Дата документу 05.12.2023 Справа № 325/562/20
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 325/562/20 Головуючий у 1 інстанції: Апалькова О.М.
Провадження № 22-ц/807/208/23 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«05» грудня 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання,
ВСТАНОВИВ:
В квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 08 грудня 2006 року між ним та його донькою ОСОБА_4 як набувачем укладено договір довічного утримання, за умовами якого він передав їй у власність житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,17 га для обслуговування житлового будинку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Після її смерті спадкоємцями першої черги за законом є він та ОСОБА_3 .
Згідно з пунктом 5 договору довічного утримання ОСОБА_4 зобов'язалась забезпечити його житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку. В обох сторін є право користування допоміжними приміщеннями будинку.
За таких обставин у ОСОБА_4 за життя було право користування тільки допоміжними приміщеннями будинку, яке було спільним із ним. Право користування іншими приміщеннями будинку умовами договору для ОСОБА_4 передбачено не було. Набувач за укладеним договором довічного утримання мала право сумісно із ним використовувати виключно допоміжні приміщення будинку, а житлові приміщення була зобов'язана надати йому в особисте користування безоплатно та довічно.
Житловий будинок із земельною ділянкою, який переданий ним ОСОБА_4 за договором довічного утримання, успадкований ним та ОСОБА_3 в рівних частинах по 1/2 частині кожним, що, на його думку, зобов'язує ОСОБА_3 дотримуватися умов договору в частині прийнятого у спадок майна.
25 березня 2019 року він направив ОСОБА_3 вимогу забезпечити виконання умови пункту 5 договору довічного утримання від 08 грудня 2006 року, забезпечивши його житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку. Проте ОСОБА_3 відповіді на вимогу не надала та не вчинила жодних дій щодо виконання умов договору довічного утримання.
На підставі зазначеного просив розірвати договір довічного утримання, укладений 08 грудня 2006 року між ним та ОСОБА_4 у зв'язку з невиконанням набувачем ОСОБА_3 обов'язків за договором.
Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що неотримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину за законом за умови прийняття спадщини не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора спадкодавця до спадкоємця, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
ОСОБА_3 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що не набула права власності на передане відчужувачем майно.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу задоволено частково. Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2020 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 30 вересня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.
Матеріалами справи підтверджено, що за умовами договору довічного утримання від 08 грудня 2006 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,17 га для обслуговування цього житлового будинку. ОСОБА_4 зобов'язалась забезпечити ОСОБА_1 житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку. В обох сторін є право користування допоміжними приміщеннями будинку (пункт 5 договору) (а.с.15).
Нотаріусом Приазовської районної державної нотаріальної контори Запорізької області Васильцовою О.П. накладена заборона на відчуження вказаних жилого будинку та земельної ділянки до припинення договору довічного утримання.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано 13 лютого 2007 року (а.с.17).
Відповідно до свідоцтва про смерть від 13 вересня 2017 року ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.53).
Згідно зі спадковою справою № 209/2017, заведеної після смерті ОСОБА_4 , її спадкоємцями є ОСОБА_1 (батько померлої) та ОСОБА_3 (мати померлої), які звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. До складу спадщини входить житловий будинок АДРЕСА_1 , (а. с 52 зворот, АДРЕСА_2 ).
Свідоцтва про право на спадщину сторонам не видавались.
Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 10 грудня 2019 року, яке набрало законної сили 20 січня 2020 року (справа № 2/325/430/2019), позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на: 1/2 ідеальну частку житлового будинку з надвірними господарськими спорудами по АДРЕСА_1 та 1/2 ідеальну частку земельної ділянки площею 0,1500 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 (а. с. 19-21).
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 хоча і подала в передбачений законом строк заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 доньки ОСОБА_4 , проте, не отримала в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом та не зареєструвала цей документ у встановленому законом порядку, отже, до неї не перейшли обов'язки набувача за договором довічного утримання від 08 грудня 2006 року, а тому передчасно вважати, що вона зобов'язана виконувати умови зазначеного договору.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Статтею 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частини третя, п'ята статті 1268 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Аналіз вказаних статей ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, реалізувавши які спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває право на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно - право розпорядження ним.
Звернувшись 30 січня 2018 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадкового майна, яке залишилось після смерті дочки ОСОБА_4 , ОСОБА_3 заявила своє право на спадщину, до складу якої входять не тільки права спадкодавця, але й його обов'язки.
Отже, ОСОБА_3 свідомо прийняла рішення про прийняття усіх прав та обов'язків, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Тобто, до ОСОБА_3 крім прав на спадкове майно, яке залишилося після смерті її дочки, з часу відкриття спадщини перейшли ще й її обов'язки за договором довічного утримання.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оскільки ОСОБА_3 не отримала в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом та не зареєструвала цей документ у встановленому законом порядку, вона не стала власником спадкового майна, а тому до неї не перейшли обов'язки набувача за договором довічного утримання.
Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Таким чином, істотними умовами договору довічного утримання є: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного проживання у відчужуваному житловому будинку, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, надання побутових послуг, виконання різних видів ремонтних робіт, забезпечення медичною допомогою, забезпечення харчуванням.
Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.
Статтею 751 ЦК України передбачено, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.
Пунктом 5 договору довічного утримання від 08 грудня 2006 року передбачено обов'язок ОСОБА_4 забезпечити ОСОБА_1 житлом, шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку.
Згідно з частиною першою статті 757 ЦК України обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем.
Таким чином, успадкувавши після смерті ОСОБА_4 майно, яке набуто останньою на підставі договору довічного утримання від 08 грудня 2006 року, ОСОБА_3 набула її обов'язки, визначені вказаним договором, та повинна була забезпечити ОСОБА_1 житлом, шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку.
За змістом частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача.
Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).
Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину у судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов, при цьому саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач (постанова Верховного Суду від 24 червня 2021 року в справі № 644/1566/19, провадження № 61-5955св21).
Скасовуючи постанову Запорізького апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, Верховний Суд вказав, що апеляційний суд не врахував, що у справах про розірвання договору довічного утримання на підставі пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України саме на відповідача (відповідачів) покладений обов'язок доведення належного виконання своїх обов'язків набувача за договором. Тому апеляційний суд фактично не переглянув справу за наявними в ній доказами та згідно доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , не встановив обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зробив передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.
Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята статті 411 ЦПК України).
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 підтвердила, що ОСОБА_1 не проживає у вказаному будинку.
Позивачем надано докази звернення 25 березня 2019 року до ОСОБА_1 із вимогою про виконання договору довічного утримання, забезпечивши його житлом, шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному житловому будинку. ОСОБА_3 було гарантовано право спільного користування допоміжними приміщеннями будинку.
Відповідачем не надано доказів направлення позивачу відповіді на вказану вимогу або її виконання шляхом вчинення будь-яких дій, які б свідчили про надання позивачу можливості безперешкодно та безоплатно проживати в будинку, зокрема, доказів здійснення оплати за комунальні послуги.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як передбачено статтями 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до статей 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Як встановлено статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.
Таким чином, ОСОБА_3 не доведено виконання конкретно визначених обов'язків набувача за договором довічного утримання від 08 грудня 2006 року, що відповідно до частини першої статті 755 ЦК України є підставою для розірвання договору довічного утримання.
Виходячи з викладеного, судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційних скарг та наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до п.п. 3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України з прийняттям нової постанови про задоволення позову та розірвання договору довічного утримання від 08 грудня 2006 року.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2020 року у цій справі скасувати та прийняти нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання задовольнити.
Розірвати договір довічного утримання від 08 грудня 2006 року, посвідчений нотаріусом Приазовської районної державної нотаріальної контори Запорізької області Васильцовою О.П., зареєстрований в реєстрі за №2663, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 13 грудня 2023 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: В.Ю.Бєлка
І.В. Кочеткова