П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
УХВАЛА
08 грудня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/9687/22
Перша інстанція: суддя Бжассо Н.В.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
розглянувши заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року по справі за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Одеської обласної прокуратури на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
В липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Одеської обласної прокуратури, в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Одеської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати йому з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно заробітної плати відповідно до положень ст.81 Закону України «Про прокуратуру»; зобов'язати Одеську обласну прокуратуру здійснити з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно перерахунок та виплату йому заробітної плати у відповідності до вимог ст.81 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням виплачених сум.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. (включно) позивачу протиправно нараховувалася та виплачувалася заробітна плата відповідно до положень Постанови КМУ «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012р. №505, а не в розмірі, передбаченому у ст.81 Закону України «Про прокуратуру», яка інакше регулює розміри належних до виплати прокурорам заробітних плат (в більшому розмірі), що відповідало б чинному законодавству України та рішенню Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправною відмову Одеської обласної прокуратури стосовно нарахування та виплати позивачу за період з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно заробітної плати відповідно до ст.81 Закону України «Про прокуратуру». Зобов'язано Одеську обласну прокуратуру здійснити позивачу з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно перерахунок та виплату заробітної плати у відповідності до вимог ст.81 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням виплачених сум.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 24.10.2022р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неповного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення цієї справи. У зв'язку із цим позивач просив змінити рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2021р., шляхом доповнення його мотивувальної частини обставинами та аргументами, що зазначені ним в апеляційній скарзі.
Також, не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу та просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в позові.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу Одеської обласної прокуратури - задовольнено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі.
Приймаючи вказану постанову, суд апеляційної інстанції вважав, що системний аналіз приписів Закону №113-ІХ дозволяє зробити висновок, що на зазначений період (тобто, до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється на підставі вимог Постанови КМУ «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012р. №505, яка була чинною у оспорюваний позивачем період.
Згідно з п.п.1,2,6 цієї Постанови КМУ №505, нею було затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-5; надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці: 1) установлювати: працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів, а також зазначено, що видатки, пов'язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснюється в межах затвердженого фонду оплати праці.
Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно зі ст.81 Закону №1697-VII зі змінами, внесеними Законом №113-ІХ.
Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що положеннями п.3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи не проходження ними атестації.
А тому, прирівняння посадового окладу позивача (апелянта), який не пройшов переатестацію, до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, взагалі суперечить вимогам Закону №113-ІХ.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. у справі №6-р/2020, на яке посилався позивач в обґрунтування своєї позиції, стосується приписів ст.81 Закону №1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні ст.131-1 Конституції України та пов'язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А відтак, застосування ст.81 Закону №1697-VII зі змінами в редакції Закону №113-ІХ без обмежень у цій справі, пов'язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону №113-ІХ).
Судами обох інстанцій встановлено та беззаперечно підтверджується матеріалами справи, що позивач звільнений з посади саме у зв'язку з неуспішним проходженням атестації.
Отже, за таких обставин позивач ОСОБА_1 не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають саме приписи абз.3 п.3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, зі змісту яких чітко вбачається, що на період до дня звільнення або ж переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до вимог Постанови КМУ №505, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Відповідно, підстави для задоволення позовних вимог, у даному випадку, відсутні.
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року у даній справі.
ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з заявою про перегляд за виключними обставинами постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року та просив задовольнити дану заяву та переглянути цю постанову на підставі п.1 ч.5 ст.361 КАС у зв'язку з виключними обставинами - встановлення Конституційним Судом України рішенням від 13.09.2023 у справі №3-80/2022 неконституційності другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури“ від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, застосованого судом апеляційної інстанції при вирішенні справи, коли рішення суду апеляційної інстанції ще не виконане. Скасувати постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10.02.2023 у справі №420/9687/22, залишивши в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06.10.2022 року.
В обґрунтування вказаної заяви було вказано, що відповідно до п.2.6. рішення КСУ від 13.09.2023: «Прокуратуру інституційно віднесено до системи правосуддя. Визначені статтею 131і Конституції України функції та юридичний статус прокуратури, а також установлений Законом № 1697-VII статус прокурора та обсяг гарантій його 10 незалежності становлять єдину систему гарантій незалежності прокуратури як інституції загалом, так і окремого прокурора зокрема. Отже, Верховна Рада України створила підстави для впевненості прокурорів у тому, що їхній статус (і відповідно невіддільні його елементи), як і статус суддів, гарантований державою, захищений нормативними актами вищого рівня, ніж підзаконні акти. Такий підхід законодавець підтвердив тим, що, запровадивши Законом №113-ІХ реформу органів прокуратури, зберіг юридичний статус прокурорів та керівників регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорів і керівників структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, який вони мали до набрання чинності Законом №113-ІХ, під час реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури (перше речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону №113-ІХ).
Конституційний Суд України також звернув увагу на те, що одночасна дія актів права того самого рівня, які неоднаково регулюють те саме питання - винагороду прокурора - не відповідає вимозі юридичної визначеності як складнику правовладдя, установленого приписом частини першої статті 8 Конституції України за формулою; „В Україні визнається і діє принцип верховенства права“.
На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону №113-ІХ не відповідає вимогам правовладдя в аспекті юридичної визначеності, а отже, суперечить статті 8 Конституції України».
З наведеного в рішенні Суду обґрунтування випливає, що оспорений пункт 3 розділу II Закону №113-IX не відповідає Конституції України в частині: - статті 6 (через несумісність із принципом поділу влади); - статті 8 (через створення юридичної невизначеності, що є недодержанням принципу верховенства права/правовладдя); - статті 24 (через дискримінаційний підхід до питання винагороди прокурорів); - статті 41 (через порушення права особи на власність).
На аналогічні доводи щодо неправомірності застосування означеної норми Закону №113-ІХ, наведені в рішенні КСУ від 13.09.2023 року, позивачем зверталася увага апеляційного суду в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції та у його відзиві на апеляційну скаргу відповідача у справі №420/9687/22, але їх суд апеляційної інстанції відхилив з посиланням на чинність та застосовність норми речення другого абзацу третього пункту 3 розділу II Закону №113-ІХ.
Фактично суд першої інстанції у рішенні від 06.10.2022 прийшов правового висновку про необхідність застосування єдино можливої норм права до спірних правовідносин - ст.81 Закону України «Про прокуратуру», разом з тим, недостатньо мотивував рішення, у зв'язку з чим, позивачем подано апеляційну скаргу виключно в частині доповнення мотивування рішення, а суд апеляційної інстанції переглянув та скасував таке рішення повністю з підстав невірного застосування норми права, яке по суті вірно застосовано судом першої інстанції, і в обґрунтування постанови апеляційного суду від 10.02.2023 року, якою скасовано рішення першої інстанції і ухвалено нове протилежне рішення, лягли виключно підстави чинності речення другого абзацу третього пункту 3 розділу II Закону №113-ІХ, тому факт встановлення неконституційності даної норми передбачає перегляд судового рішення суду апеляційної інстанції та скасування постанови апеляційного суду від 10.02.2023.
Заявник вказав, що суд з урахуванням виключної обставини у виді встановлення неконституційності застосовної норми пункту 3 розділу II Закону №113-ІХ, має переглянути своє судове рішення у виді постанови від 10.02.2023 року та скасувати свою постанову з ухваленням нової про відмову в задоволенні апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції, залишивши в силі рішення першої інстанції, так як норма, якою керувався відповідач у спірних правовідносинах, і яку застосував суд апеляційної інстанції, визнана неконституційною, тобто такою, що визначально була ухвалена законодавцем у грубій суперечності з положеннями статей 6, 8, 24, 41 Конституції України.
Також, заявник звернув увагу, що в позові були викладені вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити перерахунок та виплатити заробітну плату прокурора у відповідності до вимог ст.81 Закону України «Про прокуратуру» у період з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно. До вказаного періоду вже існувало прийняте діюче рішення Конституційного Суду України від №6-р/2020 від 26 березня 2020 року, разом з тим, таке посилання судів обох інстанцій на дане рішення було обмежене лише дослідженням обставин того, що вказаним рішенням КСУ розглянуто лише окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Разом з цим, Конституційний Суд України у вказаному рішенні навів обґрунтування свого рішення, які мають важливе значення для розгляду справи № 420/9687/22, які суд апеляційної інстанції не врахував.
Розглянувши матеріали справи, доводи вказаної заяви, заслухавши суддю-доповідача, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної заяви з огляду на таке.
Положеннями статті 361 КАС країни передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами.
Підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є:
1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане;
2) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні кримінального правопорушення, внаслідок якого було ухвалено судове рішення;
3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
Зі змісту статті 368 КАС України вбачається, що справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. В суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. Неявка заявника або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду.
За результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може:
1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі;
2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення;
3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.
Так, звертаючись з даною заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами, як на підставу її подання, заявник посилався на п.1 ч.5 ст.361 КАС України, за яким підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане; в даному випадку заявником зазначено про рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 року у справі №3-80/2022 щодо неконституційності другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури“ від 19 вересня 2019 року №113-ІХ.
Колегія суддів зазначає, що у постанові від 19.02.2021 року у справі №808/1628/18 Об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вказала, що положення пункту 1 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України містять імперативний припис, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи може бути підставою для перегляду рішення за виключними обставинами тільки за умови, якщо таке рішення суду ще не виконане.
У цій же постанові Суд звернув увагу, що словосполучення «ще не виконане», яке вживається у пункті 1 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачає множинного тлумачення або множинного його розуміння.
У цій же постанові Об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду висловила позицію, згідно з якою судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання й тому не може вважатися «не виконаним» у розумінні пункту 1 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України, а значить не може переглядатися за виключними обставинами з вказаної нормативної підстави. У тій самій постанові вказано також, що рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки при вирішенні спору, адже на час виникнення спірних правовідносин та на час прийняття рішення суду першої інстанції положення вказаної норми були чинними та підлягали застосуванню.
Аналогічну позицію щодо застосування приписів пункту 1 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України Об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підтримала в ухвалі від 21.12.2022 року у справі №140/2217/19 та в ухвалі від 22.12.2022 року у справі №805/1312/16-а.
Такий самий підхід Верховний Суд застосував і під час розгляду заяви про перегляд за виключними обставинами судового рішення у справі №600/1450/20-а (ухвала від 13.04.2023 року), у справі №140/11713/20 (ухвала від 27.04.2023 року), у справі №240/35883/21 (ухвала від 27.04.2023 року), у справі №200/5229/20-а (ухвала від 27.04.2023 року), у справі №420/1255/21 (ухвала від 03.05.2023 року), у справі №160/6238/20 (ухвала від 03.05.2023 року), у справі №420/1319/21 (ухвала від 04.05.2023 року), у справі №420/4572/20 (ухвала від 03.05.2023 року), у справі №380/21729/21 (ухвала від 09.05.2023 року), у справі №580/2313/20 (ухвала від 10.05.2023 року), у справі №620/4397/20 (ухвала від 11.05.2023 року).
Крім того, схожий підхід до перегляду судових рішень за виключними обставинами з мотивів встановленої Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, раніше висловила також Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 18.11.2020 року (справа №4819/49/19). У згаданій справі Велика Палата Верховного Суду виходила з аналізу положень пункту 1 частини першої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України (в якому немає застереження «якщо рішення суду ще не виконане») - на підставі якого у справі №4819/49/19 і розглядалося питання про можливість перегляду остаточного судового рішення за виключними обставинами. У цій постанові акцентовано увагу на тому, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
З матеріалів справи вбачається, що постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року було відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову щодо визнання протиправною бездіяльність Одеської обласної прокуратури та зобов'язання Одеської обласної прокуратури здійснити з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно перерахунок та виплату заробітної плати у відповідності до вимог ст.81 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням виплачених сум.
Отже, враховуючи вищенаведену правову позицію щодо перегляду судових рішень, які набрали законної сили, з підстави, визначеної пунктом 1 частини 5 статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів виходить з того, що постанова П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року, щодо перегляду якої за виключними обставинами звернувся заявник, є судовим рішенням, яким повністю відмовлено у задоволенні позову, відповідно це судове рішення не підлягає примусову виконанню, а тому і не може бути переглянуто за виключними обставинами.
Крім того, стосовно рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 р. у справі №6-р/2020, на яке посилався позивач в обґрунтування своєї позиції, колегія суддів зазначає, що відмовляючи в позові апеляційний суд вказував, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020р. у справі №6-р/2020, на яке посилався позивач в обґрунтування своєї позиції, стосується приписів ст.81 Закону №1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні ст.131-1 Конституції України та пов'язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А відтак, застосування ст.81 Закону №1697-VII зі змінами в редакції Закону №113-ІХ без обмежень у цій справі, пов'язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону №113-ІХ).
Судами обох інстанцій встановлено та беззаперечно підтверджується матеріалами справи, що позивач звільнений з посади саме у зв'язку з неуспішним проходженням атестації.
Отже, за таких обставин позивач ОСОБА_1 не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають саме приписи абз.3 п.3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX.
Подаючи дану заяву в порядку ст.361 КАС України ОСОБА_1 вказував, що в позові ним викладені вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити перерахунок та виплатити заробітну плату прокурора у відповідності до вимог ст.81 Закону України «Про прокуратуру» у період з 27.03.2020р. по 14.03.2021р. включно. До вказаного періоду вже існувало прийняте діюче рішення Конституційного Суду України від № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, разом з тим, таке посилання судів обох інстанцій на дане рішення було обмежене лише дослідженням обставин того, що вказаним рішенням КСУ розглянуто лише окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» №1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
З наведеного вбачається, що подаючи заяву в порядку ст.361 КАС України, ОСОБА_1 в частині її обґрунтувань посилався на помилкове, зокрема, судом апеляційної інстанції застосування рішення Конституційного Суду України від № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, яке вже існувало станом на час винесення постанови апеляційного суду.
Водночас, на думку колегії суддів, вказані обґрунтування не відповідають меті та сутності інституту перегляду рішення за нововиявленими обставинами, натомість повинні досліджуватись в порядку касаційного оскарження. При цьому, суд зазначає, що в межах даної справи відмова ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року у даній справі не впливає на розгляд заяви (в контексті вказаних висновків суду) в порядку ст.361 КАС України.
Керуючись ст.361, 367-369 КАС України, суд апеляційної інстанції -
УХВАЛИВ:
В задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2023 року року - відмовити, залишити вказане судове рішення в силі.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук