ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
02068, м. Київ, вул. Кошиця, 5-А
справа № 753/4815/20
провадження № 2/753/5734/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2023 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді КАЛІУШКА Ф.А.
при секретарі ДАНЬКО В.В.
за участю сторін
представник позивача не з'явився;
відповідачі не з'явились;
третя особа не з'явилась;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни, про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію
ВСТАНОВИВ:
До Дарницького районного суду м. Києва звернулось Акціонерне товариство «Кредит Європа Банк» (далі по тексту - позивач, АТ «Кредит Європа Банк») з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , відповідач 1) та ОСОБА_2 (далі по тексту - ОСОБА_2 , відповідач 2) про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію.
В обґрунтування позовних вимог, позивач послався на те, що 25.04.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк», правонаступником якого є позивач, та відповідачем 1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого останньому було надано в кредит грошові кошти у сумі 55 700 доларів США з кінцевим терміном повернення 25.04.2023 року, якій відповідач 1 мав погашати разом з щомісячними відсотками. Внаслідок тривалого невиконання умов зазначеного договору про надання споживчого кредиту, заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 03.03.20216 року у справі 754/4030/15 (провадження №2/754/79/16) стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Кредит Європа Банк» 51 727,96 доларів США в рахунок погашення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 25.04.2008 року, на виконання якого судом видано виконавчий лист та пред'явлено його до виконання.
Водночас, 12 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (між батьком та його сином) укладено договір дарування нежилого приміщення № 1 (гр. приміщень № 400) (в літ. «А») загальною площею 16,40 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , і посвідчений 12.03.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною, серія та номер 1212.
Позивач зазначає, що зазначений договір дарування нерухомого майна від 12.03.2016 року був укладений між відповідачами, які є батьком і сином, після проголошення 03.03.2016 року заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва у справі № 754/4030/15 всупереч інтересам кредитора - АТ «Кредит Європа Банк», загальним засадам цивільного законодавства, за ознаками вчинення недобросовісного фраудаторного правочину на шкоду кредитору з метою уникнення сплати боргу та виконання судового рішення, приховування такого майна від звернення стягнення при виконанні у майбутньому рішення суду про стягнення коштів з боржника, відтак просив суд визнати недійсним договір дарування та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цим договором.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 01.04.2020 року відкрито провадження у даній справі, залучено до участі у ній у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролову Олену Олександрівну та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін в судове засідання.
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25.05.2021 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 12 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У задоволенні решти заявлених позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 22.06.2023 року заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25.05.2021 року скасовано, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження в підготовче судове засідання.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 13.07.2023 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті на 10.08.2023 року.
В судове засідання представник позивача будучи повідомленим про розгляд справи належним чином не з'явився, при цьому подав заяву про розгляд справи у його відсутність.
Представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Коростильов В.Б. в судове засідання також не з'явився, подав заяву, у якій просив суд здійснювати розгляд справи у відсутність відповідачів, а також вказав на пропуск позивачем строку позовної давності щодо заявлених вимог, відтак просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Фролова Олена Олександрівна в судове засідання не з'явилась, про розгляд справи повідомлялась належним чином.
Дослідивши письмові докази у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України), кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Як вбачається зі змісту ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Як встановлено судом, 25.04.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого останньому було надано в кредит грошові кошти у сумі 55 700 доларів США з кінцевим терміном повернення 25.04.2023 року, якій відповідач 1 мав погашати разом з щомісячними відсотками.
Внаслідок тривалого невиконання умов зазначеного договору про надання споживчого кредиту, заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 03.03.20216 року у справі 754/4030/15 (провадження №2/754/79/16) стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Кредит Європа Банк» 51 727,96 доларів США в рахунок погашення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 25.04.2008 року та розподілено судові витрати.
При цьому, 12 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (між батьком та його сином) укладено договір дарування нежилого приміщення № 1 (гр. приміщень № 400) (в літ. «А») загальною площею 16,40 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , і посвідчений 12.03.2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною, серія та номер 1212.
Сторони оспорюваного правочину дарування нерухомого майна вчинили його протягом 9 днів після проголошення судового рішення Деснянського районного суду міста Києва у справі № 754/4030/15 про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.
Судом встановлено, що позивач дізнався про укладення між відповідачами оспорюваного правочину 06.03.2020 року з письмового повідомлення приватного виконавця у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_3, одержаного позивачем під час відповіді приватним виконавцем позивачеві на його запит щодо виконання судового рішення з примусового виконання виконавчого листа № 754/4030/15-ц від 04.04.2019 року, виданого Деснянським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визнано, щочастина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК Українине суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 даруючи належне йому на праві власності нерухоме майно ОСОБА_2 , який є його сином, був обізнаний про невиконане ним грошове зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту у сумі 55 700 доларів США.
Разом з тим, встановлено, що оспорений договір дарування відповідачами укладено за сплином лише вісьми днів після проголошення судового рішення Деснянського районного суду міста Києва у справі № 754/4030/15 про стягнення з відповідача ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.
Відтак, врахувавши наведене, суд дійшов висновку, що перехід права власності на нерухоме майно на підставі спірного договору дарування через вісім днів після зазначеного судового рішення свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та ОСОБА_1 договору про надання споживчого кредиту, вказує на недійсність правочину та порушує права позивача як кредитора.
З огляду на викладене, суд вказує на те, що ОСОБА_1 , який відчужив нерухоме майно на підставі договору дарування, протягом вісьми днів після проголошення судом рішення про стягнення з нього кредитної заборгованості, діяв очевидно недобросовісно та зловжив правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника, відтак позовні вимоги в частині визнання недійсним оспорюваного договору підлягають задоволенню.
Поряд з цим, у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно наявний запис про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , яка вчинена на підставі оспорюваного позивачем договору дарування.
Наявність реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 , вчиненої за договором, який визнаний судом недійсним, порушує права та інтереси позивача, тому відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом скасування державної реєстрації права, є передбачений законом спосіб захисту прав позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон) (в редакції чинній на час здійснення державної реєстрації) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
За ч. 3 ст. 3 Закону речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення.
За ч. 4 ст. 18 Закону (в редакції чинній на час здійснення державної реєстрації) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Підстави для проведення державної реєстрації прав власності та інших речових прав визначені у ч. 1 ст. 27 Закону. Зокрема, за п. 1 ч. 1 вказаної статті державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору.
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що інститут реєстрації права власності - це за своєю суттю є підтвердження державою права власності на майно за відповідною особою. При цьому держава наділена повноваженнями підтвердити таке право особи виключно у тому випадку, якщо ця особа набула майно у власність закону. Набуття особою у власність майна, на підставі документів, які у подальшому визнані судом недійсними, не може свідчити про правомірне набуття особою майна у власність, а відтак є підставою для скасування відповідного рішення про державну реєстрацію права на це майно.
При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 05 грудня 2019 року, що набрав чинності 16 січня 2020 року, внесено зміни до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до ч. 3 ст. 26 цього закону відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Таким чином, оскільки державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 на нерухоме майно проведена на підставі правочину, який визнано судом недійсним, тому рішення державного реєстратора - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28703606 від 12.03.2016 о 18:10:15, за яким у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на нежиле приміщення № 1 (гр. приміщень № 400) (в літ. «А») загальною площею 16,40 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомості майна 876607080000) підлягає скасуванню.
За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності є вірним способом захисту та підлягають задоволенню.
Відносно аргументів представника відповідачів щодо спливу позовної давності за вимогами позивача, суд зазначає наступне.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 ЦК України).
Відповідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок позивача довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Як встановлено судом, позивач дізнався про укладення між відповідачами оспорюваного правочину 06.03.2020 року з письмового повідомлення приватного виконавця у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_3, одержаного позивачем під час відповіді приватним виконавцем позивачеві на його запит щодо виконання судового рішення з примусового виконання виконавчого листа № 754/4030/15-ц від 04.04.2019 року, виданого Деснянським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, при цьому з даним позовом звернувся до суду 13.03.2020 року, тобто в межах встановленого ЦК України строку позовної давності.
Представником відповідачів не доведено належними та допустимими доказами, що сплив строку позовної давності розпочався з дня, коли спірне майно вибуло із власності відповідача 1, тобто - з 12.03.2016 року, а відтак підстави для застосування судом строків позовної давності відсутні.
Судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на відповідачів.
На підставі викладеного та керуючись стст. 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
Позовні вимоги Акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни, про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію - задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування від 12 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 12.03.2016 року Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фроловою Оленою Олександрівною та зареєстрований за №1212.
Скасувати рішення державного реєстратора - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Фролової Олени Олександрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28703606 від 12.03.2016 о 18:10:15, за яким у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на нежиле приміщення № 1 (гр. приміщень № 400) (в літ. «А») загальною площею 16,40 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомості майна 876607080000).
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» (ЄДРПОУ 34576883) судовий збір у сумі 4 204,00 грн., по 2 102,00 грн. з кожного.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
СУДДЯ: КАЛІУШКО Ф.А.
Дата складення та підписання повного тексту рішення 28.11.2023 року.