Номер провадження: 22-ц/813/6182/23
Справа № 523/19698/19
Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М.
Доповідач Громік Р. Д.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.11.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - Громіка Р.Д.,
суддів - Сегеди С.М., Дришлюка А.І.,
за участю секретаря - Триколіч І.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 травня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання недійсним договору про надання банківських послуг,
ВСТАНОВИВ:
1. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовної заяви.
Адвокат Пудлінська Л.І., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання недійсним договору надання банківських послуг.
Позовна заява вмотивована тим, що 26 жовтня 2011 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем по справі було підписано «додаткову інформацію» з метою отримання кредитної картки. Як зазначає адвокат, позивач з текстом додаткової інформації не ознайомлювався, а лише поставив свій підпис, однак, згодом позивачу стало відомо, що поставивши підпис він нібито уклав з відповідачем договір про надання банківських послуг, що не відповідає дійсності. У зв'язку з викладеним представник позивача просить визнати недійсним договір про надання банківських послуг укладений 26.10.2011.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним договору про надання банківських послуг залишено без задоволення.
Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи та зроблено помилкові висновки про відмову у задоволенні заяви.
Сповіщення сторін та заяви сторін.
Про судове засідання, призначене на 15 листопада 2023 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи, однак у судове засідання не з'явились.
14 листопада 2023 року від адвоката Пудлінської Л.І., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про розгляд справи без їх участі.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.
Повний текст судового рішення виготовлено 27 листопада 2023 року.
2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що предметом позовних вимог є визнання кредитного договору недійсним, оскільки, за твердження позивача, банківською установою були допущені суттєві порушення щодо умов договору, а саме: в договорі відсутні розмір та умови надання кредиту, підписана додаткова інформація не містить ні визначення суми кредиту, ні значення його умов. Представник зазначає, що позивач, як клієнт банку не має можливості (не вміє) користуватись Інтернетом, а відтак, йому не відомі та не доведені до його відома умови надання банківських послуг, які розміщені на сайті.
Визначені обставини позовних вимог щодо визнання договору не дійсним, зокрема підкреслені представником позивача в тезах до судових дебатів, де представник зазначила, що предметом розгляду справи є те, що предметом договору є сума кредитного ліміту, яка згідно матеріалів справи не визначена, Анкета-заява не містить визначення суми, саме ці обставини є необхідними та достатніми для визнання договору недійсним.
Вирішуючи заявлені позовні вимоги суд першої інстанції правильно виходив з наступного.
Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт перший частини 1 статті 11 ЦК України).
На підставі матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до ЗАТ КБ «ПриватБанк» та відповідно ним було підписано Заяву від 28.06.2007 року, згідно із якої вбачається, що кредитну карту та ПІН останній отримав 28.11.2007 року. Кредитний ліміт в сумі 250 грн. Базова процентна ставка 1,9 % на місяць за залишок заборгованості, щомісячна комісія 1%. На підставі підписаної заяви, заявник отримав картку «Кердитка Універсальна», «55 днів пільгового періоду» № НОМЕР_1 (а.с.48-49).
28 листопада 2007 року ОСОБА_1 було підписано Умови та Правила надання картки (а.с.50). Тобто, позичальник згідно із даної інформації є таким, що ознайомлений з правилами надання кредитного ліміту, сплати відсотків тощо, що підтвердження власним підписом позичальника.
Крім іншого, судом першої інстанції досліджувалась заява ОСОБА_1 на ім'я начальника відділу № 27 ОСОБА_2 , про збільшення кредитного ліміту за карткою НОМЕР_1 з 250 гривень до 3200 гривень на підставі довідки про заробітну плату (а.с.51).
В подальшому, згідно із заяви від 26.10.2011, судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_1 знову звернувся до банківської установи та підписав заяву, зокрема в графі де зазначено, що дана заява разом з пам'яткою клієнта являє собою укладений між банком та клієнтом Договір про надання банківських послуг (а.с.47).
Отже, з огляду на досліджені письмові докази, судом встановлено, що з 2007 року позивач у справі, ОСОБА_1 , являється клієнтом відповідача, звертався до банківської установи щодо збільшення розміру кредитного ліміту та відповідно підписував Анкети-заяви.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що вперше 28 червня 2007 року ОСОБА_1 , поставив підпис в Анкеті-заяві про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку. Вказана Анкета-заява містить застереження про те, що підписана заява разом з Пам'яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, який за своєю правовою природою є договором приєднання (стаття 634 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Згідно із частини першої статті 626, частини першої статті 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За правилами статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 та п. 6 абз. 2 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами господарювання на підставі договору; договір якщо інше не передбачено законом, повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.
Таким чином, розмір кредиту, як предмет договору, визначений як ст. 1054 ЦК України, так і ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є обов'язковою, а тому істотною умовою кредитного договору.
Отже, виходячи з аналізу наведених правових норм необхідно дійти висновку, що у разі досягнення між сторонами згоди на укладення кредитного договору у заяві про приєднання до запропонованих банком Умов та Правил має бути зазначено вид та умови кредитування, розмір узгодженого сторонами кредиту (кредитна лінія, кредитний ліміт), що є істотними умовами кредитного договору.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що Анкета-заява в графі бажаний розмір кредитного ліміту позивач визначив суму в розмірі 250 гривень, в подальшому, згідно Заяви від 2011 року, позивач визначив суму кредитного ліміту в розмірі 3 200 гривень.
При цьому суд першої інстанції вмотивовано зазначив, що підписання Анкети-заяви від 17.02.2011 року, в якій вказане застереження про те, що підписана заява разом з Пам'яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, ніяк не спростовує очевидний факт відсутності погодження між сторонами по справі розміру кредиту (кредитного ліміту) в жодному з наданих відповідачем документів.
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 81 ЦПК України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк").
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Згідно зі ст. ст. 215, 626-628, 1054 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства; за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.96 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Таким чином, суд дійсно не міг вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203ЦПК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення, зокрема відсутня згода за всіма істотними умовами договору. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним, оскільки наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Матеріали справи не містять в собі будь-яких належних доказів, щодо того, що при укладенні кредитного договору йому була надана неповна чи недостовірна інформація щодо умов укладеного договору, що він звертався до відповідача з письмовим повідомленням про приведення договору у відповідність із зазначеною інформацією, чи про зміну укладеного договору.
Саме лише посилання на обставину того, що позивач не є користувачем Інтернету не може слугувати безперечною підставою визнання договору недійсним.
Виходячи з правових позицій Верховного Суду України (постанови від 01.06.2016 року у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 року у справі № 910/31110/15) під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного права. За результатами розгляду такого спору вирішуються питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав для недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Разом з цим, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження порушення його права, не обґрунтовано в чому полягало порушення його прав. Посилання на порушення умов договору, з підстав не визначення суми кредитного ліміту тощо, спростовано матеріалами справи, зокрема власноруч написаною заявою позичальника.
За правилами ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування», кредитодавець розміщує на своєму офіційному веб-сайті інформацію, необхідну для отримання споживчого кредиту споживачем. Така інформація повинна містити наявні та можливі схеми кредитування у кредитодавця. Споживач перед укладенням договору про споживчий кредит має самостійно ознайомитися з такою інформацією для прийняття усвідомленого рішення ; до укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту.
Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», а також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про електронну комерцію») із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності.
У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з ч. 3 цієї статті. Забороняється обмежувати споживача в часі для ознайомлення з інформацією, зазначеною у паспорті споживчого кредиту.
Разом з цим, слід зазначити, що згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору) нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач зобов'язаний довести правову та фактичні підстави своїх позовних вимог.
Разом з цим, підписавши Анкету-Заяву, вперше в 2007 році, позивач погодився з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту, та, як встановлено матеріалами справи.
Посилання на несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому.
У разі ненадання інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору, суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачено такої підстави для визнання кредитного договору недійсним, як надання/ненадання суб'єктом господарювання інформації споживачеві послуг про орієнтовну сукупну вартість кредиту, вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, тощо. У таких випадках споживач може наділятися правом на розірвання договору, правом на відшкодування завданих йому збитків.
Крім іншого, як встановлено судом першої інстанції, з наданих відповідачем письмових пояснень, що в провадженні суду перебуває цивільна справа за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за кредитним договором, у розмірі: 26 903,45 гривень. Згідно із ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 19 червня 2020 року (справа №523/16999/17) провадження у справі за даним позовом зупинено до набрання законної сили рішенням суду у справі №523/19698/19.)
Відповідно до положень ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.
За змістом ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Отже, судом першої інстанції встановлено, що позивачем не доведено порушення його права та інтересів оскаржуваним договором, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.
На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання недійсним договору про надання банківських послуг, не знайшли свого підтвердження, є такими, що спростовані матеріалами справи, а відтак не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 травня 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 27 листопада 2023 року.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді: С.М. Сегеда
А.І. Дришлюк