ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 грудня 2023 року Справа № 160/25446/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
03 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» згідно з поданим рапортом 27.05.2023 р.;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства щодо звільнення з лав Збройних Сил України, ОСОБА_1 , на підставі пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В обґрунтування позову зазначено, що позивач наразі проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Зауважено, що 04.04.2023 року матері позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було встановлено діагноз: «Гіпертонічна хвороба 2 ст., гіпертонічна енцефалопатія. ІХС. Атеросклеротичний кардіосклероз СН II А ст. Сечокам'яна хвороба. Хронічний гастродуоденіт. Хронічний панкреатит». За висновком лікарсько-консультативної комісії №62/1 КП «Близнюківська центральна районна лікарня» Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області мати позивача потребує постійного стороннього догляду як невиліковно хвора, яка через порушення функції організму не може самостійно самообслуговуватися. Позивач зареєстрований та проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач звернувся до свого командування із рапортом на звільнення, проте, відповіді позивач не отримав. Отже, позивач вважає бездіяльність військової частини НОМЕР_1 протиправною.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.10.2023 року відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
14.11.2023 року від відповідача до суду надійшов відзив щодо заявлених позовних вимог, в якому відповідач просив суд відмовити в задоволенні позову. Зокрема, зазначив, що рапорт про звільнення позивача з військової служби до командування військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 подав 11.09.2023 року. Командиром військової частини НОМЕР_1 зазначений рапорт було розглянуто та відмовлено в задоволенні рапорту з підстав не відповідповідності обставин, зазначених в рапорті, вимогам законодавства. Відповідач зауважив, що позивачу була надана нарочно письмова відповідь, в якій було запропоновано усунути зазначені недоліки та подати рапорт повторно. Отже, відповідач вважає, що посилання позивача на те, що рапорт не розглянуто - не відповідає дійсності, тому позовні вимоги позивача безпідставні.
Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що позивач був мобілізований на військову службу, що підтверджується відповідним записом у його військовому квитку серії НОМЕР_2 .
11.09.2023 року позивач звернувся із рапортом до Командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі абз. 4 підпункту «г» п.2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу". В рапорті зазначив, що його матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було встановлено діагноз: «Гіпертонічна хвороба 2 ст., гіпертонічна енцефалопатія. ІХС. Атеросклеротичний кардіосклероз СН II А ст. Сечокам'яна хвороба. Хронічний гастродуоденіт. Хронічний панкреатит». За висновком лікарсько-консультативної комісії №62/1 КП «Близнюківська центральна районна лікарня» Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області мати позивача потребує постійного стороннього догляду як невиліковно хвора, яка через порушення функції організму не може самостійно самообслуговуватися. Позивач зареєстрований та проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 .
До вказаного рапорту було додано копії військового квитка, паспорту та РНКОПП, копія паспорту ОСОБА_2 , висновку ЛЛК №62/1 від 04.04.2023 року, висновку ЛЛК 62/2 від 04.04.2023 року, свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 .
Листом Військової частини НОМЕР_1 від 20.09.2023 №7703 позивача було повідомлено, що: «Під час дослідження питання допустимості висновку лікарсько-консультативної комісії (далі ЛКК), для осіб віком понад 18 років, розглянуті чинні нормативно правові акти:
Порядок організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затверджений наказом МОЗ України від 09.04.2008 № 189;
Положення про організацію роботи центральної лікарсько-консультативної комісії та Положення про центральну лікарсько-консультативну комісію Міністерства охорони здоров'я України, затверджене наказом МОЗ України від 25.04.2014 №284;
Положення про лікарсько-консультативну комісію, затверджене постановою КМУ № 917 від 21.1.2013;
сайт Кабінету Міністрів України, в частині, що стосується роз'яснення повноважень ЛКК.
Проведений аналіз вищенаведених нормативно-правових актів свідчить, що висновок ЛКК про необхідність постійного стороннього догляду за дорослою особою є неналежним документом, виданим поза повноваженням ЛКК, за винятком питання травмування на виробництві при яких ЛКК уповноважена виносити рішення про встановлення причинно-наслідкового зв'язку захворювання з умовами праці відповідно до вимог Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2019 № 337, також ЛКК розглядає та приймає рішення в тому числі щодо повнолітніх у найбільш складних випадках діагностики, лікування, тактики ведення хворого, конфліктних ситуацій, які виникають на етапах надання медичної допомоги, та випадках продовження листка непрацездатності на строк понад 30 днів.
Водночас Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317, яке визначає процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягай повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації. Підпунктом 1 п.11 Положення визначено, що міські, міжрайонні, районні комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків.
Враховуючи вище викладене пропоную Вам усунути розбіжність наданих документів та надати, для прийняття рішення командиром військової частини НОМЕР_1 .»
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не звільнення його з лав Збройних Сил України, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає наступне.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п.4 ч.3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" № 2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII).
Частинами 1, 2, 4 - 6 статті 2 Закону №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, передбачені частиною четвертою цієї статті.
При цьому, пунктом першим визначені підстави для звільнення таких військовослужбовців під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану), а пунктом другим - під час воєнного стану.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який востаннє продовжений до 2024 року.
Указом Президента України "Про загальну мобілізацію" №69/2022 від 24.02.2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Позивач у позовній заяві зазначає, що подав рапорт і просив його звільнити з військової служби на підставі п.п. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Статтею 26 Закону №2232-ХІІ (в редакції, чинній на час подання позивачем рапорту про звільнення з військової служби) визначено підстави для звільнення з військової служби. Зокрема, підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232- XII визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час воєнного стану: г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
- у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Наполягаючи на необхідності здійснення постійного догляду за хворою матір'ю позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач у позові та у рапорті вказує на те, що необхідність такого догляду підтверджена висновком лікарсько-консультативної комісії від №62/1 від 04.04.2023 року, виданим КП «Близнюківська центральна районна лікарня» Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області (діагноз: Гіпертонічна хвороба 2 ст., гіпертонічна енцефалопатія. ІХС. Атеросклеротичний кардіосклероз СН II А ст. Сечокам'яна хвороба. Хронічний гастродуоденіт. Хронічний панкреатит; висновок: ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду як невиліковно хвора, яка через порушення функції організму не може самостійно самообслуговуватися).
Однак відповідач рішення щодо звільнення позивача на підставі рапорту не прийняв, оскільки, як зазначено у відповіді на рапорт, позивач вважає, що висновок ЛКК про необхідність постійного стороннього догляду за дорослою особою є неналежним документом, запропонувавши позивачу надати додаткові документи.
Щодо допустимості висновку ЛКК №62/1 від 04.04.2023 року для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за матір'ю військовослужбовця та його звільнення зі служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», суд зазначає наступне.
Процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації визначає Положення про медико-соціальну експертизу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 року №1317.
Підпунктом 1 п. 11 Положення встановлено, що міські, міжрайонні, районні комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків.
В свою чергу, відповідно до пункту 4 розділу IV Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказом МОУ від 09.04.2008 року №189, який зареєстрований в МЮУ 02.06.2021 року за №731/36353, лікарсько-консультативна комісія видає висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) - до досягнення дитиною 16-річного віку.
З проведеного аналізу наведених нормативних актів в контексті розподілення повноважень між ЛКК та МСЕК, суд дійшов висновку, що необхідність постійного стороннього догляду за хворими, що досягли повноліття, підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії. В той же час, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дитиною підтверджується висновком лікарсько-консультативної комісії.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30.09.2019 у справі справа № 814/76/16, адміністративне провадження №К/9901/6722/18.
Відповідно до вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин, норми Закону №2232-XII та Постанови КМУ №413 не містять конфлікту щодо їх змісту, оскільки положення Постанови конкретизують суб'єкт, який видає медичний висновок у залежності від віку особи, яка потребує стороннього догляду.
У зв'язку з вищенаведеним, аналізуючи зміст наданого позивачем висновку (заключення) лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, суд погоджується з аргументами відповідача, що такий висновок не може підтверджувати необхідність здійснення постійного догляду за хворою матір'ю, оскільки уповноваженим органом, до компетенції якого відноситься встановлення відповідного факту, є інша установа.
Так, відповідно до абзацу 6 постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413 "Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу" військовослужбовці, крім військовослужбовців строкової військової служби, та особи рядового і начальницького складу на їх прохання можуть бути звільнені з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу через такі сімейні обставини та інші поважні причини, зокрема:
необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років.
Зміст наведеного правового регулювання свідчить на користь висновку, що стосовно осіб, які є старшими 18 років, відповідні обставини мають бути підтверджені саме медичним висновком медико-соціальної експертної комісії.
У даному випадку відсутня суперечність правових норм одна одній, оскільки нормативно-правові приписи постанови КМУ від 12.06.2013 № 413 не суперечать Закону України № 2232-XII, а лише деталізують його положення, з огляду на специфіку регулювання спірних правовідносин в контексті співвідношення діяльності закладів охорони здоров'я та проходження такого особливого виду служби як військова. Закон встановлює загальну правову норму, яка передбачає коло документів та перелік органів, які можуть підтверджувати відповідні обставини. У свою чергу, приписи постанови КМУ розмежовують повноваження таких органів в залежності від віку суб'єкта, якому надається відповідний висновок. Жодних суперечностей у викладеному правовому регулюванні не існує, позаяк воно не передбачає одночасної можливості різних суб'єктів (ЛКК і МСЕК)
Позивач висновку медико-соціальної експертної комісії, якою була би підтверджена необхідність постійного догляду за його матір'ю, не надав.
Враховуючи наведене вище, суд вважає правильними доводи відповідача про те, що наданий позивачем разом з рапортом медичний висновок ЛКК не є належним підтверджуючим документом для його звільнення з військової служби за призовом під час мобілізації за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-XII.
Таким чином, на час судового розгляду цієї справи та за наявних у матеріалах справи доказів, у суду відсутні підстави для визнання за позивачем права на звільнення з військової служби за призовом під час мобілізації, а саме: у зв'язку з необхідністю постійного стороннього догляду за хворою матір'ю.
Разом з тим, суд зазначає, що позивач не позбавлений права повторно звернутися до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII з наданням належних доказів на підтвердження факту необхідності постійного догляду за даною особою.
Суд зауважує, що в розумінні КАС України, захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Таким чином, передумовою для можливості задоволення позовних вимог щодо зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити дії (похідна вимога) повинна бути наявність факту порушення прав особи, яка звернулася до суду за захистом порушених прав, тобто вчинення таким суб'єктом протиправних дій, бездіяльності чи прийняття протиправного рішення (основна вимога), які, у даному випадку, відсутні.
При цьому суд зазначає, що відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "RuizTorija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Інші доводи та аргументи учасників справи не мають значення для правильного вирішення спору по суті, не впливають на встановлені в ході розгляду справи обставини і не спростовують викладених висновків суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
В даній справі позивач не довів належними та достатніми доказами наявність у нього права на звільнення з військової служби відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Враховуючи усі вищевикладені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Розподіл судових витрат у справі не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Кальник