Клієнт має компенсувати Адвокатові витрати, пов'язані з виконанням зазначеного доручення, в тому числі поштові витрати, на підставі виставленого Адвокатом рахунка.
На підтвердження понесених позивачем витрат до суду надано договір про надання правової допомоги №08/09/23-2 від 08.09.2023 року, додаток №1 до цього договору від 29.09.2023 року, опис послуг наданих адвокатом, рахунок-фактуру №04/10/23-1 від 04.10.2023 року, платіжну інструкцію від 05.10.2023 року на суму 10000,00 гривень.
Так, норми статті 134 КАС України регулюють питання, пов'язані з витратами сторін на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно із частиною четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини п'ятої статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 року №5076-VI встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 05.06.2018 р. у справі №904/8308/17, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно із практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
З огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 р. у справі №826/841/17 (провадження №К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Аналіз наведених вище норм статті 134 КАС України в їх сукупності дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно із умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що вказані витрати у розмірі 10 000 грн., не є співмірними зі складністю справи та наданих адвокатом обсягом робіт (наданих послуг). Враховуючи, викладене, суд доходить висновку, що сплачені позивачем витрати на правову допомогу підлягають поверненню лише в розмірі 4000 грн.
Керуючись статтями 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
УХВАЛИВ:
Адміністративний позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області щодо відмови у прийнятті декларації ОСОБА_1 про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 11.09.2023 року про прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні, та прийняти відповідне рішення.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору в сумі 805,20 гривень.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000грн. В іншій частині - відмовити.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код ОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7, код ЄДРПОУ 37806243).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено 14.12.2023 року.
Суддя В.В. Ільков