КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 грудня 2023 року Київ № 320/11225/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві, за участі третьої особи, яка не заявляє вимог щодо предмета спору Державної судової адміністрації України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (далі - відповідач), за участі третьої особи, яка не заявляє вимог щодо предмета спору Державної судової адміністрації України (далі - третя особа), в якому позивач просить суд:
- визнати дії відповідача щодо невиплати суддівської винагороди позивачу з 18.10.2022 протиправними;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 18.10.2022 по 01.04.2023, з урахуванням розміру та надбавок суддівської винагороди визначених статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та з відрахуванням обов'язкових податків та зборів.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що питання надання та оплати щорічної оплачуваної відпустки суддям регулюються виключно ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», положення частини першої статті 12 Закону № 2352 до цих правовідносин не застосовуються. Отже, відповідач безпідставно не виплачує позивачу суддівську винагороду за період з 18.10.2022 по 01.04.2023, з урахуванням розміру та надбавок суддівської винагороди визначених статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до ухвали від 17.04.2023 відкрито провадження та справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач подав до суду відзив на позов, в якому наголосив, що роботодавець зобов'язаний зберігати лише робоче місце й посаду за працівниками ,яких увільнено від роботи на час військової служби. У зв'язку з чим, а також із-за відсутності бюджетних асигнувань, відповідач не здійснював виплату середнього заробітку позивачу.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Указом Президента України від 29.09.2016 №425/2016 ОСОБА_2 призначено строком на п'ять років на посаду судді Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області.
Відповідно до наказу Командира військової частини НОМЕР_1 від 26.02.2022 №4 згідно Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», мобілізаційної директиви Головнокомандувача Збройних Сил України від 24.02.2022 №32/321/501/13т у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, зокрема, позивача зараховано у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 , зараховано до списків особового складу вказаної військової частини та на всі види забезпечення.
У подальшому, відповідно до наказу командувача сил територіальної оборони Збройних сил України від 09.07.2022 №178 позивача увільнено від займаної посади і призначено до Сил територіальної оборони Збройних Сил України.
Також, рішенням Верховного Суду від 17.10.2022 №484/0/149-22 відряджено суддю Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області до Оболонського районного суду міста Києва з 18.10.2022.
15.03.2023 позивач звернувся із заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві про виплату йому суддівської винагороди з 18.10.2022.
Листом від 03.04.2023 №2м93-23-193/23 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві повідомило позивача про призупинення виплати йому суддівської винагороди на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ.
Вважаючи наявними протиправні дії відповідача щодо припинення виплати суддівської винагороди, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Відповідно до приписів статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
За приписами частини першої статті 4 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-ХІІ, у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.
Частинами один, три статті 17 Закону України «Про оборону України» №1932-ХІІ встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов'язок у запасі відповідно до законодавства.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
До видів військової служби, згідно з частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ, відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в первинній редакції), за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Натомість, 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року №2352-IX, яким внесені зміни до КЗпП України, зокрема, у частині 3 статті 119 слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінені словами «зберігаються місце роботи і посада».
Як наслідок, з 19.07.2022 (з дати набрання чинності Законом №2352-ІХ) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, зберігається лише місце роботи і посада (без збереження середнього заробітку).
При цьому, правові підстави для виплати вказаним працівникам з 19.07.2022 середнього заробітку відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній до внесення змін Законом № 2352-ІХ) відсутні.
Так, частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Отже суддівства винагорода не може регулюватися іншими нормативно-правовими актами, крім Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Суд наголошує, що позивач не втратив статусу судді, отже лише Законом України «Про судоустрій і статус суддів» може регулюватися його суддівська винагорода.
При цьому, позивач на певний час увільнений від виконання функцій судді у зв'язку з мобілізацією.
Однак, позивач не позбавлений статусу судді, а отже, питання щодо суддівської винагороди має вирішуватися у відповідності до вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті130 Конституції України.
Також, суд бере до уваги, що частиною десять статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII, передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Отже, вказаною нормою чітко визначено, що суддя не має права лише на отримання доплат до посадового окладу в період коли не здійснює правосуддя.
При цьому, не зазначається, що в період не здійснення правосуддя заробіток судді виплачується у відповідності до норм КЗпП України.
На думку суду, оскільки спеціальним Законом (Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, тому не можна регулюватися нормами частини три статті 119 КЗпП України, у питаннях щодо суддівської винагороди.
Позивач з незалежних від нього причин (через агресію рф) був позбавлений можливості здійснювати правосуддя, оскільки своїм обов'язком вважав захист України від нападу агресора. Це конституційний обов'язок кожного громадянина України.
Однак, позивач при мобілізації не втратив свій статус судді, отже не втратив гарантії незалежності, які забезпечуються Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII (зокрема і щодо суддівської винагороди).
При вирішенні цього спору суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2022 у справі №990/4/22.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя.
Такі випадки поділяються на дві категорії.
До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя.
Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв'язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відрядженні, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв'язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до статті 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Держава у свою чергу забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Конституції України).
Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій.
Судді виконують свої обов'язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.
Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов'язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об'єктивними, безсторонніми та незалежними.
Із набуттям статусу судді пов'язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях (зокрема, і що стосується суддівської винагороди).
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 зазначав: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу... Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо)...» (абзац 5 підпункт 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Невід'ємним елементом статусу суддів, зокрема, є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення.
У більшості випадків, коли суддя не здійснює правосуддя (окрім випадків застосування до судді дисциплінарного стягнення), йому (судді) виплачується суддівська винагорода.
Отримання від держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди, нерозривно пов'язує цю особу з її статусом судді.
Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першої статті 55 Конституції України.
У рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
У рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів.
У цьому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, в одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме:
-відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності,
-тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення,
-відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України,а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України,мобілізація.
Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону № 192 у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Проте, якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону №2453 у редакції Закону №192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.
Застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 підхід до об'єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та домірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.
З огляду на викладене, суд наголошує, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ.
Так, на думку суду не можуть бути застосовані до правовідносин щодо суддівської винагороди положення частини третьої статті 119 КЗпП України, оскільки питання суддівської винагороди та гарантії незалежності судді регулюються статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Суд також звертає увагу на той факт, що Рада суддів України у рішенні від 19.04.2019 №21 «Про право суддів здійснювати правосуддя після спливу строку відсторонення та на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018» висловила позицію про те, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018(4062/15).
Крім цього, Рада суддів України рішенням від 05.08.2022 №24 вирішила, серед іншого, звернути увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддям, увільненим від виконання обов'язків з відправлення правосуддя у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації, виплачується суддівська винагорода та передбачені законом доплати до посадового окладу.
З урахуванням конституційних гарантій незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та спеціального Закону України «Про судоустрій і статус суддів»№1402-VIII над іншими нормами законодавства при вирішенні питання щодо суддівської винагороди та незалежності суддів, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що з моменту набрання чинності Законом №2351-IX, яким внесені зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України стосовно збереження за працівниками, прийнятими на військову службу за призовом під час мобілізації, лише місця роботи і посади, але без збереження середнього заробітку, суддям, увільненим від виконання обов'язків з відправлення правосуддя у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода має виплачуватися у відповідності до частини 10 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII.
Проте, судом встановлено та відповідачем не заперечується, що у липні 2022 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду у відповідності до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII.При цьому, з 18.10.2022 по теперішній час суддівська винагорода позивачу не виплачувалась.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Виходячи з того, що частиною десятою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу, а частина третя статті 119 КЗпП України не регулює правовідносини щодо суддівської винагороди, суд вбачає, що суддівська винагорода позивачу має бути нарахована у відповідності до частини десятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Щодо вимоги встановити звернення рішення суду до негайного виконання на підставі пункту 1 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що відповідно до пункту 2 частини першої цієї негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив рішення, за заявою учасників справи або з власної ініціативи може ухвалою в порядку письмового провадження або зазначаючи про це в рішенні звернути до негайного виконання рішення, у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1 і 2 частини першої цієї статті.
З аналізу викладеного випливає, що негайно виконуються рішення про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, тобто умовою для негайного виконання судового рішення є задоволення вимог позивача про стягнення певної суми заробітної плати, з якої можна виокремити її місячний розмір.
Враховуючи наведені норми слід відмовити позивачу у зверненні рішення суду до негайного виконання.
Як наслідок, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Зважаючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, суд вважає відсутніми підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати дії в Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо невиплати суддівської винагороди ОСОБА_2 з 18.10.2022 протиправними.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (код ЄДРПОУ: 2626805901133, місцезнаходження: м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) суддівську винагороду за період з 18.10.2022 по 01.04.2023 відповідно до частини десятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з відрахуванням обов'язкових податків та зборів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Шевченко А.В.