ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 грудня 2023 рокуЛьвівСправа № 140/5231/23 пров. № А/857/16341/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П.,
Онишкевича Т.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Волинського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Андрусенко О.О.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у м.Луцьку 01 серпня 2023 року у справі № 140/5231/23 за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області до ОСОБА_1 про стягнення помилково виплаченої суддівської винагороди,
ВСТАНОВИВ:
29.03.2023 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області звернулось в суд з позовом до ОСОБА_1 , просило стягнути з ОСОБА_1 зайво виплачену суддівську винагороду за період з вересня 2021 року по лютий 2022 року в загальному розмірі 32119,34 грн.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01.08.2023 у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що у статті 1215 ЦК України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню, законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. Суд першої інстанції зазначив, що правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Суд першої інстанції вказав, що позивачем в силу вимог статті 77 КАС України не вказано будь-яких обґрунтувань щодо недобросовісності дій саме з боку набувача - відповідача ОСОБА_1 та в чому вона полягає, та судом в ході розгляду даної справи такої обставини не встановлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01.08.2023 та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що виплата регіонального коефіцієнта позивачу сталась внаслідок лічильної (розрахункової) помилки при обрахунку розміру суддівської винагороди, а тому зайво виплачена сума суддівської винагороди підлягає стягненню на користь позивача. Скаржник вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо необхідності одночасної наявності двох умов, передбачених частиною 1 статті 1215 ЦК України для стягнення зайво виплачених коштів. Скаржник вважає, що у законодавстві передбачено наявність двох окремих випадків, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно (заробітна плата) за рахунок іншої особи підлягає поверненню, один з яких, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом розрахункової помилки особи, яка проводила таку виплату.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 призначений на посаду судді Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області строком на п'ять років відповідно до Указу Президента України від 29.09.2016 №425/2016 «Про призначення та звільнення суддів» відповідно до статті 127 і частини першої статті 128, а також пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (а.с.8-11).
Протягом строку, на який призначено ОСОБА_1 на посаду судді, суддівська винагорода виплачувалась у повному обсязі, в тому числі із урахуванням положень частини 4 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо застосування регіонального коефіцієнта (місто Маріуполь, в якому розташований Іллічівський районний суд міста Маріуполя, має кількість населення, що перевищує сто тисяч осіб).
Відповідно до службової (доповідної) записки начальника відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності від 05.08.2022, адресованої начальнику ТУ ДСА в Донецькій області, виявлено, що у вересні 2021 року в шести суддів місцевих загальних судів міста Маріуполя Донецької області (в тому числі ОСОБА_1 ) закінчилися повноваження у зв'язку із закінченням п'ятирічного строку, на яких їх було призначено, тому з цієї дати суддівська винагорода має обчислюватися без урахування регіонального коефіцієнта до базового розміру посадового окладу, який становить розмір « 1,1». Однак, дані про необхідність нарахування регіонального коефіцієнта зазначеній вище категорії суддів помилково щомісяця вводились до програми, за допомогою якої обчислюється розмір заробітної плати, після припинення існування підстав для його нарахування. Введення помилкових даних до програми обрахунку заробітної плати призвело до безпідставного збільшення остаточного розміру суддівської винагороди з вересня 2021 року по лютий 2022 року (а.с.18).
Згідно з розрахунком зайво виплаченої суми судді Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області ОСОБА_1 від 12.04.2023 №489/23 слідує, що зайво виплачена відповідачу сума регіонального коефіцієнта за період з вересня 2021 року по лютий 2022 року становить - 32 119,34 грн. (нараховано - 39 899,78 грн., виплачено - 32 119,34 грн.) (а.с.42).
Факт виплати вказаних коштів підтверджується копіями розрахункових листів за період з вересня 2021 року по лютий 2022 року, які наявні в матеріалах справи (а.с.12-14).
Листом від 09.08.2022 № 03-931/22 ТУ ДСА в Донецькій області запропонувало ОСОБА_1 надати письмову заяву на відрахування з поточної суддівської винагороди зайво виплачених коштів у розмірі 32 119,34 грн. (за 2021 рік 18 828,58 грн, за 2022 рік 13 290,76 грн.) (а.с.16-17).
Після закінчення місячного строку з моменту направлення листа від 09.08.2022 ОСОБА_1 такої заяви не надав, добровільно зайво виплачену суддівську винагороду до бюджету не повернув, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з таких підстав.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), відповідно до статті 135 якого суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.
Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Закон №1402-VIII не містить норм, якими врегульовані правовідносини з приводу повернення суддею надмірно отриманої суддівської винагороди, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), як норми загального права, які можуть застосовуються субсидіарно до спірних правовідносин, в частині не врегульованій нормами спеціального законодавства.
Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 127 КЗпП України передбачено, що відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України.
Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) роботодавця, зокрема для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок. У цьому випадку роботодавець вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми.
Згідно з частиною 1 статті 128 КЗпП України при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти процентів, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, - п'ятидесяти процентів заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.
Отже, законодавцем визначено конкретний перелік підстав, за наявності яких роботодавець має право провести відрахування із заробітної плати працівника і таке відрахування можливе лише на підставі відповідних наказів.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Тлумачення цієї норми вказує на те, що законодавцем передбачені два винятки із загального правила, закріпленого у статті 1215 Цивільного кодексу України: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17.
Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у статті 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів в їх сукупності.
При цьому, слід зазначити, що у чинному законодавстві відсутнє визначення поняття «рахункова помилка».
Верховний Суд України у постанові Пленуму від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз'яснив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням статті 127 КЗпП України, суди мають враховувати, що до лічильних помилок належать неправильності в обчисленнях, дворазове нарахування заробітної плати за один і той самий період тощо. Не можуть вважатися ними не пов'язані з обчисленнями помилки в застосуванні закону та інших нормативно-правових актів, у тому числі колективного договору.
Прикладом рахункової (лічильної) помилки може бути отримання неправильного підсумку при складанні, невірне написання суми, помилки при введенні початкових даних в комп'ютерну програму, які не вимагають правової оцінки. Отже, рахункова помилка - це результат неправильного застосування правил арифметики. Різновидом лічильної помилки може бути, наприклад, отримання неправильного результату при додаванні.
При цьому, наведені приписи статті 127 КЗпП України та статті 1215 ЦК України пов'язують відрахування із заробітної плати з фактом зайвої виплати відповідних коштів.
В межах спірних правовідносин позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що помилка щодо нарахування та виплати суддівської винагороди у більшому розмірі є безпосередньо рахунковою, а не помилкою, пов'язаною з помилковим застосуванням закону та інших нормативно-правових актів, неналежним виконанням обов'язків службовими особами, відповідальними за обчислення та нарахування суддівської винагороди.
Водночас відповідач згоди на відрахування помилково нарахованих коштів не надавав.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У рішенні «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) від 20 жовтня 2011 року суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення стаття 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено мотиви відсутності правових підстав для стягнення з відповідача зайво виплаченої суддівської винагороди, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2023 року у справі № 140/5231/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
Т. В. Онишкевич