ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
05 грудня 2023 року Справа № 903/759/23
Суддя Господарського суду Волинської області Вороняк А. С., за участі секретаря судового засідання Коритан Л. Ю., розглянувши матеріали по справі
за позовом фізичної особи - підприємця Ситніка Сергія Степановича
до відповідача: фізичної особи - підприємця Мороз Олени Миколаївни
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1
про стягнення 5769519,69 грн,
за участю представників-учасників справи:
від позивача: Ульчак Б. І., адвокат, ордер серія АС № 1070386 від 05.08.2023;
від відповідача: Сорокопуд М. О., адвокат, ордер серія АС № 1074129 від 17.10.2023;
від 3-ї особи: Карпук А.С., адвокат, ордер серія АС № 1060021 від 24.10.2023, Мороз Р. А., особисто.
Права та обов'язки учасникам судового процесу роз'яснені відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України.
Відводу складу суду не заявлено.
Запис розгляду судової справи здійснюється за допомогою технічних засобів, а саме: підсистеми відеоконференцзв'язку ЄСІТС.
В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Суть спору: позивач - фізична особа - підприємець Ситнік Сергій Степанович звернулися з позовом до фізичної особи - підприємця Мороз Олени Миколаївни про стягнення 5769519,69 грн, з них 4769519,69 грн збитків(реальні в сумі 276205,07 грн та упущена вигода в сумі 4493314,62 грн) та 1000000,00 грн моральної шкоди.
При обґрунтуванні позовних вимог вказує, що 24.09.2014 було укладено чотири договори купівлі-продажу майна позивача, які постановою Верховного Суду від 06.02.2019 було визнано недійсними. За період неправомірного володіння та користування майном позивача, відповідачем було завдано позивачу збитки (реальні та упущену вигоду), а також моральну шкоду, що стало підставою для звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Ухвалою суду від 24.07.2023 дану позовну заяву було залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків, а саме подати суду докази надіслання на адресу місцезнаходження відповідача копії позовної заяви та доданих до неї документів листом з описом вкладення.
02.08.2023 позивач подав заяву про усунення недоліків позовної заяви, яка з додатками приєднана до матеріалів справи.
Ухвалою суду від 07.08.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; підготовче засідання призначено на 05.09.2023; запропоновано відповідачам надати відзив на позов, заперечення на відповідь на відзив; позивачу - відповідь на відзиви.
Відповідач в судове засідання 05.09.2023 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча вчасно та належно був повідомлений про час та місце судового засідання, що підтверджується повернутим на адресу суду рекомендованим повідомленням про вручення 11.08.2023 поштового відправлення № 4301040699966.
Ухвалою суду від 05.09.2023 залучено до участі в справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 ; запропоновано третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача подати суду: письмові пояснення та наявні докази, відповідно до ст.168 ГПК України (протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали), копії яких з додатками надіслати іншим учасникам справи, докази надіслання (опис вкладення) надати суду; повідомлено, що підготовче засідання відбудеться 26.09.2023.
Ухвалою суду від 26.09.2023 повідомлено учасників справи, що підготовче засідання відкладено на 05.10.2023.
04.10.2023 відповідач через відділ документального забезпечення та контролю суду подав клопотання про відкладення підготовчого засідання у зв'язку з неможливістю забезпечити явку свого представника через зайнятість в іншому судовому засіданні. Дане клопотання з додатками приєднано до матеріалів справи.
04.10.2023 третя особа через відділ документального забезпечення та контролю суду подала клопотання про відкладення підготовчого засідання з метою надання йому можливості ознайомитись з матеріалами справи. Дане клопотання долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні 05.10.2023, суд, на виконання вимог ст. 195 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), враховуючи строки розгляду справи, ухвалив на місці клопотання продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів - по 07.11.2023.
Ухвалою суду від 05.10.2023 повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання відбудеться 18.10.2023.
17.10.2023 відповідач через відділ документального забезпечення та контролю суду подала відзив на позовну заяву. До відзиву долучає клопотання, у якому просить продовжити строк для подання відзиву, обґрунтовуючи клопотання вказує, що тільки 16.10.2023 було укладено договір про надання правової допомоги, зазначає, що відзив раніше не було подано через відсутність достатніх знань у сфері права.
18.10.2023 третя особа через відділ документального забезпечення та контролю суду подала письмові пояснення, в яких просить у задоволенні позову відмовити, до пояснення долучено клопотання про продовження строку для подання письмових пояснень на позовну заяву, а також клопотання про проведення судового засідання без участі представника третьої особи.
Ухвалою суду від 18.10.2023 у задоволенні клопотання відповідача про продовження строку для подання відзиву відмовлено; відзив на позовну заяву від 17.10.2023 залишено без розгляду; пояснення та клопотання від 18.10.2023 третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача повернуто без розгляду; повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання відбудеться 24.10.2023.
24.10.2023 третя особа через відділ документального забезпечення та контролю суду подала письмові пояснення, в яких просить поновити строк для подання письмових пояснень та відмовити у задоволенні повністю, при цьому вказує, що позивач ОСОБА_2 видаючи довіреність ОСОБА_1 знав, що остання є способом забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 25.02.2014, згідно з яким він отримав у борг від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 150 тис. дол. США. Зазначають, що за умовами договору від 25.09.2014 позивач отримав кошти в сумі 166 тисяч доларів, які є власністю ОСОБА_3 . На даний час існує спір про стягнення в користь ОСОБА_3 , грошових коштів у розмірі 166000 дол. США, як наслідок недійсності договорів. Разом з тим, позивач повернувши собі у власність об'єкти нерухомості, при цьому не повернувши фактично отримані кошти за нерухомість, звернувся до суду з позовом про стягнення збитків та моральної шкоди. Звертає увагу суду, що для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх чотирьох елементів складу цивільного (господарського) правопорушення. Крім того, позивачу (кредитору) слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди зазначає, що позивач заявляючи до відшкодування 100000,00 грн моральної шкоди не обґрунтував своєї вимоги, не надав розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми, лише зазначив, що це розмір, достатній для розумного задоволення його потреб на локалізацію негативних наслідків від порушення незаконними діями та рішеннями судів. Проте, третя особа позбавлена можливості перевірити такі твердження позивача з огляду на відсутність будь-яких обґрунтувань та доказів в цій частині позову. На обґрунтування клопотання про поновлення строку на подання письмових пояснень зазначає, що договір про правову допомогу було укладено лише 17.10.2023 і через відсутність достатніх знань у сфері права третя особа письмові пояснення не подала.
Дані пояснення суд, в судовому засіданні 24.10.2023, ухвалив на місці прийняти, строк на подання не був пропущений, відсутні докази отримання ухвали суду.
24.10.2023 відповідач через відділ документального забезпечення та контролю суду подав письмові пояснення в яких просить у задоволенні позову відмовити з підстав наведених у них.
Відповідач не просив дозволу подати письмові пояснення, а суд дозволу учаснику справи подати додаткові пояснення не надавав та не визнавав їх подання необхідними, тому ці пояснення суд ухвалив на місці залишити без розгляду, які є фактично відзивом на позовну заяву, що поданий з пропуском встановленого строку, про що було зазначено вище.
В судовому засіданні 24.10.2023 представник позивача підтримав позовні вимоги, просив задовольнити; представники відповідача та третьої особи заперечили проти позовних вимог, просили відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд на виконання вимог ст. 195 ГПК України, враховуючи строки розгляду справи, в судовому засіданні 24.10.2023, ухвалив на місці закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 14.11.2023.
Ухвалою суду від 24.10.2023 повідомлено учасників справи про те, що розгляд справи по суті відбудеться 14.11.2023.
У судовому засіданні 14.11.2023 позивач підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити повністю.
В судовому засіданні 14.11.2023 оголошено перерву до 05.12.2023.
В судовому засіданні 05.12.2023 представник позивача підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити повністю, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, представник третьої особи та третя особа просили відмовити у задоволенні позову.
Згідно ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,
встановив:
06.02.2019 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 154/3223/15 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Володимир-Волинського районного нотаріального округу Волинської області Велимчаниця А.І. задоволено частково; визнано недійсними: договір купівлі-продажу нежитлового приміщення торгового центру, загальною площею 2 363,6 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений 25 вересня 2014 року між ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; договір купівлі продажу адміністративного приміщення (А-2), загальною площею 165,7 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений 25 вересня 2014 року ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення торгового центру (3-1), загальною площею 184 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений 25 вересня 2014 року між ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; договір купівлі продажу земельної ділянки площею 0,5647 га, що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений 25 вересня 2014 року між ОСОБА_2 від імені якого діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ..
При винесені даної постанови Верховним Судом встановлено, що відповідно до довіреності від 25 лютого 2014 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 бути його представником, користуватися і розпоряджатися (продавати, обміняти, передавати в заставу та іпотеку, передавати в оренду та найм тощо) від його імені за ціною та на умовах на його розсуд належними йому на праві приватної власності об'єктами нерухомого майна, а саме: нежитловим приміщенням торгового центру (Ж-1) загальною площею 2 363,6 кв. м; нежитловим приміщенням торгового центру (3-1) загальною площею 184,0 кв. м; адміністративним приміщенням (А-2) загальною площею 165,7 кв. м; земельною ділянкою, загальною площею 0,5647 га, які розташовані по АДРЕСА_2 . На підставі зазначеної довіреності ОСОБА_1 від імені позивача ОСОБА_2 продав належні останньому на праві приватної власності вищезазначені об'єкти нерухомого майна своїй дружині ОСОБА_3 уклавши з нею відповідні договори купівлі-продажу від 25 вересня 2014 року, посвідчені приватним нотаріусом.
Верховний Суд дійшов висновку, що наявні підстави для визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу недійсними, оскільки вони були укладені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час шлюбу, а тому відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України ОСОБА_1 уклав ці договори в своїх інтересах та в інтересах своєї сім'ї, оскільки майно придбане ОСОБА_3 , відповідно до статті 60 СК України, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч.4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позивач - фізична особа - підприємець Ситніка С, звертаючись із позовною заявою до фізичної особи підприємця Мороз Олени Миколаївни зазначає, що остання в період неправомірного володіння та користування його майном отримала дохід від здачі в оренду нерухомого майна, що складає упущену вигоду, яку міг би отримати позивач в сумі 4493314,62 грн, крім того вважає, що йому завдано реальних збитків на суму 276205,07 грн, які складаються із вимушеної оренди та реконструкції котельні, а також неправомірними діями відповідача позивачу завдано моральну шкоду, яку останній оцінив у 1000000,00 грн та просить стягнути дані суми на його користь.
Відповідно до абз.1 ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абз.2 ч.1 ст.216 ЦК).
За змістом частин 1, 2 ст. 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).
Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абз.2 ч.5 ст.216 ЦК), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.
Тлумачення ст.216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в ст.216 ЦК України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.
Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Суд зазначає, що правило ст.216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
У постановах Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №916/1952/17 від12.09.2019 у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 у справі №916/1952/17, дійсно міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Втім, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи. У цих постановах Верховний Суд звертав увагу на те, що правила абз.1 ч.1 ст.216 ЦК (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема ст.1212 ЦК України.
Суд наголошує, що вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому ст. 216 ЦК України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї з сторін правочину.
Недійсність правочину як приватно-правова категорія покликана не допускати або попереджати порушення цивільних прав/інтересів позивача відповідачем, який презюмується порушником цих прав, а тому саме за рахунок якого порушене право позивача і підлягає поновленню. Цей приватно-правовий інструментарій не може використовуватись в інших цілях, зокрема для поновлення у правах правопорушника за рахунок особи, вина якої у вчиненні протиправних дій не встановлена, позаяк дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі є підставою для відмови в захисті права (ч.3 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК).
Як встановлено постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2019 по справі № 154/3223/15 договори купівлі-продажу були укладені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час шлюбу, а тому відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України ОСОБА_1 уклав ці договори в своїх інтересах та в інтересах своєї сім'ї, оскільки майно придбане ОСОБА_3 , відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За змістом цієї норми право на майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, стаття 60 СК України встановлює презумпцію спільності майна подружжя, за якої частини чоловіка та дружини є рівними.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі N 154/3223/15, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Крім того, як судом встановлено касаційна скарга позивача у справі №154/3223/15, якраз і була мотивована тим, що судами не враховано того, що ОСОБА_3 придбала нерухоме майно як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, а тому це майно є спільним майном подружжя. Вказані обставини підтверджуються рішенням Апеляційного суду Волинської області від 21 вересня 2015 року у справі № 154/2995/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу( том 1 а.с.28), де у задоволенні позову було відмовлено.
«Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Згідно статті 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених в частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Відповідно до ч.4 ст.236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».
Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).
На переконання суду у даній справі за позовом заінтересованої особи про застосування правових наслідків недійсності правочину, як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору( ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ), а не одна із них, так щей з статусом підприємця, а не як сторона договору - фізична особа.
У даній справі позивач звернувся з позовом до фізичної особи - підприємця Мороз Олени Миколаївни, яка придбала нерухоме майно як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець, не була стороною договорів купівлі-продажу визнаних недійсними з таким статусом, ОСОБА_1 (одна із сторін договорів купівлі-продажу, які визнано недійними) є третьою особою, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. Позивач клопотань про залучення ОСОБА_1 співвідповідачем чи заміну неналежного позивача не заявляв.
Оскільки позивач пред'явив позов до фізичної особи - підприємця Мороз Олени Миколаївни, і лише третя особа є стороною визнаних недійсними договорів купівлі-продажу, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів.
Крім того, судом враховано, що відповідачами у справі 154/3223/15 про визнання недійсними правочинів були ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (сторони провочинів, подружжя), відповідно і у позові з даним предметом про застосування правових наслідків недійсності таких правочинів склад відповідачів має бути аналогічним.
Згідно зі ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому, суд зауважує, що при наданні оцінки доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Беручи до уваги наявні в матеріалах справи докази, господарський суд, оцінюючи за своїм переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, внаслідок неналежного складу відповідачів.
Керуючись ст. 73-79, 86, 232, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-
ВИРІШИВ:
у позові фізичної особи - підприємця Ситніка Сергія Степановича до фізичної особи - підприємця Мороз Олени Миколаївни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 про стягнення 5769519,69 грн - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення до Північно-західного апеляційного господарського суду.
Дата складення повного
судового рішення
15.12.2023.
Суддя А. С. Вороняк