Справа № 420/6749/19
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2023 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 03.04.2015 року № 259-15, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 18.11.2019 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 12.03.2020 року зупинено провадження у справі № 420/6749/19 до 6 квітня 2020 року у зв'язку із зверненням обох сторін з клопотанням про надання їм часу для примирення.
Ухвалою суду від 06.04.2020 продовжено зупинення провадження у справі №420/6749/19 - до відміни карантину та обмежувальних протиепідемічних заходів.
Ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання від 24.05.2021, поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання від 24.05.2021, продовжено розгляд справи у письмовому провадженні.
Розпорядженням виконувача обов'язки керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду від 19.09.2023 №641 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №420/6749/19, у зв'язку з довготривалою відпусткою головуючого судді Цховребової М.Г.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.09.2023 справу передано для розгляду судді Одеського окружного адміністративного суду Танцюрі К.О.
Ухвалою суду від 25.03.2023 прийнято до провадження справу та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Сторони повідомлялись про день та час розгляду справи, однак у підготовче засідання позивач, представник позивача та відповідача не з'явились. 14.11.2023 до суду від Державної міграційної служби України надійшла заява про проведення підготовчого засідання без участі відповідача.
Керуючись положеннями ч.9 ст.205 КАС України, судом продовжено розгляд справи у порядку письмового провадження.
Ухвалою суду від 15.11.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті; розгляд справи продовжено у письмовому провадженні.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що не погоджується із прийняттям рішення та просить суд його скасувати. Як зазначив позивача, він не може повернутись до країни походження, в зв'язку з триваючим збройним конфліктом, загальнопоширеним насильством та численними порушеннями прав людини. Поряд цим, позивач наголосив, що інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість зазначених побоювань.
03.12.2019 суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач вказав, що не погоджується із позовними вимогами позивача та просить суд відмовити у задоволенні позову. Так, відповідач зазначив, що з матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в ним ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини ним виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Також відповідач вказав, що важливим є те, що позивач є особою без громадянства, уродженцем м. Аль Вай (Саудівська Аравія), постійно проживаючим в м. Дамаск (Сирія) та, що перше звернення з метою отримання статусу біженця відбулося 27.03.2009 до Державного Комітету України у справах національностей та релігій. В якості причини звернення за наданням міжнародного захисту позивач зазначив негативний відбиток на його родині через зґвалтування його сестри та судимість (3 роки). Друге звернення, як вказав відповідач, відбулося 17.03.2014 до ДМС України та в якості причини звернення позивач зазначив тяжкі умови проживання у Сирії. Відповідач наголосив, що у проміжках часу між зверненнями позивач перебував на території України у категорії нелегального мігранта (2011 - 2014 (перед другим зверненням) та 2015 - 2019, чим порушив вимоги ч.2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідач вказав, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування. Разом із тим, як вказав відповідач, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою без громадянства, уродженцем м. Аль Вай (Саудівська Аравія), що постійно проживає в м.Дамаск (Сирія).
01.04.2008 ОСОБА_1 виїхав з Сирії морським шляхом до м.Іллічівськ (Україна), та до м.Одеса прибув нелегально 05.04.2008.
27.03.2009 ОСОБА_1 звернувся до Державного Комітету України у справах національностей та релігій із заявою про надання статусу біженця та рішенням Комітету від 02.08.2010 відмовлено у наданні статусу біженця (а.с.250 т.1).
17.03.2014 ОСОБА_1 звернувся до ДМС України із заявою про надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.03.2014 та анкети від 21.03.2014 причиною звернення ОСОБА_1 із заявою стало наступне «В 2006 році до нас прийшла поліція. Вони хотіли познайомитись з моєю сестрою, а коли ми пішли писати заяву на цих поліцейських, нам у відділку заявили, що ми виступаємо проти держави, що ми злочинці, по причині того, що ми не сирійці, що ми приїхали з Палестини. Мені погрожували, звинувачуючи в тому, що я підпалив стоянку біля відділу поліції. Поліція майже рік, майже кожні 2 дня приходила та забирали нас з батьком для бесіди. Мені з батьком погрожували тюремним ув'язненням. Вони забрали батька у тюрму на початку 2007 року, та потім відпустили через 2 місяці, так як він захворів на серцеву недугу. В нього був інсульт. Та в 2008 році він помер. Нашу сім'ю не чіпали після цього випадку. Та я боявся за своє життя і вирішив поїхати з країни».
Рішенням ДМС України від 03.04.2015 №159-15, підтримано висновок Головного управління ДПС в Одеській області та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту(а.с.171т.1).
Відповідно до висновку ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.01.2015 справа №2014ОD0069, було встановлено, що щодо причин виїзду в Україну заявник зазначив загострення соціально - політичної ситуації в Сирії. Додатково, іноземець розповів, що в Сирії важко жити, іноземець бажає кращого життя. В першому зверненні 2009 року причиною виїзду був негативний відбиток на його родині через зґвалтування його сестри та судимість, під час другого звернення від 2014 року, іноземець вказав тяжкі умови проживання в країні. Різницю своїх твердженнях особа пояснює, як пораду перекладача розповісти надуману історію, що і сталося при першому зверненні. Рішенням ДМС від 02.08.2010 №204-10 заявнику було відмовлено у визнанні біженцем в Україні через відсутність умов, передбачених абз 2 ст.1 Закону України «Про біженців». Зазначене рішення заявник оскаржував в судових інстанціях м.Одеси, 21.03.2014 він повторно звернувся до управління. Звернення за захистом відбулося лише з метою фактичної тимчасової легалізації в Україні та аналізом особової справи можливо дійти висновку, що ані під час перебування в країні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” №3671-VI від 08.07.2011 року, міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з визначенням пункту 1 частини 1 статті 1 Закон України №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини 1 цієї статті (пункт 4 частини 1 статті 1 Закон України №3671-VI).
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з частиною 5 статті 5 Закон України №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Положенням частини 1 статті 7 Закон України №3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини 7 статті 7 Закон України №3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За правилами частини 5 статті 10 Закон України №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України №649 від 07.09.2011 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (далі - Правила №649).
Підпунктом “е” пункту 2.1 розділу ІІ Правил №649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.
Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів (пункт 1.2 розділу І Правил №649).
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).
Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року “Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту” зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Проте, ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Так, право на життя і заборона катувань, зокрема, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Як вбачається з матеріалів особової справи, 17.03.2014 ОСОБА_1 звернувся до ДМС України із заявою про надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається із заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.03.2014 та анкети від 21.03.2014 причиною звернення ОСОБА_1 із заявою стало наступне «В 2006 році до нас прийшла поліція. Вони хотіли познайомитись з моєю сестрою, а коли ми пішли писати заяву на цих поліцейських, нам у відділку заявили, що ми виступаємо проти держави, що ми злочинці, по причині того, що ми не сирійці, що ми приїхали з Палестини. Мені погрожували, звинувачуючи в тому, що я підпалив стоянку біля відділу поліції. Поліція майже рік, майже кожні 2 дня приходила та забирали нас з батьком для бесіди. Мені з батьком погрожували тюремним ув'язненням. Вони забрали батька у тюрму на початку 2007 року, та потім відпустили через 2 місяці, так як він захворів на серцеву недугу. В нього був інсульт. Та в 2008 році він помер. Нашу сім'ю не чіпали після цього випадку. Та я боявся за своє життя і вирішив поїхати з країни».
Поряд з цим, суд враховує, що вперше позивач звернувся за захистом 27.03.2009 та рішенням Комітету від 02.08.2010 відмовлено у наданні статусу біженця (а.с.250 т.1). Причиною для звернення у 2009 році зазначено «клеймо на родині через зґвалтування сестри».
Суд, під час прийняття рішення у справі враховує, що пояснення позивача щодо причини неможливості повернутися до Сирії є суперечливими та позивач двічі звертався за захистом до міграційної служби, щоразу зазначаючи різні підстави для такого звернення.
Однак, суд також враховує, що при розгляді цієї справи обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця. Водночас «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника. (пункт 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні»).
Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення (2015 року прийняття) офіційною позицією Управління Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) державам-членам ООН рекомендовано в зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.
У Рекомендаціях УВКБ ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IIІ) від 27 жовтня 2014 року зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 року Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція II) ситуація в Сирії в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.
Конфлікт у Сирії триває вже четвертий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в окупованих районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.
На час видання Рекомендацій майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладнюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в Сирії успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.
За наявними даними до квітня 2014 року кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, перевищило 191 тис. чол. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції ОСОБА_2 ; далі за кількістю жертв йдуть провінціях Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та ОСОБА_3 (пункт 4 Рекомендацій УВКБ ООН ).
Суд враховує, що ситуація у країні Сирії неодноразово досліджувалася Верховним Судом у своїй практиці, зокрема, у постановах від 25 липня 2019 року у справі №815/7180/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 820/4137/16.
Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджуються факти того, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрози життю, безпеці чи свободі позивача.
Суд зазначає, що відповідач не врахував під час прийняття оскаржуваного рішення, той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження суттєво змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації в Сирії.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи, що наявні загальновідомі офіційні документи та повідомлення засобів масової інформації, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та те, що відповідачем не було з'ясовано характер об'єктивного побоювання позивача, зокрема, якою мірою конфлікт у країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров'ю та свободі у разі повернення на Батьківщину, суд приходить вичсновку, що позовні вимоги позивача про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 03.04.2015 року № 259-15, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необгрунтованим та підлягає скасуванню.
При цьому, обираючи спосіб відновлення порушеного права, суд враховує положення пункту 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1, де судам роз'яснено, що під час вирішення справи про оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд неповноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Діючим законодавством встановлена процедура прийняття відповідного рішення і суд не може підміняти цю процедуру та орган, до компетенції якого віднесено прийняття відповідних рішень.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі “Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру” (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі “Брайєн проти Об'єднаного Королівства” (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі “Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру” (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі “Путтер проти Болгарії” (Putter v. Bulgaria № 38780/02).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду викладених в рішенні суду.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 р.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.04.2015 року № 259-15, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України (код ЄДРПОУ 37508470, вул. Володимирська 9, м.Київ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду викладених в рішенні суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.О. Танцюра