Номер провадження: 22-ц/813/7066/23
Справа № 947/9671/23
Головуючий у першій інстанції Коваленко О. Б.
Доповідач Назарова М. В.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.12.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Назарової М.В.,
суддів: Кострицького В.В., Лозко Ю.П.,
за участю секретаря Лупши В.В.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Військово-медичний клінічний центр Південного регіону,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону
на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 червня 2023 року, ухваленого Київським районним судом м. Одеси у складі: судді Коваленко О.Б. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
ВСТАНОВИВ:
21 березня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що він з 23 липня 2015 року працював у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону на посаді завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно- поліклінічної допомоги, прийнятий на посаду Наказом № 163 від 27 липня 2015 року.
Наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року його було звільнено з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги, відповідно до статті 7 Кодексу законів про працю України у зв'язку зі змінами в штаті на воєнний час.
У Наказі зазначені підстави для звільнення: заява ОСОБА_1 , перелік змін до штату № 27/260 - Військово-медичний клінічний центр Південного регіону (на 725 ліжок), розпорядження начальника управління персоналу штабу Командування Медичних сил Збройних Сил України від 07 січня 2023 року № 510/4/197 (вх. № 147 від 09 січня 2023 року).
Посилаючись на те, що його звільнення з посади завідувача хірургічного кабінету-лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги на підставі ст.7 КЗпП України було проведено без дотримання порядку, встановленого Кодексом законів про працю України, та з грубим порушенням норм діючого трудового законодавства щодо належного повідомлення працівника про звільнення та здійснення працевлаштування працівника, який попереджається про наступне звільнення, самостійно ст. 7 КЗпП України не може бути підставою для звільнення будь-якого працівника, а додаткові підстави для припинення трудового договору повинні бути встановлені законодавством, позивач ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року в частині його звільнення з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги; поновити його на посаді завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону; стягнути з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14 січня 2023 року до дати винесення рішення у справі; стягнути з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону моральну шкоду у розмірі 10 000 грн, яка виразилась в тому що в період військового стану в державі він залишився без роботи та без можливості заробляти кошти, в той час, коли в країні потрібні лікарі-хірурги, що спричинило йому значних хвилювань та моральних страждань.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 червня 2023 року позов ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря- хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги у Військово-медичному клінічному центру Південного регіону.
Стягнуто з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14 січня 2023 року до дати винесення рішення у справі в сумі 186711,20 гривень.
Суд допустив негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі Військово-медичний клінічний центр Південного регіону просить оскаржуване рішення суду як незаконне, необґрунтоване, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права скасувати в частині визнання незаконним та скасування наказу начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року щодо звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря- хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги, поновлення ОСОБА_1 з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-Південного регіону на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 14 січня 2023 року до дати винесення рішення у справі в сумі 186 711,20 грн та ухвалити нове рішення про внесення змін до наказу начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року в частині формулювання причини звільнення ОСОБА_1 - відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації.
Доводами апеляційної скарги є те, що висновки суду першої інстанції про незаконність звільнення ОСОБА_1 ґрунтуються на застосуванні норм матеріального права, які не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, а саме: частин першої та третьої статті 49-2, частин першої та третьої статті 43 КЗпП України, а також здійснений без застосування норм частини четвертої статті 49-2, частини третьої статті 235 КЗпП України, що підлягали застосуванню.
Також судом не взято до уваги, що відповідно до частини третьої статті 49-2 КЗпП України вимоги частин першої-третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.
Крім того вказує, що судом не було застосовано примітку до ст. 43 КЗпП України, відповідно до якої у період воєнного стану норми статті 43 КЗпП України стосовно попередньої згоди на звільнення не застосовуються.
Також зазначив, що переведення (працевлаштування) позивача на іншу посаду було (та є) неможливим з огляду на відсутність відповідних посад та згоди на це позивача, що ним не заперечувалось та оскаржуваним рішенням не спростовано.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_2 доводи скарги не визнав, зазначивши, що єдиним нормативним документом, що під час воєнного стану в Україні дозволяє врегульовувати трудові відносини в інший спосіб, ніж передбачено КЗпП України, є Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», а роз'яснення Державної інспекції України з питань праці від 25 березня 2014 року, в яких, на думку відповідача, зазначені додаткові підстави для звільнення за ст. 7 КЗпП України, не мають сили нормативного документа та не можуть встановлювати підстави для звільнення; вважає неналежним та недопустимим доказом повідомлення від 09 січня 2023 року з переліком вакантних посад, які були запропоновані позивачу та акт, оскільки такі документи було надано лише до суду першої інстанції з відзивом на позовну заяву, відмітки про ознайомлення з ними не міститься та раніше про їх існування не знав; також вказує, що заявлена відповідачем вимога про зміну формулювання звільнення не підлягає задоволенню, оскільки незаконною є сама підстава звільнення працівника, а не формулювання причин звільнення.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
В судовому засіданні представник відповідача Військово-медичного клінічного центру Південного регіону - Оксенчук С.С. доводи скарги підтримала, просила її задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 доводи скарги не визнала, просила рішення суду залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що не підлягає задоволенню.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено та ніким по справі не оспорюється, що позивач з 23 липня 2015 року працював у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону на посаді завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої меличної допомоги клінік амбулаторної поліклінічної допомоги, Наказ № 163 від 27 липня 2015 року.
Наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (по стройовій частині) № 15 від 13 січня 2023 року ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача хірургічного кабінету - лікаря-хірурга відділення спеціалізованої медичної допомоги клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги, відповідно до статті 7 Кодексу законів про працю України у зв'язку зі змінами в штаті на воєнний час (а.с. 26).
У Наказі зазначені наступні підстави для звільнення: заява ОСОБА_1 , перелік змін до штату № 27/260 - Військово-медичний клінічний центр Південного регіону (на 725 ліжок), розпорядження начальника управління персоналу штабу Командування Медичних сил Збройних Сил України від 07 січня 2023 року № 510/4/197 (вх. №147 від 09 січня 2023 року).
Вказаному відповідає запис у трудовій книжці позивача від 13 січня 2023 року, де підставою звільнення зазначено наступне: «Звільнено зроботи у зв'язкузі змінами в штаті на воєнний час, ст. 7 КЗпП України».
В розпорядженні начальника управління персоналу штабу Командування Медичних сил Збройних Сил України від 07 січня 2023 року № 510/4/197 (вх. № 147 від 09 січня 2023 року) зазначено наступне: «З метою виконання вимог спільної директиви Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 31 грудня 2022 року № Д-321/31/дск надсилаю для керівництва в роботі перелік змін до штату підпорядкованого закладу охорони здоров 'я».
Додатком до вищевказаного документу зазначено перелік змін до штату № 27/260 на 6 арк.
Відповідно до переліку змін до штату № 27/260 - Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, вбачається, що зі штату було виведено (скорочено) 6 посад, зокрема, і посада позивача (Завідувач кабінету - лікар-хірург).
Також матеріали справи містять заяву ОСОБА_3 на ім'я начальника клініки АПД ВМКЦ ПР про те, що він просить клопотання вказаної особи про звільнення його відповідно до статті 7 Кодексу законів про працію України у зв'язку зі змінами в штаті на воєний час з 13 січня 2023 року від 11.01.2023, на яку накладено резолюцію «В Наказ. 11.01.2023» та копію заяву начальника клініки АПД на ім'я начальника ВМКЦ ПР про те, що він клопоче по суті заяви працівника ЗСУ завідувача хірургічним кабінетом ОСОБА_1 від 11.01.2023, на якій наявна резолюція «Юрисконсульту» (а.с. 64).
Відповідно до Довідки про доходи, яка видана ОСОБА_1 , його середньоденна заробітна плата складає 1795 грн 30 коп, середньомісячна заробітна плата складає 30520 грн 09 коп. Станом на 20 березня 2023 року (дата подачі позову) час вимушеного прогулу позивача становить 46 робочих днів. 1795,30 х 46 = 82 583,8 грн. - сума заборгованості за час вимушеного прогулу за період 14.01.2023 по 20.03.2023 рр.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що позивача звільнено на підставі ст. 7 КЗпП України, яка не є самостійною підставою для припинення трудового договору, до того ж, вказана норма не розповсюджується на позивача, тому на нього не розповсюджуються додаткові підстави для припинення трудового договору (статті 37 та 41 КЗпПУ), відповідачем порушено процедуру звільнення позивача, оскільки його не попереджено завчасно про майбутнє звільнення, не вжито заходів щодо його працевлаштування, не запропоновано усі наявні посади.
Переглядаючи вказане рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.
Спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу законності звільнення позивача у зв'язку із змінами в штаті на воєнний час та, як наслідок, стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Аналіз змісту апеляційної скарги свідчить про те, що предметом перегляду є рішення суду в частині позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що оскаржується відповідачем, які задоволені.
В іншій частині рішення, в якій позивачу відмовлено у задоволенні позову, рішення суду не оскаржується.
Статтею 7 КЗпП України, встановлено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.
З аналізу положень ст. 7 КЗпП України, вбачається, що цією статтею встановлені особливості регулювання праці осіб для певних категорій, а саме: особи, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; тимчасові і сезонні працівники; працівники, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами.
І саме для вищезазначених категорій осіб існують додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору за певних умов встановлюються законодавством.
Отже, самостійно ст. 7 КЗпП України не може бути підставою для звільнення будь-якого працівника, оскільки додаткові підстави для припинення трудового договору повинні бути встановлені законодавством.
З вищевикладеного вбачається, що Позивач не є особою яка працювала у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, не є тимчасовим і сезонним працівником та не є працівником, який працює у фізичних осіб за трудовими договорами.
Таким чином до нього не можуть бути застосовані додаткові підстави для припинення трудового договору (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу).
Тим більш, що відповідач при звільненні навіть не вказує на існування будь-яких додаткових підстав для припинення трудового договору, які були б встановлені законодавством України.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є зокрема розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Статтями 40, 41 КЗпП України не передбачено звільнення працівника на підставі ст. 7 КЗпП без зазначеннями жодних законодавчо обґрунтованих причин звільнення.
В даному випадку судом першої інстанції вірно виснувано, що підставою для звільнення позивача стало скорочення його посади на підставі внесення змін до Штату № 27/260 - Військово-медичний клінічний центр Південного регіону.
Вказане цілком відповідає вимогам частини третьої статті 64 ГК України, відповідно до якої підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Вказаному цілком відповідає введення в дію штату воєнного часу ВМКЦ ПР, про що оголошено наказом начальника установи (по стройовій частині) від 25 лютого 2022 року № 40.
Проте, вказаному має кореспондуватися стаття 43 Конституції України, якою визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці.
Частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.
Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв'язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.
Наведене у своїй сукупності свідчить про те, що у відповідача відбулися зміни в організації виробництва і праці у зв'язку із скороченням посади, яку він обіймав, і вказане відноситься до розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.
Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" судам роз'яснено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Суд не має права змінювати формулювання причин звільнення з тих підстав, з якими роботодавець не пов'язував обставини звільнення.
Отже, зміна формулювання причини звільнення позивача зі ст. 7 КЗпП України на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗПпП України, про що просить відповідач в своїй апеляційній скарзі, не може бути задоволена, оскільки роботодавець пов'язував звільнення ОСОБА_1 із статтею 7 КЗпП України, яка регулює саме особливості регулювання праці деяких категорій працівників.
Вказаною нормою визначено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.
Стаття 37 виключена на підставі Закону № 1254-VI від 14.04.2009, а визначений ст. 41 КЗпП України перелік додаткових підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з окремими категоріями працівників за певних умов по справі відсутній, як-то:
1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;
1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
1-2) вчинення керівником підприємства, установи, організації мобінгу (цькування) незалежно від форм прояву та/або невжиття заходів щодо його припинення, встановленого судовим рішенням, що набрало законної сили;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку роботодавця;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;
4) перебування всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції" у прямому підпорядкуванні у близької особи;
4-1) наявності у працівника реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб, передбачений Законом України "Про запобігання корупції";
5) припинення повноважень посадових осіб;
6) неможливості забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв'язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій.
Жодна із перелічених підстав по справі не встановлена.
Як не може бути взято до уваги і подання власноруч підписаної заяви ОСОБА_1 на ім'я начальника клініки АПД ВМКЦ ПР про те, що він просить клопотання вказаної особи про звільнення його відповідно до статті 7 Кодексу законів про працію України у зв'язку зі змінами в штаті на воєнний час з 13 січня 2023 року від 11.01.2023, оскільки таке не є волевиявленням особи на розірвання з ним трудового договору ні з ініціативи працівника (статті 38, 39), ні з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Намагання відповідача обгрунтувати звільнення позивача роз'ясненнями Державної Інспекції України з питань праці від 03.03.2022 щодо того, що у разі переходу військових частин на штат воєного часу всі працівники, які не підлягають переведенню на відповідні посади, підлягають звільненню на підставі 7 КЗпП України (додаткові підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов), то таке не може замінювати собою закон, який підлягає застосуванню.
Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач сам зазначав, що позивача не було звільнено з ініціативи власника, тому на нього не розповсюджуються заборони, передбачені ч. 3 ст. 40 КЗпПУ (а.с. 44).
Щодо висновків суду, що згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу робот, то колегія суддів бере до уваги таке.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Довід апеляційної скарги про те, що вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період, а також у зв'язку з неможливістю забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв'язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій, а в даному випадку мали місце саме мобілізаційні заходи, також не може бути взятий до уваги, оскільки позивача не було звільнено з ініціативи роботодавця у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці.
Оскільки були відсутні додаткові підстави для припинення трудового договору з позивачем у відповідності до вимог ст. 7 КЗпП України, а суд сам не може визначити такі підставі припинення трудового договору - як з ініціативи роботодавця, то, відповідно суд не може і обговорювати передбачені законом гарантії або незбереження таких гарантій станом на час запровадження воєнного стану в Україні щодо строків попередження про майбутнє вивільнення, працевлаштування працівника, виплати вихідної допомоги тощо.
Тому, хоча суд, вдавшись до аналізу дотримання роботодавцем вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП, і припустився помилки, проте це не вплинуло на правильні по суті спору висновки суду.
Як не може бути предметом оцінки і дотримання роботодавцем вимог ч. 1, 3 ст. 43 КЗпП України, оскільки позивача не було звільнено за ініціативою роботодавця у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Визначений судом розмір стягнутого з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідачем не оспорюється, а тільки йдеться про скасування рішення в наведеній частині як похідних вимог від вимоги про поновлення на роботі.
Підстав для зміни або скасування рішення в наведеній частині не вбачається.
Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін є ухвалення судом рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови - 08 грудня 2023 року.
Головуючий М.В. Назарова
Судді: В.В. Кострицький
Ю.П. Лозко