Рішення від 27.09.2023 по справі 921/672/21

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

27 вересня 2023 року м. ТернопільСправа № 921/672/21(921/53/23)

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Боровця Я.Я.

за участю секретаря судового засідання Сиротюк К.В.

Розглянув справу у порядку загального позовного провадження

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле", вул. Київська, 4 Л, офіс 3, м. Вишневе, Бучанський район, Київська область

до відповідачів:

1. ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

2. ОСОБА_2 ,

АДРЕСА_2 . ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 ,

4. ОСОБА_4 , АДРЕСА_4 .

про визнання недійсними: договору дарування квартири від 26.04.2019, договору купівлі - продажу квартири від 18.02.2020, договору купівлі - продажу квартири від 22.09.2022 та скасування державних реєстрацій права власності.

в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

За участю учасників судового процесу:

від позивача: Яцищин У.М. - адвокат (участь в режимі відеоконференції).

від відповідачів:

1. не з"явився.

2. не з"явився.

3. ОСОБА_5 - адвокат.

4. не з"явився.

Судові процедури.

Судом роз'яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.

Для розгляду справи в режимі відеоконференцзв'язку використовуються засоби для здійснення фіксації судового процесу в режимі відеоконференц-прийому "EASYCON".

Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.

Суть справи.

В провадженні Господарського суду Тернопільської області перебуває справа №921/672/21 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_1 , відповідно до положень Кодексу України з процедур банкрутства.

Постановою Господарського суду Тернопільської області від 26 грудня 2022 року у справі №921/672/21 припинено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Припинено повноваження керуючого реструктуризацією боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича. Визнано банкрутом фізичну особу - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Введено процедуру погашення боргів боржника ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Призначено керуючим реалізацією майна банкрута фізичної особи - ОСОБА_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича ( свідоцтво арбітражного керуючого №229 від 26.02.2013).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле" звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідачів: 1. ОСОБА_1 , 2. ОСОБА_2 , 3. ОСОБА_3 , 4. ОСОБА_4 про визнання недійсними: договору дарування квартири від 26.04.2019, договору купівлі - продажу квартири від 18.02.2020, договору купівлі - продажу квартири від 22.09.2022 та скасування державних реєстрацій права власності.

Відкриття провадження у справі.

Відповідно до Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 16.01.2023, для розгляду справи №921/672/21(921/53/23) визначено суддю Боровця Я.Я.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.01.2023 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле" залишено без руху, на підставі частини 1 статті 174 ГПК України, для надання можливості позивачу усунути недоліки позовної заяви.

02.02.2023 на адресу Господарського суду Тернопільської області надійшло клопотання заявника про усунення недоліків ( вх. № 924), зі змісту якого вбачається, що позивачем усунуто недоліки позовної заяви, які визначено в ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 18.01.2023.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 06.02.2023 зобов'язано Ірпінську міську раду надати інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_2 , АДРЕСА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , відповідно до частин 6, 7 статті 176 ГПК України.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 06.02.2023 зобов'язано Байковецьку сільську громаду Тернопільського району Тернопільської області надати інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , відповідно до частин 6, 7 статті 176 ГПК України.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 06.02.2023 зобов'язано Лісовогринівецьку сільську громаду Хмельницького району Хмельницької області надати інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_4 , АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , відповідно до частин 6, 7 статті 176 ГПК України.

28.02.2023 Байковецькою сільською громадою Тернопільського району Тернопільської області надано відповідь №396 від 22.02.2023 (вх. №1757), зі змісту якої інформовано, що фізична особа - ОСОБА_3 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_3 .

22.03.2023 Лісовогринівецькою сільською громадою Хмельницького району Хмельницької області надано відповідь №183 від 20.02.2023 (вх. №2533), зі змісту якої інформовано, що фізична особа - ОСОБА_4 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 .

23.03.2023 Ірпінською міською радою надано відповідь №01-20/653 від 01.03.2023 (вх. №2562), зі змісту якої інформовано, що фізична особа - ОСОБА_2 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_5 .

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 28.03.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №921/672/21(921/53/23) в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27.04.2023.

Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.

Підготовче провадження.

Підготовче засідання вперше призначено на 27.04.2023.

Протокольними ухвалами від 27.04.2023, від 18.05.2023, від 01.06.2023 та від 14.06.2023 підготовчі засідання відкладалися відповідно на 18.05.2023, на 01.06.2023, на 14.06.2023 та на 18.07.2023.

Ухвалою суду від 24.07.2023 підготовче засідання у справі №921/672/21(921/53/23) призначено на 08.08.2023.

Ухвалою суду від 01.06.2023 продовжено строк підготовчого провадження у справі №921/672/21(921/53/23).

Пунктом 3 частини 2 статті 185 ГПК України встановлено, що за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 08.08.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/672/21(921/53/23) до судового розгляду по суті на 22.08.2023.

Розгляд справи по суті.

У судовому засіданні - 07.09.2023розпочато розгляд справи по суті.

Протокольними ухвалами від 22.08.2023, від 07.09.2023 та від 20.09.2023 судове засідання відкладалося відповідно на 07.09.2023, на 20.09.2023 та на 27.09.2023.

При розгляді справи по суті, суд з'ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, його вступне та заключне слово та заперечення представника відповідача 3, його вступне та заключне слово.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Оскільки, даний позов розглядається в межах справи №921/671/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 , то відповідно за результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

У судовому засіданні 27.09.2023, після з'ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, суд, після виходу із нарадчої кімнати, оголосив вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.

Судом враховано, що Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" затверджено Указ Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", яким введено в Україні воєнний стан із 05:30 год. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року строком на 90 діб згідно з Указом Президента України 26.07.2023 Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 27.07.2023 за №3275-ІХ.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У відповідності до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

Враховуючи обставину - запровадження воєнного стану в Україні строк розгляду даної справи судом продовжено з урахуванням розумності тривалості розгляду справи по суті.

При цьому суд враховує приписи ст. 129 Конституції України, ст. 2 ГПК України, за якими своєчасний розгляд справи є одним із завдань судочинства, що відповідає положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права кожного на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Інші процесуальні дії.

Ухвалою суду від 06.02.2023 заяву про забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_4 , АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 вчиняти будь які дії, що спрямовані на відчуження, поділ квартири АДРЕСА_6 , загальною площею 100,9 кв.м. (житлова площа - 50,6 кв.м., реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101) до вирішення справи по суті. В іншій частині вимог заяви, відмовлено.

Відповідно до статті 197 ГПК України, ухвалами суду заяви представника позивача про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Ухвалою суду від 01.06.2023 витребувано у Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області інформацію щодо родинного зв"язку між ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - с. Лопушне, Лановецький район, Тернопільська область, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 та ОСОБА_6 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - м. Тернопіль, Тернопільська область, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 та між ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - с. Лопушне, Лановецький район, Тернопільська область, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце народження - м. Тернопіль, Тернопільська область, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

20.06.2023 Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції надіслано відповідь щодо надання інформації ( вх. № 5269).

Аргументи сторін

Правова позиція позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що договір дарування квартири від 26 квітня 2019 року, розташованої за адресою АДРЕСА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., зареєстрований в реєстрі за № 2791, укладений на шкоду кредитору - Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле".

За твердженням позивача, відповідач 1 - ОСОБА_1 здійснив відчуження квартири знаючи про заборгованість перед позивачем та про майбутні негативні майнові наслідки.

На думку позивача вказані обставини свідчать про те, що договір дарування квартири та договора купівлі-продажу квартири мають ознаки фраудаторного правочину - договору, що вчиняється на шкоду кредиторам.

Позов мотивовано статтями 7, 42, 61, 65 Кодексу України з процедур банкрутства, статями 3, 13, 202, 203, 215 Цивільного кодексу України, статтями 8, 9, 55, 124 Конституції України.

У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі, просить суд позов задоволити.

Заперечення відповідачів 1, 2 та 4.

Відповідачі 1, 2 та 4 явку своїх представників в судове засідання не забезпечили, причин неявки суду не повідомили, вимог ухвали суду не виконали, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися, на підставі статей 120, 121 ГПК України - ухвалами суду, які надсилалися рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення з позначкою "Судова повістка", про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (містяться в матеріалах справи).

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Згідно частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи, положення статті 13 ГПК України, якою в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, беручи до уваги, що явка представника відповідача не визнавалась судом обов'язковою, брати участь у судовому засіданні є правом сторони, передбаченим ГПК України, доказів у справі є достатньо для вирішення спору по суті, справа розглядається без їх участі, за наявними у ній матеріалами.

Також, беручи до уваги, що учасники справи, зокрема відповідачі 1, 2 та 4 не скористалися наданими їм процесуальними правами на подання відзиву, суд дійшов висновку, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаних учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті.

Заперечення відповідача 3.

Представник відповідача 3 в судове засідання з"явився, щодо позову заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (вх. №3558 від 26.04.2023) та в додаткових поясненнях (вх. №4701 від 31.05.2023 та вх. № 5933 від 14.07.2023), просить суд відмовити у задоволенні позову.

Крім того, судом враховано, що у відповідності до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (частина 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Отже, сторони не позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами суду щодо даної справи у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Фактичні обставини, встановлені судом.

26 квітня 2019 року між ОСОБА_1 (як, ОСОБА_7 ) та ОСОБА_2 (як, Обдарованою) укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого Дарувальник безоплатно передає у власність Обдаровуваної квартиру АДРЕСА_6 ( п.1 Договору дарування квартири ).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., зареєстрований в реєстрі за № 2791.

В подальшому, зокрема, 18 лютого 2020 року між ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_1 ( як, Продавцем) та ОСОБА_3 (як, Покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно умов якого Продавець передала у власність (продала), а Покупець прийняла у власність (купила) , за ціну і на умовах передбачених даним договором, належну ОСОБА_2 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_6 (п.1.1. Договору купівлі - продажу квартири).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Козар М.М., зареєстрований в реєстрі за № 276.

22 вересня 2022 року між ОСОБА_3 (як, Продавцем) та ОСОБА_4 (як, Покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно умов якого Продавець передає у власність, а Покупець приймає квартиру АДРЕСА_6 (п.1 Договору купівлі - продажу квартири).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Демкович Ю.Л., зареєстрований в реєстрі за №2223.

Вказані договора стали підставою для внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №1034486261101.

Позивач зазначає, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21.04.2020 у справі №607/29452/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле" до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором поруки №П-LVO-134/2 від 14.07.2016, позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле" грошові кошти у розмірі 675 027,04 грн.

За твердженням позивача, відповідач 1 - ОСОБА_1 здійснив відчуження квартири знаючи про заборгованість перед позивачем та про майбутні негативні майнові наслідки.

На думку позивача вказані обставини свідчать про те, що договір дарування квартири та договора купівлі-продажу квартири мають ознаки фраудаторного правочину - договору, що вчиняється на шкоду кредиторам.

Такі обставини є підставою для звернення позивача з даним позовом до суду за захистом свого порушеного права.

Норми права, які застосував суд.

Мотивована оцінка судом.

Згідно статті 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 910/16448/18.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у ній, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а отже наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Аналогічні висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

Процесуально-правовий зміст захисту права, закріпленого у Господарському процесуальному кодексі України, полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (стаття 4 ГПК України).

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно частини 2 статті 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Метою господарського судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України).

Способи захисту права та законного інтересу передбачені в статті 16 Цивільного кодексу України, зокрема способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд, тобто обирає той спосіб захисту, який вона вважає належним та ефективним. Обов'язок доведення суду обґрунтованості своїх вимог з урахуванням обраного способу захисту покладається на особу (позивача), який звернувся до суду за захистом своїх прав.

Зазначені приписи узгоджуються із процесуальними нормами статті 5 Господарського процесуального кодексу України за змістом якої здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними, зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Отже, зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

Відповідно до частини 6 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.

Статтею 2 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Застосування положень Господарського процесуального кодексу Українита інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.11.2021 відкрито провадження у справі №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 ; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; введено процедуру реструктуризації боргів боржника та керуючого реструктуризацією призначено арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича.

Постановою Господарського суду Тернопільської області від 26 грудня 2022 року у справі №921/672/21 припинено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Припинено повноваження керуючого реструктуризацією боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича. Визнано банкрутом фізичну особу - ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Введено процедуру погашення боргів боржника ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Призначено керуючим реалізацією майна банкрута фізичної особи - ОСОБА_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича ( свідоцтво арбітражного керуючого №229 від 26.02.2013).

ОСОБА_1 перебуває у процедурі погашення боргів.

Отже, даний позов розглядається в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

Позов обґрунтований укладенням боржником правочину (договору дарування квартири від 26.04.2019) у період (три роки, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність - 18.11.2021) із заінтересованою особою, наявності майнових вимог боржника та відмови від них, передача майна у власність третім особам, відкриття справи про неплатоспроможність відносно боржника, дають підстави для висновку про зловживання з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, оскільки відчуження майна призвело до зменшення його активів. Правовими підставами визнання недійсним оспорюваних договорів позивач вважає норми частини 1 статті 42 КУзПБ.

Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

У контексті зазначеного можна зробити висновок, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а отже правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство.

До того ж, на відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство, як стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб'єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.

Критерієм для застосування норм статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Отже, стаття 42 КУзПБ застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих у справах про банкрутство, провадження у яких відкрито після введення в дію цього Кодексу.

Враховуючи правову позицію, а також те, що провадження у цій справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 відкрито ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.11.2021, тобто після введення в дію КУзПБ (21.10.2019), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування статті 42 КУзПБ.

Наведена правова позиція викладена Верховним Судом у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 січня 2022 року у справі №905/814/20.

Стаття 42 КУзПБ регулює відносини, що виникли між боржником, кредитором та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені в так званий "підозрілий" період до відкриття провадження у справі про банкрутство або після відкриття провадження у справі про банкрутство. Вказана стаття визначає підстави оспорювання майнових дій боржника з метою забезпечення зберігання майна в інтересах кредиторів або повернення майна боржника, у разі його вибуття, до ліквідаційної маси.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, ст. 42 КУзПБ, встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми, а майнові дії спростовані із застосуванням наслідків передбачених цією нормою.

При розгляді спорів в порядку статті 42 КУзПБ, належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема, але не виключно щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

З огляду на сферу регулювання КУзПБ загалом і за змістом зазначеної норми статті 42, вона є спеціальною по відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

Правові висновки викладено у постанові Верховного суду від 03.03.2020 у справі № 910/1405/14.

Водночас слід зазначити, що Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у Постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм Кодексу України з процедур банкрутства, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію Кодексу України з процедур банкрутства, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.

Розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20.

Щодо позовної вимоги - про визнання недійсним договору дарування квартири від 26.04.2019 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., зареєстрований в реєстрі за № 2791, суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1-2 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

Аналіз норм ст. 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених саме боржником.

Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16, постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 тощо.

Згідно з частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, зокрема визнання правочину недійсним.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами статей 638 і 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Договір дарування, як і договір купівлі-продажу мають споріднену правову спрямованість - передачу відповідного майна у власність іншої особи. Основною ознакою договору дарування є передача майна у власність обдаровуваного саме на безоплатній основі.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).

Як передбачено частиною 2 статті 42 КУзПБ можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора правочини з підстави укладення боржником договору дарування.

Судом встановлено, що 26 квітня 2019 року між ОСОБА_1 (як, ОСОБА_7 ) та ОСОБА_2 (як, Обдарованою) укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого Дарувальник безоплатно передає у власність Обдаровуваної квартиру АДРЕСА_6 ( п.1 Договору дарування квартири ).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., зареєстрований в реєстрі за № 2791.

Згідно відповіді Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо надання інформації ( вх. № 5269 від 20.06.2023 ) вбачається, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у родинних відносинах, а саме відповідно батько та дочка, що підтверджується наступним: актовий запис про народження №819, складений 03.06.1997 Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) щодо ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки міста Київ. Батько : ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мати: ОСОБА_8 .

Суд звертає увагу, що після укладення договору дарування, 18 лютого 2020 року між ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_1 ( як, Продавцем) та ОСОБА_3 (як, Покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно умов якого Продавець передала у власність (продала), а Покупець прийняла у власність (купила) , за ціну і на умовах передбачених даним договором, належну ОСОБА_2 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_6 (п.1.1. Договору купівлі - продажу квартири). Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Козар М.М., зареєстрований в реєстрі за № 276.

З преамбули договору купівлі - продажу квартири від 18.02.2020 вбачається, що від імені ОСОБА_2 підписантом договору є ОСОБА_1 згідно довіреності посвідченої в місті Тернополі приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. - 26 квітня 2019 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 2793.

Дана довіреність видана ОСОБА_2 на ім"я ОСОБА_1 - 26 квітня 2019 року.

Слід зазначити, що договір дарування та довіреність на представництво інтересів ОСОБА_1 від ОСОБА_2 посвідчені приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т. 26 квітня 2019 року - тобто тогож числа, що і укладення договору дарування.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено перелік загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідними для дійсності правочину, є вичерпним.

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5 та 6ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Оскільки оспорюваний правочин - договір дарування вчинений у 26.04.2019 року (тобто за два роки, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність (18.11.2021), тому, відповідно до приписів ст. 42 КУзПБ, цей факт ставить під сумнів справедливе задоволення вимог кредитора у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

За ст.42 КУзПБ недійсність перш за все пов'язується з оцінкою дій боржника, виконання яких мало негативні наслідки для боржника у вигляді зменшення його майнових активів та неплатоспроможності, а наслідком правового регулювання за цією статтею є повернення у ліквідаційну масу майна боржника та унеможливлення боржником зловживаючи своїми правами, вчинення дій на шкоду кредиторам.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, яка передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора

Враховуючи, що за оспорюваним договором дарування, який укладено у період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 , тобто у підозрілий період, між заінтересованими особами, при цьому за наявності значних боргових зобов'язань перед кредиторами, судом встановлено, що оспорюваний правочин вчинено з метою уникнення задоволення вимог кредитора за рахунок майна, що є предметом продажу за такими договорами, а відтак боржник використав правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам його кредитора, в той час, як особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів, а угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Вказане свідчить про спрямованість волі ОСОБА_1 не на досягнення розумної ділової мети, а на виведення активів боржника та завдання йому збитків, з метою ухилення від виконання своїх зобов'язань та порушення прав кредиторів.

Вибуття майна з володіння власника на підставі фраудаторного правочину свідчить про відсутність у нього волі на законне відчуження цього майна, оскільки за таким правочином воля власника спрямована не на правомірну реалізацію свого права власності, а на зловживання ним для досягнення неправомірної цілі - завдання шкоди кредиторам та безпідставне зменшення своїх активів.

Воля власника на відчуження майна може бути виражена виключно в рамках здійснення права власності. Тоді як у відносинах між боржником та його керівником, єдиним учасником (засновником) мало місце не здійснення права власності, а використання боржником свого права власності з іншою метою, яка не захищається позитивним правом.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у родинних відносинах, а саме відповідно батько та дочка, що підтверджується відповіддю Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо надання інформації ( вх. № 5269 від 20.06.2023 ), зі змісту якого вбачається таке: актовий запис про народження №819, складений 03.06.1997 Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) щодо ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки міста Київ. Батько : ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мати: ОСОБА_8 .

Укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем відбулася з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов'язанням.

Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї дочки після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК, суд урахував, що: 1) відповідач 1 - ОСОБА_1 відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору (договору дарування); 3) майно відчужене на користь близького родича (дочки) ОСОБА_2 .

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач1 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) у законодавстві регулюються тільки в певних сферах, в тому числі і у банкрутстві .

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Слід зазначити, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов'язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже, виникло право вимоги до кредитора основного боржника у зв'язку з його неплатоспроможністю.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконане належним чином, а тому кожний кредитор управі розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають на меті добросовісно виконати всі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Тому будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Слід зауважити, що цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов'язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема, через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, викладеного у постанові від 05.04.2023 у справі 920/10/21 (920/868/21), що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Водночас, категорія фраудаторності у галузі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами, зважаючи, що частина друга статті 96 ЦК України вимагає, щоб юридична особа відповідала за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Тобто боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов'язку перед кредитором.

У зв'язку з цим можна розмежувати також критерії фраудаторності: об'єктивний - коли вчиняється правочин цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку за наявності існуючої вже заборгованості; суб'єктивний - усвідомлення боржником появи боргу в результаті укладення правочину, що повинно аналізуватися через призму економічної мети договору, сумлінність та добросовісність дій боржника, які мають бути спрямовані на погашення боргу, а не навпаки, на неможливість виконання зобов'язання.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.

У період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Дії боржника, зокрема, але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.

Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредиторами, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Як вбачається, договір дарування майна був укладений за два роки до судових процедур банкрутства, тобто у підозрілий період. У той час як з урахуванням вищевказаного в період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство або після відкриття провадження у справі про банкрутство, дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права його кредиторів, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Правочин дарування позбавлений економічного сенсу і може бути вчинений лише за наявності дружніх, родинних чи будь-яких інших відносин, які б могли пояснити такий правочин (тлумачення вчинених сторонами дій, як таких, що передбачали безоплатний перехід до "обдарованого" (дарування), не відповідає принципам справедливості та пропорційності, адже створює істотний економічний дисбаланс для "дарувальника".

Першою ознакою фраудаторності є майновий критерій: "перестає бути платоспроможним" безвідносно до наявності/відсутності кредиторів у межах справи про банкрутство.

Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

Однією із форм такої участі боржника є вчинення ним, за наявності в нього невиконаних зобов'язань та заборгованості перед іншими кредиторами, правочину задля нарощування обсягу наявних кредиторських зобов'язань та в майбутнього формування кредиторської заборгованості із заінтересованим кредитором (так званий "дружній кредитор").

Учинення боржником, за наявності у нього невиконаних зобов'язань перед кредитором та неможливості їх виконання, правочину з придбання ним активу - цінних паперів, операції з яким не віднесені до видів його діяльності, свідчить про формальний характер такої заборгованості та її фактично штучне нарощення задля збільшення боргових зобов'язань боржника та включення цієї заборгованості до реєстру вимог кредиторів, як наслідок, зумовлює зменшення конкурсної маси боржника за рахунок якої здійснюється задоволення вимог інших кредиторів.

Такий правочин за участі боржника своїм правовим наслідком вчинення очевидно має вплив на розмір задоволених вимог кредитора, які задовольняються за рахунок конкурсної маси та реалізацію ним прав у справі про банкрутство, обсяг наявності яких (зокрема кількісний склад голосів на зборах та комітеті кредиторів) перебуває в залежності від наявних в нього визнаних судом вимог до боржника.

Кредитор як особа, в якої наявний інтерес у справі про банкрутство - збільшення ліквідаційної маси боржника та задоволення за рахунок неї його грошових вимог до боржника, має право на звернення до суду з заявою про визнання недійсним правочину боржника, який було вчинено до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Отже, вказаний правочин дарування є як наслідок вибуття майна з володіння банкрута, тобто здійснено відчуження майна, а отже відповідно порушено права кредиторів.

Тобто, враховуючи факт невиконання зобов'язання перед позивачем (встановлено рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21.04.2020 у справі №607/29452/19), суд дійшов висновку про наявність недобросовісної поведінки відповідача 1, внаслідок чого договір дарування квартири набуває ознак фраудаторного правочину.

Також, відчужувач та набувач майна - квартири є пов'язаними особами.

Отже, договір дарування квартири є фраудаторним і його укладення порушує права та охоронювані законом інтереси позивача. Тобто, вчинення відповідачами 1 та 2 оспорюваного правочину є формою зловживання правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливило виконання зобов'язання боржника і завдає шкоди кредитору. Такий правочин позивач поставив під сумнів у частині його добросовісності. На переконання суду, вчинений відповідачами 1 та 2 правочин набув ознак фраудаторного правочину, оскільки вчинений боржником з пов'язаною особою на шкоду кредитору. Метою вчинення оспорюваного правочину є уникнення виконання зобов'язання зі сплати боргу та виведення майна з-під стягнення. Вчинення відповідачами 1 та 2 оспорюваного правочину призвело до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна.

З урахуванням наведених правових норм та обставин справи, суд дійшов висновку про те, що спірний правочин дарування квартири, підлягає визнанню недійсним.

Враховуючи викладене, суд визнає вимогу про визнання недійсним вчиненого відповідачами 1 та 2 правочину дарування обґрунтованою та доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.

Щодо позовних вимог - про визнання недійсними договору купівлі - продажу квартири від 18.02.2020 укладений між ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Козар М.М., зареєстрований в реєстрі за № 276 та договору купівлі - продажу квартири від 22.09.2022 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Демкович Ю.Л., зареєстрований в реєстрі за №2223, суд зазначає таке.

Так, 18 лютого 2020 року між ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_1 ( як, Продавцем) та ОСОБА_3 (як, Покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно умов якого Продавець передала у власність (продала), а Покупець прийняла у власність (купила) , за ціну і на умовах передбачених даним договором, належну ОСОБА_2 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_6 (п.1.1. Договору купівлі - продажу квартири).

Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Козар М.М., зареєстрований в реєстрі за № 276.

22 вересня 2022 року між ОСОБА_3 ( як, Продавцем) та ОСОБА_4 (як, Покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно умов якого Продавець передає у власність, а Покупець приймає квартиру АДРЕСА_6 (п.1 Договору купівлі - продажу квартири).

Даний договір приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Демкович Ю.Л., зареєстрований в реєстрі за №2223.

Враховуючи викладене, та те, що договір дарування квартири (який став підставою для укладення наступних правочинів) визнано недійсним, а тому договори купівлі - продажу від 18.02.2020 та від 22.09.2022 теж підлягають визнанню недійсними.

Щодо позовних вимог - про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101 та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101, суд зазначає таке.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі ( стаття 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва або майбутній об'єкт нерухомості, речові права на які підлягають державній реєстрації.

Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101 та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101, підлягають до задоволення, які є похідними від позовних вимог про визнання недійсними договорів та стосуються наслідків визнання спірних договорів недійсними.

За визначеними у ст. 20 ГПК України загальними правилами предметної юрисдикції господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником .

У частині 2 статті 7 КУзПБ конкретизуються зазначені положення, зокрема визначено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

За умови відкриття провадження у справі про банкрутство боржника на час звернення із позовом про визнання недійсним правочину (договору), укладеного щодо його майна, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю КУзПБ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Отже, суд здійснив розгляд даного позову про визнання недійсними правочинів, у межах справи про неплатоспроможність ОСОБА_1 , що забезпечує належну реалізацію судом, в провадженні якого перебуває справа про неплатоспроможність, принципу судового нагляду у правовідносинах неспроможності та є ефективним процесуальним засобом захисту прав як боржника, так і кредиторів, оскільки результат розгляду таких спорів може впливати на права та обов'язки боржника та його кредиторів.

Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/761/18.

Таким чином, позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).

Всі інші доводи та заперечення сторін не приймаються судом до уваги, оскільки спростовуються вищевикладеними висновками суду.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

Висновок суду.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.

Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.

Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".

При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позов слід задоволити.

Судові витрати.

Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

Щодо судового збору.

Згідно частини 9 статті 129 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Суд, вважає, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача1.

Отже, в силу приписів статті 129 ГПК України судовий збір у розмірі 16 104, 00 грн покладається на відповідача 1.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 06.02.2023 заяву про забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_4 , АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 вчиняти будь які дії, що спрямовані на відчуження, поділ квартири АДРЕСА_6 , загальною площею 100,9 кв.м. (житлова площа - 50,6 кв.м., реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101) до вирішення справи по суті. В іншій частині вимог заяви, відмовлено.

Відповідно до частини 7 статті 145 ГПК України, у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яносто днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 16 104,00 грн покласти на відповідача 1 - ОСОБА_1 .

3. Визнати недійсним договір дарування квартири від 26.04.2019 укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., зареєстрований в реєстрі за № 2791.

4. Визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири від 18.02.2020 укладений між ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Козар М.М., зареєстрований в реєстрі за № 276.

5. Визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири від 22.09.2022 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Демкович Ю.Л., зареєстрований в реєстрі за №2223.

6. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101.

7. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101.

8. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об"єкта нерухомого майна 1034486261101.

9. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле", вул. Київська, 4 Л, офіс 3, м. Вишневе, Бучанський район, Київська область, код ЄДРПОУ 40546191 - 16 104,00 грн судового збору.

10. Видати наказ стягувачеві після набрання рішенням законної сили.

Стягувач/Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле", вул. Київська, 4 Л, офіс 3, м. Вишневе, Бучанський район, Київська область, код ЄДРПОУ 40546191.

Боржник/Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256 -257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Примірник рішення надіслати рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення:

Позивачу: Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінсоле", вул. Київська, 4 Л, офіс 3, м. Вишневе, Бучанський район, Київська область.

Відповідачам:

1. ОСОБА_1 ,

АДРЕСА_8 . ОСОБА_2 ,

АДРЕСА_2 . ОСОБА_3 ,

АДРЕСА_9 . ОСОБА_4 , АДРЕСА_4 .

Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.

Повне рішення складено та підписано "07" грудня 2023 року.

Суддя Я.Я. Боровець