ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2023 року
м. Київ
справа № 442/3741/21
провадження № 61-1292св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна.
Позовну заяву обґрунтовала тим, що 11 жовтня 2017 року, перебуваючи на відпочинку в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, позивач познайомилася з ОСОБА_2 з яким у них виникли приязні стосунки. Починаючи з 03 січня 2018 року вони почали проживати разом, узгодивши на вересень 2018 року дату реєстрації шлюбу. Для спільного проживання придбали котедж в м. Трускавці Львівської області, оплату за який відтермінували до літа 2018 року, при цьому з квітня 2018 року розпочали ремонт, до завершення ремонту сторони проживали у квартирі знайомих позивача в м. Трускавці Львівської області. Позивачка стверджувала, що оскільки з 03 вересня 2018 року вона зареєструвала місце свого проживання у спірному котеджі, то це підтверджує їх спільне з відповідачем проживання однією сім'єю та свідчить, що вона також має право на частку у цьому будинку. Також позивачка зазначала, що приймала активну участь в розробці дизайну та оздобленні спірного будинку, постійно спілкувалася з майстрами, які проводили ремонт, отримувала від них звіт про виконану роботу та вела з ними розрахунок з коштів спільного бюджету. Додатково позивачка вказувала, що придбання спірного нерухомого майна відбулося і за рахунок коштів в розмірі 20 000,00 дол. США, наданих її батьками. З часу спільного проживання з відповідачем вона офіційно не працювала, проте, оскільки має навички перукаря, позивач завжди мала хороший додатковий заробіток. Позивачка переконувала, що факт спільного проживання з відповідачем однією сім'єю, ведення спільного господарства, придбання майна в інтересах сім'ї та несення спільних витрат, наявність встановлених між ними відносин, притаманних подружжю, підтверджується також численними фотокартками, документами та показами свідків. Проте, у липні 2019 року поведінка відповідача змінилася, він почав спілкуватися з іншою жінкою, а згодом повідомив, що хоче поїхати на відпочинок з другом, при цьому їм необхідно пожити деякий час окремо. З наведеного позивачка зрозуміла, що проживати разом вони більше не будуть, тому попросила відповідача повернути кошти за половину придбаного будинку, проте відповідач відмовив.
На підставі наведеного, позивач просила суд встановити факт проживання однією сім'єю її та відповідача без реєстрації шлюбу; визнати майно спільною сумісною власністю сторін; здійснити поділ майна шляхом визнання права власності ОСОБА_1 на 1/2 частки будинку, за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 серпня 2022 року про внесення виправлень, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання у період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок на АДРЕСА_1 та здійснено його поділ шляхом визнання за сторонами права власності на 1/2 частки будинку за кожним. Здійснено розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції встановив, що з 14 березня 2018 року до липня 2019 року позивачка та відповідач фактично спільно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, разом придбали житловий будинок, в якому спільно робили ремонт, облаштовували побут, тому позивачка має право на захист, шляхом задоволення позову в частині встановлення факту проживання з відповідачем в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки житловий будинок АДРЕСА_1 придбаний сторонами за період спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, то такий об'єкт нерухомості є спільною сумісною власністю сторін, і з огляду на засади рівності часток, з урахуванням того, що між позивачем та відповідачем не досягнуто згоди щодо поділу цього спільного майна, воно підлягає поділу між ними шляхом визнання права власності по 1/2 частки.
Постановою Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання сторін в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу, апеляційний суд виходив із того, що позивачка не довела факту проживання разом з відповідачем однією сім'єю в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження ведення з відповідачем спільного господарства, наявності у неї з відповідачем спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання за власні кошти чи спільні кошти іншого майна в інтересах сім'ї.
Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання сторін в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу, то позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільним майном подружжя та визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки у цьому будинку, також не підлягають до задоволення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У січні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Якимишин Орися Зенонівна, із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення, залишити без змін рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року.
Як підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц та у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявниця вказує на не дослідження апеляційним судом письмових доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:
- безпідставно проігнорував докази і обставини, які були враховані судом першої інстанції, а саме: світлини, записи в блокноті, а також грошові перекази на картку позивачки, що свідчать про факт спільного проживання сторін в м. Трускавець з 03 березня 2018 року; покази батьків позивачки про те, що вони дали їй кошти в сумі 20 000,00 дол. США для придбання будинку; факт реєстрації позивачки у будинку відповідача; факт ведення позивачкою господарства, придбання продуктів, вчинення дій з метою збереження здоров'я відповідача; декларацію від 31 вересня 2019 року відповідача про вибір лікаря, який надає першу медичну допомогу (де довіреною особою вказана позивачка); відповідь на адвокатський запит від 08 червня 2021 року, в якому є інформація щодо виїзду екстреної медичної допомоги, за адресою спірного будинку для надання медичної допомоги позивачці; копії переписки матері позивачки - ОСОБА_3 із відповідачем; копії переписки позивачки з майстром щодо виготовлення меблів у спірний будинок; заявка № 652 не купівлю кухонного столу та стільців; копії з блокнотів позивачки в яких наявні записи про планування дня, виконання побутових дій, розрахунки, що стосуються ведення господарства та ремонту у спірному будинку;
- належним чином не проаналізував покази свідків, які стверджували, що позивачка та відповідач проживали однією сім'єю та вели спільне господарство;
- не звернув увагу на те, що у сторін був спільний бюджет, про що свідчать виписки із карткового рахунку позивачки;
- не надав належну оцінку доказам, які долучені стороною відповідача, а саме: договорам купівлі-продажу майна в Автономній Республіці Крим, фіскальним чекам та накладним;
- безпідставно зробив висновок про наявність у відповідача коштів від продажу нерухомості;
- не звернув увагу на те, що відповідачем не надано жодного підтвердження використання позики, отриманої відповідачем на його підприємстві, для придбання спірного будинку.
Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 виклала клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року.
У березні 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Яцків І. М., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 ,в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.
У квітні 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Яцківа Ігоря Миколайовича, через підсистему «Електронний суд»подав до Верховного Суду клопотання про долучення доказів, в якому просив суд приєднати до матеріалів справи копію постанови Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 442/5077/21 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яке задоволенню не підлягає з огляду на те, що вирішення питання про дослідження та долучення доказів виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, визначеної в частині першій статті 400 ЦПК України.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху для усунення недоліків, а саме запропоновано заявнику надати докази на підтвердження дати отримання копії оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції і докази сплати судового збору за подання касаційної скарги за реквізитами Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 442/3741/21 із Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області; надано відповідачу строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2023 року матеріали справи № 442/3741/21 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Судами попередніх інстанцій встановлено та аналіз матеріалів справи свідчить про те, що на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 27 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу Єдин Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за номером 426, відповідач ОСОБА_2 набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Розрахунки за цим договором проведено відповідачем повністю 31 липня 2018 року, що підтверджується заявою ОСОБА_4 про вказаний факт.
З 03 вересня 2018 року у згаданому житловому будинку зареєстрована ОСОБА_1 на постійне проживання.
Відповідач мав з позивачкою ОСОБА_1 дружні відносини, спільний відпочинок та проводив разом з нею час.
Відповідно до довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерно-виробнича фірма «Ремтехгаз» від 03 червня 2021 року №127, ОСОБА_2 протягом 2017 - 2019 року отримав від цього підприємства безвідсоткову позику у сумі 2 865 400,00 грн, яка була погашена шляхом: внесення в касу 516 570,00 грн, взаємозаліку з нарахованих дивідендів 1 566 430,00 грн, утримання з його заробітної плати 241 000,00 грн. У січні 2019 року ОСОБА_2 були нараховані дивіденди за 2011, 2015, 2017 роки у сумі 2 058 000,00 грн, з них погашена безвідсоткова позика 1 566 430,00 грн, залишок коштів 357 800,00 грн перераховано ОСОБА_2 на картковий рахунок.
Згідно з довідкою про заробітну плату для обчислення пенсії, виданою Товариством з обмеженою відповідальністю «Інженерно-виробнича фірма «Ремтехгаз» від 03 червня 2021 року № 218, за 2017 рік ОСОБА_2 отримав доходу на 201 107,76 грн, за 2018 рік - 290 604,77 грн, за 2019 рік - 566 734,76 грн.
Також судами встановлено, що 14 червня та 27 липня 2018 року відповідач отримав кошти від продажу належного йому на праві власності нерухомого майна на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим.
Правове обґрунтування
Частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.
Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Отже законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.
Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім'єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
СК України не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду під час їх оцінки. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які підтверджують наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання сторін в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, правильно виходив із того, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження ведення з відповідачем спільного господарства, наявності у неї з відповідачем спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання за власні кошти чи спільні кошти іншого майна в інтересах сім'ї, а тому не довела факту проживання в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року разом з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Водночас апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання сторін в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю без реєстрації шлюбу, то позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільним майном подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частки у цьому будинку, також не підлягають задоволенню.
Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц та постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-цпідлягають відхиленню з огляду на таке.
На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів (обставини, на які посилається сторона позивача) і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
У постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц за заявою про визнання членом сім'ї військовослужбовця, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення вимог заяви, з огляду на те, що племінник (військовослужбовець) спільно проживав разом із заявником з травня 2005 року; вони були пов'язані спільним побутом (спільні витрати та харчування) і мали взаємні права й обов'язки щодо утримання житла, навчання, а також піклувалися один про одного та надавали взаємну допомогу, а отже відносини між заявником та його племінником були сімейними. Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що чинне на момент розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій законодавство не передбачало іншого порядку підтвердження факту сімейних відносин; його встановлення не пов'язувалося з вирішенням спору, а було необхідним для подальшого подання заявником з метою призначення і виплати йому одноразової грошової допомоги за загиблого військовослужбовця-племінника документа, що засвідчував би наявність сімейних відносин між заявником і племінником станом на день загибелі останнього.
У постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-ц за позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності, визнання права власності на 1/2 частини нерухомого майна, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення, Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки наявні у справі докази підтверджують факт проживання сторін у справі однією сім'єю без реєстрації шлюбу із січня до 09 червня 2012 року, спільне ведення господарства, наявність взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Також виходив із того, шо суд першої інстанції правильно врахував, що спірне нерухоме створювалось під час проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу із січня до 09 червня 2012 року, а державна реєстрація права власності на новостворене майно відбулося вже у шлюбі, що відповідно до статті 74 СК України надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на квартиру, кошти на будівництво якої витрачено саме у цей період. Разом з тим, Верховний Суд дійшов висновку про те, що апеляційний суд не врахував наведених положень законодавства та обставин справи, унаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.
Натомість у справі, що переглядається, апеляційний суд, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, встановив, що позивачка не довела факту проживання разом з відповідачем однією сім'єю в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року без реєстрації шлюбу, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження ведення з відповідачем спільного господарства, наявності у неї з відповідачем спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання за власні кошти чи спільні кошти іншого майна в інтересах сім'ї, а тому правомірно не знайшов підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна.
Отже, у наведених заявником як приклад постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду встановлено різні фактичні обставини справ, а тому доводи заявників про неврахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд належним чином не проаналізував покази свідків, які стверджували, що позивачка та відповідач проживали однією сім'єю та вели спільне господарство, а також не звернув увагу на те, що у сторін був спільний бюджет, про що свідчать виписки із карткового рахунку позивачки, є безпідставними, оскільки апеляційний суд надав правильну оцінку вказаним доказам та обґрунтовано зазначив, що не може з ними погодитись, оскільки ОСОБА_1 офіційно не працювала, належних та допустимих доказів на підтвердження отримання нею доходів та ведення спільного господарства суду не надала, кошти на її рахунок поступали від третіх осіб, від відповідача, чого ОСОБА_1 не заперечувала, також позивачка не змогла підтвердити наявність у неї на рахунку коштів на час придбання спірного житлового будинку, а перерахування відповідачем коштів на її рахунок, не може свідчити про спільний бюджет сторін.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно зробив висновок про наявність у відповідача коштів від продажу нерухомості, Верховний Суд відхиляє, оскільки такі висновки апеляційний суд зробив на підставі наявних у справі доказів, а саме договорів купівлі-продажу майна від 14 червня та 27 липня 2018 року про відчуження відповідачем нерухомого майна і інших документів, які не спростовані позивачкою.
Водночас Верховний Суд звертає увагу заявника на те, що такі договори не є предметом цього спору, тому питання їх дійсності не підлягає дослідженню судом у межах цієї справи.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Тож, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак