Номер провадження: 22-ц/813/5321/23
Справа № 523/10760/22
Головуючий у першій інстанції Бузовський В.В.
Доповідач Лозко Ю. П.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.12.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним
встановив:
У вересні 2022 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з вказаним вище позовом у якому просили визнати недійним договір дарування від 20 грудня 2019 року в частині укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дарування 13/25 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1 , серія та номер 2995, посвідчений 20 грудня 2019 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в жовтні 2011 року позивачі звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи: Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про приведення об'єкта в первинний стан, відшкодування майнової та моральної шкоди.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року у справі №1527/2-5702/11 позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_3 привести до первісного стану земельну ділянку по АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суму завданої в результаті неправомірних дій матеріальної шкоди у розмірі 221176,05 грн. В іншій частині заявленого до ОСОБА_3 позову відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ОСОБА_5 відмовлено повністю.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року вказані судові рішення залишено без змін. Поновлено виконання Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року.
Позивачі вважають, що з метою ухилення від виконання вказаних вище судових рішень відповідачка ОСОБА_3 вчинила свідомі дії, спрямовані на відчуження нерухомого майна, яким вона володіла, зокрема, подарувала на підставі договору дарування своїй дочці ОСОБА_4 13/25 частин домоволодіння під номером АДРЕСА_1 , який нотаріально посвідчений 20 грудня 2019 року, тобто через 1 місяць та 20 днів після набрання законної сили постанови суду касаційної інстанції.
Також позивачі зазначали, що унаслідок укладення вказаного правочину в оспорюваній частині, відповідачка ОСОБА_4 набула у власність 13/25 частин вказаного вище домоволодіння, а 12/25 частин цього ж домоволодіння, вона отримала у дар від своєї бабусі ОСОБА_10 .
Позивачі вважають, що відповідачка ОСОБА_3 подарувала своїй дочці вказану частину домоволодіння з метою унеможливлення звернення стягнення на це майно під час виконання вказаних вище судових рішень, якими вирішено питання про приведення об'єкта в первинний стан.
На думку позивачів, відповідачі уклали фіктивний договір, оскільки договір дарування у вказаній частині було укладено з метою уникнення відповідальності та зробити неможливим виконання судових рішень у справі №1527/2-5702/11.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
Не погодившись із вказаним вище рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою у якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на обставини, якими обґрунтовується позов, скаржник зазначає, що правочин в оспорюваній частині відповідачами укладений недобросовісно, так як останні зловмисно домовилися з метою переоформлення майна на ОСОБА_4 , щоб ОСОБА_3 не володіла будь-яким нерухомим майном, що в свою чергу унеможливлювало накладення стягнень на таке майно, при цьому судом не враховано, що рішення у справі №1527/2-5702/11 виконане частково лише в частині стягнення із ОСОБА_3 матеріальної шкоди та судових витрат, однак не виконане в частині приведення до первинного стану земельної ділянки, що вважає потребує значної суми грошових коштів, які були приховані відповідачами, шляхом укладення правочину в частині, що оспорюється.
Правом на відзив відповідачі не скористалися.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник-адвокат
Матяшевич М.М. підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги.
Відповідачка ОСОБА_4 , та представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат -Дмитрієв В.П. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність оскаржуваного рішення та необґрунтованість доводів скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року у справі № 1527/2-5702/11 позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_3 привести до первісного стану земельну ділянку на АДРЕСА_2 . Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_1 суму завданої в результаті неправомірних дій матеріальної шкоди у розмірі 221 176 грн 05 коп. В іншій частині вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , від імені якої діє представник ОСОБА_11 , відхилено, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року касаційну скаргу
ОСОБА_3 , від імені якої діє представник ОСОБА_11 , залишено без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року залишено без змін. Поновлено виконання рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2014 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року.
20 грудня 2019 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_10 та ОСОБА_4 укладено договір дарування домоволодіння під номером АДРЕСА_3 ), який посвідчено нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г.В., та зареєстровано в реєстрі за № 2995, відповідно до якого, ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_4 13/25 частин вказаного вище домоволодіння, а ОСОБА_10 подарувала ОСОБА_4 12/25 частин будинку (а.с. 7,8).
Постановою старшого державного виконавця Першого Суворовського ВДВС у м.Одесі від 10 січня 2020 року відкрито виконавче провадження по виконанню виконавчого листа №1527/2-5702/11, виданого 24 грудня 2019 року Суворовським районним судом м.Одеси про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 221 176 гривень 05 копійок та судових витрат у розмірі 3 486,20 грн. (а.с.18).
Постановою старшого державного виконавця Першого Суворовського ВДВС у м.Одесі від 27 січня 2020 року, по виконавчому провадженню по виконанню виконавчого листа №1527/2-5702/11, виданого 24 грудня 2019 року Суворовським районним судом м.Одеси накладено арешт на грошові кошти ОСОБА_3 (а.с.19).
Постановою державного виконавця Першого Суворовського ВДВС у м.Одесі від 02 вересня 2022 року, виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №1527/2-5702/11, який виданий 24 грудня 2019 року Суворовським районним судом м.Одеси закінчено у зв'язку з виконанням боржником вимог виконавчого листа на підставі п.9 ч.1 ст.39, ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.44-45).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив із того, що оспорювати дійсність правочину з підстав передбачених ст.229-233 ЦК України, належить виключно стороні такого оспорюваного правочину, водночас позивачі не є сторонами договору дарування від 20 грудня 2019 року в оспорюваній частині, а їх посилання, як на підставу недійсності правочину, щодо вчинення такого договору боржником на шкоду кредитору, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, суд вважав безпідставними, оскільки на час вирішення цієї справи у відповідачки відсутні матеріальні зобов'язання перед позивачем (кредитором), невиконаним залишилося рішення суду лише в частині немайнового характеру, а саме в частині зобов'язання вчинення певних дій, тому платоспроможність відповідачки (боржника) правового значення для виконання рішення суду немайнового характеру не має. Рішення суду про зобов'язання вчинення певних дій (немайнових) набрало законної сили, не скасовано та має виконуватися боржником (відповідачкою) незалежно від наявності, або відсутності майна, коштів, в порядку передбаченому Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження», зокрема ст.63 вказаного закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку).
Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 6-197цс14, на яку посилався заявник в касаційній скарзі, та з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі N 379/1256/15-ц (провадження N 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі N 756/9955/16-ц (провадження N 61-835св17).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі N 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі N 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі N 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі N 201/2832/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір та правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, враховуючи правовідносини, які склалися між сторонами спору та мету укладеного правочину у вказаній частині, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачами не доведено ознак фіктивності договору дарування від 20 грудня 2019 року в оспорюваній частині, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Встановивши, що правочин в оспорюваній частині спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а позивачами не доведено, що ОСОБА_3 , укладаючи правочин в оспорюваній частині, мала намір ухилитися від виконання судового рішення у справі №1527/2-5702/11, зокрема, в частині приведення до первісного стану земельної ділянки АДРЕСА_2 , колегія суддів вважає вірним висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 .
Також колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки як встановлено матеріалами справи та не заперечується сторонами, рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 25 червня 2014 року у справі №1527/2-5702/11 в частині стягнення із ОСОБА_3 матеріальної шкоди у розмірі 221176,05 грн. виконане про що свідчить постанова державного виконавця, якою закінчено виконавче провадження у зв'язку з виконанням боржником вимог на підставі виконавчого листа.
Сукупність вказаних обставин свідчить про відсутність наміру ОСОБА_3 при укладенні договору дарування від 20 грудня 2019 року, в оспорюваній частині, ухилитись від виконання своїх зобов'язань за рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 25 червня 2014 року у справі №1527/2-5702/11.
Доводи скаржника про те, що у такий спосіб, шляхом укладення правочину в оспорюваній частині відповідачка ухилилися від можливих негативних правових наслідків, зокрема, уникнула накладення стягнень (обтяжень) на її майно є безпідставними, з огляду на таке.
Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії, у тому числі привести до первісного стану земельну ділянку, регламентовано ст. 63 ЗУ «Про виконавче провадження», яка в свою чергу не передбачає застосування таких правових механізмів, як інститут стягнення чи б то обтяження майна під час виконання судового рішення, яким задоволено позовні вимоги немайнового характеру.
А тому твердження скаржника про те, що вказаний правочин в оспорюваній частині відповідачами було укладено з метою унеможливлення накладення стягнення на це майно є безпідставними.
Окрім обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги, скаржник посилається також на те, що правочин в оспорюваній частині було укладено недобросовісно, так як відповідачі, на його переконання, зловмисно домовилися з метою переоформлення майна на ОСОБА_4 , щоб ОСОБА_3 не володіла будь-яким нерухомим майном, що в свою чергу унеможливлювало накладення стягнень на таке майно.
Апеляційний суд не погоджується з доводами скаржника щодо наявності правових підстав для визнання договору дарування у вказаній вище частині недійсним з підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, а також наявності у діях ОСОБА_3 зловмисної домовленості з ОСОБА_4 , як обрадованої, на укладення правочину в оспорюваній частині, оскільки ці обставини, скаржником, усупереч приписам ст. 12,81 ЦПК України належними та допустимими доказами не доведені, що є його процесуальним обов'язком.
Сам по собі факт укладення правочину в оспорюваній частині, після спливу незначного часу після прийняття постанови судом касаційної інстанції у справі №1527/2-5702/11 не свідчить, що у діях відповідачів наявні ознаки домовленості такого характеру, якій притаманні риси зловмисності.
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Інші доводи апеляційної скарги за своєю суттю зводяться до обґрунтування позовних вимог та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до суб'єктивного тлумачення норм права, без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скарзі.
У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційна скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено - 11 грудня 2023 року.
Головуючий: Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова