ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
суддів Великої Палати Верховного Суду
О. О. Банаська, Ю. Л. Власова, Д. А. Гудими, К. М. Пількова, І. В. Ткача
на ухвалу від 14 листопада 2023 року про повернення справи
для продовження розгляду відповідній колегії суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Справа № 547/669/20
Провадження № 14-138цс23
ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
1. Із ухвалою від 14 листопада 2023 року про повернення справи для продовження розгляду Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджуємося. Підставою для передання цієї справи Великій Палаті Верховного Суду була необхідність відступу, зокрема, від її висновку через неузгодженість практики застосування приписів статей 92 і 241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Вважаємо помилковими мотиви ухвали від 14 листопада 2023 року щодо відсутності підстав для такого передання.
2. Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Для забезпечення такої єдності процесуальні закони надають колегіям суддів відповідних касаційних судів повноваження передавати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи, зокрема для вирішення питання про відступ від її висновку, висновку іншого касаційного суду чи Верховного Суду України у подібних правовідносинах до тих, яких стосується спір у справі, що передається (див., наприклад, частини третю та четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
3. Однією з причин для такого відступу може бути, наприклад, неузгодженість практики застосування певних норм права у постановах самої Великої Палати Верховного Суду. Передання на її розглядсправи № 547/669/20 стосувалося, зокрема, такої неузгодженості між викладеними у постановах від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц і від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України.
4. Не може залишитися поза увагою і те, що у провадженні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перебуває низка справ одного і того самого позивача (дві із яких 25 травня та 13 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду вже повернула для продовження розгляду відповідній колегії суддів). Практика застосування норм стосовно цього позивача за подібних спірних матеріальних правовідносин мала би бути єдиною. Така практика вочевидь не може суперечити сформульованим у постановах Великої Палати Верховного Суду висновкам щодо застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України, навіть якщо колегія суддів, яка розглядає справу, з цими висновками з певних причин не погоджується. Проте, якщо відповідні висновки не цілком узгоджені між собою, то для забезпечення єдності судової практики з відповідного питання потрібно застосовувати повноваження Великої Палати Верховного Суду.
5. Зауважимо, що прийняття справи № 547/669/20 для продовження розгляду Великою Палатою Верховного Суду аж ніяк не означало би згоду з конкретною пропозицією Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який передав цю справу, щодо формулювання відступу від відповідних висновків суду касаційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду могла би сформулювати такий відступ й іншим чином. Головне, щоби для забезпечення єдності судової практики це формулювання дозволило узгодити між собою її власні висновки та пов'язані з ними висновки касаційних судів щодо застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Зміст позовної заяви
6. 10 липня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» (далі - первісний орендар, позивач) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - орендодавиця), Товариства з обмеженою відповідальністю «Райземінвест-2017» (далі - новий орендар). Просило:
- визнати недійсною укладену 14 листопада 2017 року первісним орендарем із орендодавицею угоду про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 року, на підставі якої припинене речове право (право оренди) первісного орендаря на земельну ділянку з кадастровим номером 5324583200:00:002:0199 (далі - земельна ділянка);
- скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Онищенка Р. М. (далі - державний реєстратор) з індексним номером 49050257 від 7 жовтня 2019 року про державну реєстрацію припинення іншого речового права (права оренди) первісного орендаря з одночасним визнанням права оренди останнього щодо земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 18 серпня 2016 року;
- визнати недійсним договір оренди землі від 9 жовтня 2019 року, укладений щодо земельної ділянки орендодавицею із новим орендарем;
- скасувати рішення державного реєстратора з індексним номером 49133574 від 11 жовтня 2019 року про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) нового орендаря з одночасним припиненням права оренди нового орендаря щодо земельної ділянки.
7. Позивач мотивував вимоги так:
- 18 серпня 2016 року орендодавиця уклала із первісним орендарем договір оренди земельної ділянки строком на 10 років. Право оренди було зареєстроване 27 лютого 2017 року;
- первісний орендар користувався вказаною ділянкою, однак до закінчення строку оренди від нового орендаря стало відомо, що останній є її користувачем у зв'язку з тим, що (а) 14 листопада 2017 року первісний орендар уклав із орендодавицею угоду про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 року, (б) 7 жовтня 2019 року внесений запис до відповідного державного реєстру про припинення права оренди первісного орендаря, а (в) 9 жовтня 2019 року новий орендар уклав із орендодавицею договір оренди земельної ділянки, право оренди за яким державний реєстратор зареєстрував 11 жовтня 2019 року;
- уповноважені посадові особи первісного орендаря не укладали 14 листопада 2017 року угоду про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 року. Цю угоду, яка суперечить інтересам позивача, від його імені підписала неуповноважена особа. Первісний орендар не виявляв волю на вчинення такого правочину. Тому угода про розірвання договору оренди землі є незаконною. Її слід визначити недійсною, як і договір оренди земельної ділянки, укладений із новим орендарем.
(2) Зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
8. 18 квітня 2022 року Хорольський районний суд Полтавської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог і вирішив питання про розподіл судових витрат. Мотивував так:
- угоду від 14 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 рокуСліпаченко Петро Петрович як представник первісного орендаря (далі - представник первісного орендаря) уклав із перевищенням повноважень, бо згідно з довіреністю № 1142 від 9 вересня 2016 року мав, зокрема, повноваження укладати від імені первісного орендаря договори оренди землі, а не розривати їх;
- перевищення повноважень представника первісного орендаря під час укладення угоди від 14 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 року підтверджує наказ від 27 січня 2021 року № 322/5 і висновок колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг від 11 січня 2021 року (позов нового орендаря про скасування цього наказу залишив без розгляду Полтавський окружний адміністративний суд);
- орендодавиця, яка 14 листопада 2017 року розірвала договір оренди землі від 18 серпня 2016 року, фактично продовжила відносини оренди землі з первісним орендарем, отримуючи від нього орендну плату, а воно обробляло землю протягом двох років після підписання 14 листопада 2017 року угоди про розірвання відповідного договору;
- за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців новий орендар зареєстрований 19 грудня 2017 року. Одним із його засновників є представник первісного орендаря. Отже, останній усупереч вимогам пункту 6.1 трудового договору взяв участь у створенні нового орендаря - конкурента первісного орендаря - під час перебування у трудових відносинах із останнім;
- договір оренди землі, укладений із новим орендарем, порушує права позивача. Тому цей договір треба визнати недійсним на підставі статей 24, 25, 27 Закону України «Про оренду землі», статей 13, 203, 215 ЦК України.
9. 21 липня 2022 року Полтавський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою задовольнив апеляційну скаргу нового орендаря: скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Мотивував так:
- позивач не надав належних і допустимих доказів того, що, укладаючи 14 листопада 2017 року угоду про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 року, орендодавиця знала або могла дізнатись про те, що у представника первісного орендаря не було на це повноважень;
- у довіреності від 9 вересня 2016 року немає прямої вказівки, що представник первісного орендаря не був повноважним розривати договори оренди землі. Позивач не надав доказів протилежного.
(3) Зміст касаційної скарги первісного орендаря та відзиву на неї нового орендаря
10. 17 серпня 2022 року первісний орендар звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою. Просив постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Мотивував скаргу так:
- представник первісного орендаря не є ні органом юридичної особи, ні її учасником. Його повноваження щодо первісного орендаря не були передбачені ні установчими документами, ні законом. Цей представник є особою, у якої з первісним орендарем виникли відносини представництва. Тому на укладення 14 листопада 2017 року представником первісного орендаря оскарженої угоди про розірвання договору оренди землі на підставі довіреності не розповсюджується частина третя статті 92 ЦК України;
- у довіреності від 9 вересня 2016 року немає повноважень представника первісного орендаря на представництво останнього під час державної реєстрації припинення його права оренди земельною ділянкою, а також не передбачене право цього представника укласти оскаржену угоду від 14 листопада 2017 року про дострокове розірвання договору оренди землі;
- орендодавця діяла недобросовісно, оскільки на час внесення 7 жовтня 2019 року запису до відповідного державного реєстру про припинення права оренди первісного орендаря довіреність була припинена 9 вересня 2018 року;
- апеляційний суд у постанові безпідставно переоцінив докази та без належного обґрунтування не взяв до уваги доводи і відповідні докази щодо недобросовісності поведінки відповідачів із урахуванням послідовності та характеру їхніх дій;
- суд апеляційної інстанції порушив положення пункту 57-1 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, яке містило пряму вимогу до державного реєстратора щодо перевірки правоздатності та дієздатності фізичних та юридичних осіб, їх представників.
11. 23 серпня 2022 року новий орендар подав відзив на касаційну скаргу. Просив оскаржене судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Мотивував так:
- наведені первісним орендарем підстави позову стосовно укладення угоди від 14 листопада 2017 року про розірвання договору оренди землі одночасно внаслідок перевищення повноважень представником первісного орендаря (стаття 241 ЦК України), а також внаслідок зловмисної домовленості цього представника з другою стороною (стаття 232 ЦК України) - новим орендарем - є взаємовиключними;
- аргументи первісного орендаря про те, що директор його підрозділу - представник первісного орендаря - діяв із перевищенням повноважень, не можуть бути підставою для визнання угоди про розірвання договору оренди землі недійсним, бо інша сторона діяла добросовісно на момент укладення з первісним орендарем цієї угоди, тобто не знала та не могла знати про обмеження чи відсутність повноважень зазначеного представника на вчинення відповідного правочину. Тому апеляційний суд обґрунтовано виснував про відсутність підстав для визнання угоди про розірвання договору оренди землі недійсною. Це узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 квітня 2020 року у справі № 669/794/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року у справі № 669/763/17 та від 24 вересня 2020 року у справі № 669/759/17.
(4) Зміст ухвал Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
12. 30 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Зазначив, що доводи касаційної скарги ґрунтуються на пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 220/1588/18 та від 9 березня 2021 року у справі № 754/5827/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 193/344/17, від 1 квітня 2020 року у справі № 522/4840/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 червня 2019 року у справі № 920/330/18, від 17 липня 2018 року у справі № 915/1145/17, від 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17, від 5 травня 2020 року у справі № 911/1634/19, від 20 лютого 2018 року у справі № 906/100/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 925/1453/16, від 2 квітня 2019 року у справі № 904/2178/18, від 2 жовтня 2019 року у справі № 910/22198/17).
13. 20 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду та повернув відзив на касаційну скаргу нового орендаря без розгляду.
14. 4 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу так:
- у пунктах 120, 121, 124, 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц є такий висновок: «За змістом зазначених положень, якщо правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, не був схвалений особою (зокрема, юридичною особою в особі органу, уповноваженого надавати згоду на вчинення правочину), то такий правочин не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов'язки особи в силу закону. Натомість у разі наступного схвалення такого правочину він вважається укладеним з моменту його вчинення.
Водночас недійсним може бути визнаний лише укладений правочин. Договір, який не укладено, не може бути визнаний недійсним; наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено; при цьому такий спосіб захисту як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19, пункти 7.18, 7.21)).
Якщо позивач прагне набути або відновити втрачене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності (принцип реєстраційного підтвердження володіння, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) та інші), то застосовуються способи захисту прав, які призводять до набуття позивачем володіння нерухомим майном, наприклад, віндикаційний позов (стаття 387 Цивільного кодексу України); позов про примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України), зокрема позов про витребування нерухомої речі у продавця, який відмовився передати річ (частина друга статті 665, частина перша статті 620 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання недійсного правочину, тобто нікчемного або визнаного судом недійсним оспорюваного правочину (абзац другий частини першої статті 216, частина перша, пункт 1 частини третьої статті 1212, частина перша статті 1213 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання неукладеного правочину, чи в інших випадках набуття нерухомого майна без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (частина перша статті 1212, частина перша статті 1213 Цивільного кодексу України).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76))»;
- цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 908/2130/20, в якій виснував про неукладеність правочину, який надалі не був схвалений позивачем відповідно до вимог статті 241 ЦК України (пункт 50 постанови);
- у постановах від 20 квітня 2023 року у справах № 911/1908/21 і № 911/40/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважав, що правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, який не схвалила особа, яку він представляв, є укладеним і його можна визнати недійсним (є оспорюваним);
- у постанові у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22) Велика Палата Верховного Суду не вказала про відступ від висновку щодо застосування приписів статті 241 ЦК України у подібних правовідносинах стосовно наслідків правочину, вчиненого представником із перевищенням повноважень, який не схвалила особа, яку він представляв, а також щодо належного способу захисту прав такої особи, якщо внаслідок неукладеного правочину для неї настали певні негативні наслідки, зокрема її майно було передане у володіння іншої особи;
- у судовій практиці був усталеним висновок, що для визнання недійсним договору, укладеного з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень представником. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент за договором, діяла недобросовісно і нерозумно, тобто знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва особи представником, який укладає договір від її імені (див. висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц і від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17 та від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц тощо);
- Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 25 травня 2023 року, повертаючи на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 547/727/20-ц (провадження № 14-3цс23), не знайшла підстав для відступу від відповідних висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц. У тій ухвалі Велика Палата Верховного Суду вказала на узгодженість і єдність правозастосовної практики у спірних правовідносинах, що підтверджують висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц і у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17 та від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц;
- Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 13 вересня 2023 року, повертаючи на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 547/818/20 (провадження № 14-94цс23), не знайшла підстав для відступу від відповідних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17 і від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 квітня 2023 року у справі № 911/1908/21 та від 20 квітня 2023 року у справі № 911/40/22. У тій ухвалі Велика Палата Верховного Суду вказала, що Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 28 червня 2023 року у справі № 547/818/20 не зазначив, від яких саме конкретних висновків слід відступити та фактично вказав про необхідність урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 червня 2023 року у справі № 908/2130/20. Однак обставини справ № 522/22473/15-ц і № 908/2130/20 є неподібними з обставинами справ № 547/818/20;
- Судді Банасько О. О., Власов Ю. Л., Гудима Д. А., Крет Г. Р., Пільков К. М., Ткач І. В., Ткачук О. С. виклали окрему думку на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 13 вересня 2023 року про повернення справи № 547/818/20. Мотивували тим, що у постановах Великої Палати Верховного Суду, прийнятих як у справі № 668/13907/13-ц, так і в справі № 522/22473/15-ц, вона застосовувала приписи статті 241 ЦК України. Однак у постанові в справі № 668/13907/13-ц визначила їхнє співвідношення з приписами частини третьої статі 92 ЦК України, а у постанові в справі № 522/22473/15-ц безвідносно до висновку щодо застосування частини третьої статті 92 ЦК України сформулювала висновок про неможливість визнання недійсним правочину, вчиненого від імені юридичної особи її представником із перевищенням його повноважень, якщо відповідний правочин не був надалі схвалений юридичною особою (загальними зборами її учасників). За обставинами справи № 547/818/20 первісний орендар (товариство з обмеженою відповідальністю) звернувся з позовом до орендодавиці та нового орендаря (товариства з обмеженою відповідальністю), зокрема, про визнання недійсним договору (угоди про розірвання договору оренди землі, укладеного з первісним орендарем), який представник первісного орендаря уклав із орендодавицею з перевищенням повноважень. Судді вважали, що застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України не залежить ні від виду осіб, до яких належать позивачі та відповідачі (зокрема від організаційно-правових форм юридичних осіб), ні від підстави представництва таких осіб, ні від виду та предмета договорів, які вони укладають (договір купівлі-продажу будівлі, договір оренди земельної ділянки тощо). Тому спірні правовідносини у справах № 668/13907/13-ц, № 522/22473/15-ц і № 547/669/20 є подібними за змістовим критерієм. У цих справах спірні матеріальні правовідносини стосувалися прав та обов'язків сторін договорів про відчуження майна (у справі № 668/13907/13-ц - нежитлового приміщення, у справі № 522/22473/15-ц - будинку і земельної ділянки, у справі № 547/669/20 - права оренди земельної ділянки, однак для застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України об'єкти спірних правовідносин значення не мають). Проблемним питанням у всіх цих справах є те, чи породжують права й обов'язки обох сторін відповідного договору дії представника однієї зі сторін-юридичної особи, який відповідне майно відчужив із перевищенням повноважень;
- наведені приклади судової практики касаційного суду підтверджують наявність двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування приписів статті 241 ЦК України: (1) перевищення повноважень представником зумовлює оспорюваність правочину, вчиненого з перевищенням повноважень; (2) перевищення повноважень представником без їх схвалення особою, яку представляють, призводить лише до констатації неукладеності договору, який не можна визнати недійсним;
- необхідно відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц і від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17 та від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 квітня 2023 року у справах № 911/1908/21 і № 911/40/22, та вказати таке:
«За змістом статті 241 ЦК України правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення такого правочину. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов'язки особи в силу закону (не є укладеним). Натомість у разі наступного схвалення такого правочину він вважається укладеним з моменту його вчинення.
Водночас недійсним може бути визнаний лише укладений правочин. Договір, який не укладено, не може бути визнаний недійсним; наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено; при цьому такий спосіб захисту як визнання правочину неукладеним не є належним способом захисту прав та інтересів.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав чи інтересів є самостійною підставою для відмови в позові».
(5) Зміст ухвали Великої Палати Верховного Суду
15. 14 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу про повернення справи на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду. Мотивувала так:
- у постанові від 27 червня 2018 року в справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18) Велика Палата Верховного Суду залишила в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову. Підтримала мотиви цього суду, згідно з якими мета, з якою позивач уклав оспорюваний договір, дії позивача з його виконання (у тому числі прийняття оплати, подальше спільне з відповідачем утримання майна) дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його уклали. Для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його уклав представник юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити: по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно (тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці контрагента за договором несе юридична особа); по-друге, дії сторін такого договору мають підтверджувати відсутність реального наміру його укладення і виконання. Не зазначивши обставин, які безспірно засвідчують обізнаність відповідачки щодо наявності обмежень у представника продавця на відчуження майна, суд апеляційної інстанції помилково виснував про визнання оспорюваного правочину недійсним;
- у справі № 547/669/20 суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки орендодавиця під час укладення 14 листопада 2017 рокудоговору про розірвання договору оренди землі від 18 серпня 2016 рокудіяла добросовісно, відповідно до вимог закону і не знала та не могла знати, що в директора Виробничого підрозділу «Агрофірма «Семенівська» Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт» Сліпаченка П. П. відсутні повноваження на таке розірвання;
- Велика Палата Верховного Суду, повертаючи 25 травня 2023 року справу № 547/727/20-ц (провадження № 14-3цс23) на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, «не знайшла» підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17 і постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц. Вказала на узгодженість і єдність відповідної правозастосовної практики;
- Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу № 547/669/20, що є аналогічною до справи № 547/818/20, на розгляд Великої Палати Верховного Суду, керувався тими ж мотивами та вказав ті самі постанови, які зазначив в ухвалі від 28 червня 2023 року у справі № 547/818/20;
- Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20 проаналізувала постанови Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц і від 28 травня 2020 року у справі № 608/969/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 127/7798/17 та від 11 вересня 2019 року у справі № 466/9251/13-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 квітня 2023 року у справах № 911/1908/21 і № 911/40/22. Але «не знайшла» передбачених частинами третьою та четвертою статті 403 ЦПК України підстав для прийняття справи № 547/818/20 для продовження розгляду у Великій Палаті Верховного Суду;
- оскільки справу № 547/669/20 для розгляду Великій Палаті Верховного Суду передали з тих самих підстав, що й справу № 547/818/20, які вона вважала необґрунтованими та раніше повернула її на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, то підстави для прийняття справи № 547/669/20 відсутні.
СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
16. Вважаємо помилковим повернення справи № 547/669/20 на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду. На наш погляд, Велика Палата Верховного Суду мала прийняти цю справу для продовження розгляду тому, що отримала її для відступу, насамперед, від неповністю узгоджених між собою висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України. З одного боку, у постанові від 27 червня 2018 року в справі № 668/13907/13-ц Велика Палата Верховного Суду, слідуючи усталеній практиці (власній і Верховного Суду України), не ставила під сумнів те, що визнати недійсним правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, можливо, якщо цей правочин не отримав наступне схвалення особи, від імені якої діяв цей представник. З іншого боку, у постанові від 1 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що визнання недійсним правочину, вчиненого представником із перевищенням повноважень, неможливе, якщо цей правочин не отримав наступне схвалення особи, від імені якої діяв цей представник (за відсутності такого схвалення правочин є неукладеним, тобто таким, який не можна визнати недійсним).
17. За обставинами справи № 668/13907/13-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 27 червня 2018 року, акціонерне товариство-продавець звернулося з позовом до фізичної особи-покупця про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. Мотивувало тим, що від імені товариства договір уклала неуповноважена на те особа - голова правління, який не мав права одноособово розпорядитися вказаним приміщенням. За заявою відповідачки про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій і залишила в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Застосувала приписи частини третьої статті 92 та статті 241 ЦК України, а також висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-72цс17, такого змісту:
«Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа».
18. За обставинами справи № 522/22473/15-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову 1 березня 2023 року, юридична особа, яка була єдиним учасником товариства з обмеженою відповідальністю, звернулася з позовом до цього товариства та фізичної особи, які уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок і розташованих на них будівель, про визнання цих договорів недійсними. Позивач мотивував вимоги тим, що від імені товариства оскаржені договори директор уклав із перевищенням його повноважень за відсутності відповідного рішення загальних зборів. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Мотивувала, зокрема, тим, що позивач застосував неналежний спосіб захисту його права. Сформулювала такий висновок (пункти 120-121 постанови):
«За змістом зазначених положень [частин першої, другої статті 241 ЦК України, частини першої статті 46 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»], якщо правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, не був схвалений особою (зокрема, юридичною особою в особі органу, уповноваженого надавати згоду на вчинення правочину), то такий правочин не створює, не змінює і не припиняє цивільні права та обов'язки особи в силу закону. Натомість у разі наступного схвалення такого правочину він вважається укладеним з моменту його вчинення. Водночас недійсним може бути визнаний лише укладений правочин. Договір, який не укладено, не може бути визнаний недійсним; наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено; при цьому такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19, пункти 7.18, 7.21)».
19. Звертаємо увагу на те, що у постановах Великої Палати Верховного Суду, прийнятих як у справі № 668/13907/13-ц, так і в справі № 522/22473/15-ц, вона застосовувала приписи статті 241 ЦК України. Однак у справі № 668/13907/13-ц визначила їхнє співвідношення з приписами частини третьої статі 92 ЦК України, а у справі № 522/22473/15-ц безвідносно до висновку щодо застосування положення частини третьої статті 92 ЦК України сформулювала висновок про неможливість визнання недійсним правочину, вчиненого від імені юридичної особи її представником із перевищенням його повноважень, якщо відповідний правочин не був надалі схвалений юридичною особою (загальними зборами її учасників).
20. За обставинами справи № 547/669/20, яку 4 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, первісний орендар-товариство з обмеженою відповідальністю звернулося з позовом до орендодавиці та нового орендаря-товариства з обмеженою відповідальністю, зокрема, про визнання недійсним договору (угоди про розірвання укладеного з первісним орендарем договору оренди землі), який представник первісного орендаря уклав із орендодавицею з перевищенням повноважень.
21. Наголошуємо на тому, що застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України не залежить ні від виду осіб, до яких належать позивачі та відповідачі (зокрема від організаційно-правових форм юридичних осіб), ні від підстави представництва таких осіб, ні від виду та предмета договорів, які вони укладають (договір купівлі-продажу будівлі, договір оренди земельної ділянки тощо). Тому спірні правовідносини у справах № 668/13907/13-ц, № 522/22473/15-ц і № 547/669/20 є подібними за змістовим критерієм. У цих справах спірні матеріальні правовідносини стосувалися прав та обов'язків сторін договорів про відчуження майна (у справі № 668/13907/13-ц - нежитлового приміщення, у справі № 522/22473/15-ц - будинку і земельної ділянки, у справі № 547/669/20 - права оренди земельної ділянки, однак для застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України об'єкти спірних правовідносин значення не мають). Проблемним питанням у всіх цих справах є те, чи породжують права й обов'язки обох сторін відповідного договору дії представника однієї зі сторін-юридичної особи, який відповідне майно відчужив із перевищенням повноважень.
22. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України.
23. Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
24. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів із урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
25. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду (частина третя статті 403 ЦПК України).
26. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати (частина четверта статті 403 ЦПК України).
27. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше прийнятих постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Оскільки принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності, зокрема, щодо застосування приписів статті 241 ЦК України, підстав для постановлення у справі № 547/669/20 ухвали від 14 листопада 2023 року не було.
ВИСНОВКИ
28. З огляду на те, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц, потребують узгодження щонайменше із її висновками, сформульованими у постанові від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц, Велика Палата Верховного Суду мала прийняти справу № 547/669/20 для продовження розгляду, а не повертати її відповідній колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду через нібито відсутність підстав для прийняття, які вона вже згадала в ухвалі від 13 вересня 2023 року про повернення справи № 547/818/20 на розгляд відповідної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
29. Постановляючи 14 листопада 2023 року ухвалу про повернення справи № 547/669/20 Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що застосування приписів статей 92 і 241 ЦК України не залежить ні від виду осіб, до яких належать позивачі та відповідачі (зокрема, від організаційно-правових форм юридичних осіб), ні від підстави представництва таких осіб, ні від виду та предмета договорів, які вони укладають (договір купівлі-продажу будівлі, договір оренди земельної ділянки тощо).
Судді: О. О. Банасько
Ю. Л. Власов
Д. А. Гудима
К. М. Пільков
І. В. Ткач