ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 грудня 2023 року справа №200/16282/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Блохіна А.А., Гайдара А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 березня 2023 р. у справі № 200/16282/21 (головуючий І інстанції Давиденко Т.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області, в якому просив: визнати протиправною бездіяльності щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2018 роки, зобов'язати здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2018 роки, зобов'язання нарахувати та виплатити суму середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2016-2018 роки, стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 6000 грн.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 березня 2023 року задоволено частково позовні вимоги, а саме суд: визнав протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції України в Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016-2018 роки; стягнув з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій у 2016-2018 роках в розмірі 18059 грн. 68 коп.; стягнув з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 2000 грн.; стягнув з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 2000 грн. В задоволенні іншої частини адміністративного позову - відмовив.
Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
В апеляційній скарзі зазначено, що частиною 10 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII та п 8 розділу III Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання № 260, передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону, при цьому кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Головне управління зазначає, що невикористана частина відпустки може бути перенесена на наступний рік лише у випадку, якщо особу було викликано із чергової відпустки. Тобто, абзац 2 ч. 11 ст. 93 Закону 580 надає право на перенесення відпустки лише за умови визначеної у абзаці 1 ч. 11 ст. 93 Закону 580- VIII.
Поліцейському надаються щорічні відпустки, а також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки. Відповідно до загального законодавства правовідносини в сфері відпусток регулюються положеннями Закону України “Про відпустки”, а отже ст. 92 Закону 580^ПІ в частині “інші види відпусток” має пряме посилання на зазначений закон.
Статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР встановлено, що учасникам бойових дій, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
У ст. 24 зазначеного Закону №504/96-ВР визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи. Компенсації підлягають лише щорічні відпустки та відпустки (додаткові) працівникам, які мають дітей або неповнолітню дитину - особу з інвалідністю.
Отже, положеннями вказаного Закону не передбачено здійснення грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, які надаються учасникам бойових дій, оскільки така відпустка не належить до виду щорічної, а отже на неї не поширюються норми, передбачені ст. 24 цього Закону.
Така відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року на підставі заяви працівника та посвідчення учасника бойових дій. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься.
Право на неї працівник може реалізувати протягом календарного року, конкретний період та черговість її надання визначається за погодженням між працівником і роботодавцем.
Зазначене викладено у листі Міністерства соціальної політики від 18.08.2016 № 454/13/116/-16. Роз'яснення Міністерства соціальної політики є офіційно опублікованими та використовувались Головним управлінням у своїй діяльності.
На думку скаржника, враховуючи зазначене, відсутня протиправна бездіяльність Головного управління у нездійсненні позивачу нарахування та виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Також, працівник, який має статус учасника бойових дій, не позбавлений можливості звернутися з рапортом про надання йому такої відпустки. Проте, позивач протягом спірного періоду з відповідними рапортами не звертався та не скористався своїм правом на додаткову відпустку.
Скаржник зазначає, що наказом ГУНП в Донецькій області від 30.10.2018 № 51 о/ с ОСОБА_1 звільнено зі служби через хворобу з 31.10.2018. Позивач звертаючись до суду будь-яких доказів на підтвердження того, що після звільнення він не скористався правом на додаткову відпустку не надав, а отже це не дає можливості пересвідчитись, що така відпустка залишилась не використаною.
Крім того, скаржник не погоджується в частині визначення суми компенсації у розмірі 18059 грн 68 коп, оскільки, суд перебрав на себе дискреційні повноваження відповідача щодо порядку обчислення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Також, скаржник не погоджується із стягненням середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки спірним у цій справі є саме право на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку є похідною, оскільки у разі відмові позивачу у задоволенні основної вимоги, у відповідача не виникне зобов'язання на компенсацію таких відпусток, а отже не виникне підстав для застосування положень статей 116 та 117 КЗпП України.
Крім того, скаржник вважає, що у цій частині судом прийнято передчасне рішення, а саме враховуючи, що відповідачем зазначене рішення суду в частині компенсування невикористаних днів додаткової відпустки ще не виконано, а отже не проведено остаточного розрахунку тому, на думку апелянта, ця позовна вимога є передчасною та такою, що не підлягає задоволенню.
Крім вище зазначеного, скаржник не погоджується і в частині стягнень судових витрат, а саме на правничу допомогу.
Так, враховуючи, що ця справа є не значною складності, а також те, що вона розглядалась у спрощеному порядку без виклику сторін скаржник вважає, що визначена судом сума у розмірі 2000 грн є завищеною, адже складання позовної заяви, яка ґрунтується на подібних адміністративних справах не потребує самостійного аналізу, розробки та доведення адвокатом правової позиції.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Також просив стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, пов'язані з апеляційним розглядом справи в сумі 4 000 грн.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 , має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, проходив службу в Національній поліції України.
Наказом ГУНП в Донецькій області від 30.10.2018 року № 51 о/с ОСОБА_1 звільнений зі служби через хворобу з 31.10.2018.
Відповідно до довідки від 13.11.2020 року № 6920/05/12-2020 про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України ОСОБА_1 брав безпосередню участь у проведені АТО в період з 07.07.2014 року по 06.11.2015 року, з 07.11.2015 року по 30.04.2018 року на території Донецької області.
Згідно довідки ГУНП в Донецькій області від 20.10.2021 року № 1484 про середній розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 встановлений на день звільнення, розмір грошового забезпечення встановлений на день звільнення - 12899 грн. 77 коп., середньоденний розмір грошового забезпечення на день звільнення - 422 грн. 94 коп. (а.с.19).
Відповідно до листа ГУНП в Донецькій області від 20.10.2021 року ОСОБА_1 додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2016-2018 року не використовував.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Щодо права позивача на компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпусток, суд зазначає наступне.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 1 статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР.
Так вказана частина 1 статті 24 Закону №504/96-ВР визначає, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Закон України «Про Національну поліцію» визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Приписами частини 1 та 2 статті 92 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі - Закон № 580) встановлено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Отже, Законом визначено право поліцейських на отримання також додаткових відпусток, зокрема соціальних відпусток та інших видів визначених законодавством про відпустки.
Згідно із пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в ч. 1 ст. 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Згідно з п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Частинами 1, 2, 3 і 4 статті 93 Закону №580 в редакції на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються.
Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки.
За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів.
Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.
Відповідно до частин 9, 10 та 11 статті 93 Закону №580, поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення.
При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року.
За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції.
За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Отже, Законом не зазначено за конкретно яку відпустку виплачується грошова компенсація.
Відповідно до частин 1, 2 статті 94 Закону № 580, поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.
Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Наказом Міністерства внутрішніх справ від 06.04.2016 № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі - Порядок № 260) в редакції на час спірних правовідносин, який визначає критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських.
Пунктом 3 розділу І Порядку № 260 закріплено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4)премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Приписами абзацу 1 пункту 8 розділу III Порядку № 260, поліцейським, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, що вони одержували на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії за поточний місяць.
Положеннями абзаців 7 та 8 пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260 передбачено, що За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Отже, Порядком також не зазначено за конкретно яку відпустку виплачується грошова компенсація.
Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 у справі №160/10875/19 зазначив таке.
Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону №580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Проаналізувавши наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Отже, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій, що знайшло своє відображення у постановах від 14.04.2021 у справі №620/1487/20, від 29.04.2021 у справі №200/602/20-а.
Так, Верховний Суд указав, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду, що позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учасник бойових дій, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення з поліції.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19, від 26 травня 2021 року справа № 360/1362/20, від 11 листопада 2021 року справа №360/1874/20.
Щодо незгоди скаржника з визначеним судом першої інстанції розміром вказаної компенсації, суд зазначає наступне.
Стаття 116 КЗпП України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, установлювала, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Отже, указаною нормою на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, визначені статтею 117 КЗпП України, якою у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачалося, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, законом покладено на підприємство, установу, організацію (роботодавця) обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи.
Згідно усталеній практиці Верховного Суду з даного питання, суд, установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата належних працівникові сум при звільненні), повинен визначити розмір суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, що є належним і ефективним способом захисту його порушених трудових прав та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду.
Зокрема, Верховний Суд у пунктах 88 та 91 постанови від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, на неврахування судом апеляційної інстанції висновків якої посилається скаржник, акцентував увагу на тому, що він уважає помилковими висновки суду першої інстанції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, в частині відмови позивачеві у задоволенні її позовних вимог про стягнення суми компенсації за невикористані дні відпустки, виходячи з того, що розрахунок суми такої компенсації належить до виключних повноважень відповідача. Встановивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористану відпустку), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівникові заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, судом першої інстанції обґрунтовано здійснено розрахунок невиплаченої суми (розміру) грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпусток за спірний період роботи, яка підлягає стягненню на користь позивача.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2023 року справа №640/36441/21.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржувалось в частині розрахунку та визначення суми компенсації, то в цій частині таке судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Щодо позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, скаржник зазначає про передчасність таких вимог, суд з цього приводу зазначає наступне.
Положення частини першої статті 117 КЗпП України переважно стосуються випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточного розрахунку з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (постанова Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 206/4411/16-а).
З огляду на положення статей 116, 117 КЗпП України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що позивачу в день звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку, яка не виплачена з вини роботодавця (у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів), що є порушенням законодавства про оплату праці та створює підставу для відповідальності останнього за статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд уже наголошував у постанові від 21.03.2023 у справі №640/11699/21 (правовідносини у якій є подібними) на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь позивачки грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачці при звільненні).
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2023 року справа № 640/2534/21
Колегія суддів також звертає увагу, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.
Так, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржувалось в частині розрахунку та визначення суми середнього заробітку, то в цій частині таке судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).
При цьому, обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Так, суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Позивач просив стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу у розмірі 6000,00 гривень.
Представником позивача на підтвердження понесення витрат на правову допомогу надано до суду Ордер серії ДН № 158313 від 18.11.2021 року, договір про надання юридичних (адвокатських послуг) від 07.10.2021 року, акт надання юридичних (адвокатських) послуг від 18.11.2021 року в сумі 6000 грн.
Проаналізувавши зроблений позивачем розрахунок, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати на правову допомогу підлягають стягненню з відповідача у сумі 2000 грн.
Як зазначалось, обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто законодавець визначив, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат. Аналогічний правовий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/350/18 (Провадження № 11-1465заі18).
Суд зазначає, що відповідач не спростовує надання правничої допомоги, при цьому, апеляційна скарга не містить вимоги щодо зменшення судових витрат, а відповідач фактично наполягає на відмові у стягненні судових витрат, що за наявністю наданої правничої допомоги не передбачено чинним процесуальним законодавством.
Також, як вбачається з матеріалів справи , судом враховано зазначені апелянтом обставини та зменшено розмір витрат які підлягають відшкодуванню.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сумарно відшкодуванню підлягає сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача судові витрати, пов'язані з апеляційним розглядом справи в сумі 4 000 грн.
18 квітня 2023 року укладено Договір про надання правничої допомоги з адвокатом Сологубом С.А., а також Додатокова угода № 1 до цього договору, за умовами якої гонорар адвоката за представництво інтересів ОСОБА_1 по цій справі в суді апеляційної інстанції становить 4 000 грн.
Вказані кошти оплачені позивачем, що підтверджується Актом здачі-приймання виконаних робіт.
Відповідачем не доведено не співмірність витрат пов'язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, які заявив позивач, клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, не надано.
Проаналізувавши зроблений позивачем розрахунок, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, суд дійшов висновку, що витрати на правову допомогу пов'язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції підлягають стягненню з відповідача у сумі 2000 грн.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 30.04.2013 у справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11) вказав на необхідності дотримання принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.
Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 березня 2023 р. у справі № 200/16282/21 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 березня 2023 р. у справі № 200/16282/21 - залишити без змін.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 2000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 13 грудня 2023 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді А.В. Гайдар
А.А. Блохін