ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 523/8194/18
провадження № 61-6216св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року у складі судді Дяченко В. Г. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 лютого
2023 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання батьківства та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
Позов мотивований тим, що сторони познайомилися 12 червня 2017 року, зустрічалися, проживали разом та між ними були інтимні стосунки. Сторони планували весілля, вагітність відповідач сприйняв з радістю, оскільки бажав створити сім'ю та народження дитини. З 13 липня 2017 року до 17 листопада 2017 року відповідач перебував у рейсі, оскільки працює моряком.
19 листопада 2017 року позивачка на спільній вечері з родичами повідомила про стать майбутньої дитини та остаточно визначила дату весілля - 02 грудня 2017 року. Однак через деякий час стосунки між сторонами почали погіршуватись.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачки народилась донька ОСОБА_5 ,
в актовому записі про народження батько був записаний відповідно до статті 135 СК України.
Дитина проживає з позивачкою та перебуває на її утриманні.
ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та стягнути з нього аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_6 в розмірі 1/4 частки
з усіх видів заробітку (доходу), але менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дати подання позову,
а саме з 14 червня 2018 року, і до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року позовні вимоги задоволено.
Визнано громадянина України ОСОБА_2 батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане 09 березня 2018 року Суворовським районним
у м. Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 807.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки ОСОБА_6 в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дати подання позову, а саме з 14 червня 2018 року, і до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь держави 704,80 грн судового збору.
Рішення в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що, враховуючи висновок експерта Комунальної установи «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи» від 19 жовтня 2018 року № 96, відповідно до якого за результатом молекулярно-генетичного аналізу ДНК встановлено, що ОСОБА_2 може бути біологічним батьком дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з імовірністю 99,999 %, доведеною є заявлена вимога про визнання батьківства.
Вирішуючи питання щодо стягнення аліментів, суд виходив з обов?язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Постановою Одеського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
25 квітня 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Царенко О. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не розглянув заяви про виклик свідків. Узяв до уваги висновок експертизи, при цьому не надав оцінки іншим доказам, наявним у матеріалах справи. Заявник вказує, що суди під час вирішення спору не встановили на підставі належних та допустимих доказів обставини, що мають значення для справи, не надали належної правової оцінки усім доказам у сукупності, з яких виходили при вирішенні спору. Суди першої та апеляційної інстанцій не обґрунтовано відмовили
у призначенні повторної судово-медичної експертизи.
Підставою касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі
№ 591/6441/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
04 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подала до Верховного Суду додаткові пояснення, які мотивовані тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та об?єктивно розглянули справу, підстав для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд немає.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду м. Одеси.
21 липня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у додаткових поясненнях, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1
і ОСОБА_2 протягом певного часу, починаючи з червня 2017 року, перебували у близьких стосунках.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 народила доньку ОСОБА_8 .
Відомості про батька дитини записані відповідно до частини першої статті 135 СК України, тобто за вказівкою матері.
Відповідач ОСОБА_2 офіційно визнати дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , своєю донькою відмовився.
Згідно з висновком експерта Комунальної установи «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи» від 19 жовтня 2018 року № 96 за результатом молекулярно-генетичного аналізу ДНК встановлено, що ОСОБА_2 може бути біологічним батьком дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з ймовірністю 99,999 % (т. 1, а. с.198-204).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Щодо вимог про визнання батьківства
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5
СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Відповідно до статті 121 СК України права та обов'язки матері, батька
і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Нормами статей 125, 126, 135 СК України врегульовано питання про визначення походження дитини, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою.
Відповідно до частини другої статті 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за рішенням суду.
Частиною першою статті 126 СК України передбачено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки чи чоловіка, які не перебувають
у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства
є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.
Згідно з частиною першою статті 135 СК України при народженні дитини
у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері,
а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
При вирішенні спору про визнання батьківства суд приділяє особливу увагу інтересам дитини, не ігноруючи при цьому інтереси ймовірного біологічного батька.
У контексті доводів касаційної скарги щодо відсутності належних доказів для визнання батьківства відповідача Верховний Суд зазначає, що СК України не визначає будь-яких особливостей предмета доказування у цій категорії справ. Доказами у справі про визнання батьківства можуть бути будь-які фактичні відомості, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. За загальним правилом визнання батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливе за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи. Для визнання батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства. Підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку може бути висновок судово-генетичної або судово-імунологічної експертизи.
Указане відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 591/6441/14-ц, (провадження
№ 61-6030св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Висновок експертизи з питання походження дитини є одним з основних доказів, який має бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами
у справі, оскільки жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 444/526/18 (провадження № 61-7126св22), від
08 березня 2023 року у справі № 205/5698/21 (провадження № 61-564св23).
У постанові Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18 (провадження № 61-18333св19) зазначено, що «висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини
і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства».
Європейський суд з прав людини зауважив, що «в ході національного розгляду суд призначив ДНК-тест з метою вирішення цього спору
про батьківство. Тест продемонстрував, що відповідач був батьком дитини
з імовірністю 99,99 відсотків. Суд враховує, що на сьогодні ДНК-тест
є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» («Калачова проти російської федерації», Kalacheva v. russia, № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність
або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази
не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним
у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, за клопотанням позивачки ОСОБА_1
і представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9 ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2018 року призначено судово-генетичну експертизу.
Згідно з висновком експерта від 19 жовтня 2018 року № 96 за результатом молекулярно-генетичного аналізу ДНК встановлено, що ОСОБА_2 може бути біологічним батьком дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з імовірністю 99,999 % (т. 1, а. с. 198-204).
Отже, з урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання ОСОБА_2 батьком ОСОБА_5
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій. Визнання відповідача батьком малолітньої дитини ОСОБА_5 відповідає інтересам малолітньої дитини. Негативних наслідків для дитини судами не встановлено.
Суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та надали належну правову оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що висновок експерта не може бути взятий до уваги з тих підстав, що він складений
з порушенням законодавства, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили, а відповідач не довів порушення під час проведення
ДНК-експертизи.
Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач заявляв клопотання про проведення повторної судової молекулярно-генетичної експертизи, але
в задоволенні клопотання було необґрунтовано відмовлено, колегія суддів відхиляє з таких підстав.
Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (частина друга статті 113 ЦПК України).
Оскільки під час розгляду справи суди не встановили наявності обставин для призначення повторної експертизи, а мотивованих доводів заявник не навів, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні вказаного клопотання.
З висновку експерта відомо, що він попереджений про відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на експерта обов'язків згідно зі статтями 384, 385 КК України.
Сумнівів у правильності висновку експерта немає. Відповідач не довів, що висновок є недостатньо обґрунтованим чи суперечить іншим матеріалам справи, чи істотно порушені норми, що регламентують порядок проведення експертизи.
Належних, допустимих і достатніх доказів на спростовування генетичної спорідненості між ОСОБА_2 як батьком та ОСОБА_5 як дитиною відповідач не надав.
Подібний висновок зроблено і в постанові Верховного Суду від 21 червня
2023 року у справі № 369/9813/20 (провадження № 61-1938св23).
Щодо вимог про стягнення аліментів
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину
до досягнення нею повноліття.
За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом (пункт 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня
2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).
У частині третій статті 181 СК України визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Одним з основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується
з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття,
закріплене у СК України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
У статті 27 Конвенції про права дитини визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового та духовного розвитку. Сюди входить належне харчування, житло, одяг. Батьки несуть відповідальність за забезпечення належного життєвого рівня дитини. Держава має вживати необхідних заходів щодо надання допомоги батькам
у здійсненні цього права.
За змістом статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим
ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня
2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз'яснено, що, вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров'я, матеріальне становище дитини
і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили,
що ОСОБА_2 відповідно до висновку експерта від 19 жовтня 2018 року № 96 є батьком ОСОБА_5 , а тому згідно зі статтею 180 СК України зобов'язаний утримувати її до досягнення нею повноліття.
Визначаючи розмір аліментів, який підлягає стягненню з відповідача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, урахувавши матеріальний стан сторін, дійшов правильного висновку про стягнення
з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходів) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
ОСОБА_2 не надав доказів неможливості сплачувати аліменти
у визначеному судом першої інстанції розмірі, а тому доводи касаційної скарги у цій частині не заслуговують на увагу.
Таким чином, суди під час розгляду справи правильно застосували норми матеріального права і не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли б призвести до неправильного вирішення справи. Відповідні доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника
з ухваленими судовими рішеннями, а тому Верховний Суд їх відхиляє.
При цьому порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, оцінка доказів зроблена
як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, суд касаційної інстанції не встановив.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надано оцінку всім важливим аргументам сторін.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У зв?язку з викладеним Верховний Суд констатує, що аргументи, викладені
у касаційній скарзі, є неприйнятними і такими, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а отже, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року та постанова Одеського апеляційного суду від 07 лютого
2023 року - без змін, оскільки підстав для скасування судових рішень немає.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 26 січня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 07 лютого 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов