Рівненський апеляційний суд
_______________________________________________________
УХВАЛА
Іменем України
30 листопада 2023 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Рівненського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача: ОСОБА_1 ,
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
з участю: секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
прокурора - ОСОБА_5 ,
обвинуваченого - ОСОБА_6 ,
захисника - ОСОБА_7 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівне в режимі відеоконференції апеляційні скарги прокурора Рівненської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_5 , обвинуваченого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 на вирок Костопільського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2023 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до ЄРДР за № 42023182490000043 від 05 травня 2023 року відносно
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Шоломиничі Городоцького району Львівської області, жителя АДРЕСА_1 , українця, громадянина України, з середньою cпеціальною освітою, курсанта 2-го навчального взводу 2-ої навчальної роти 1-го навчального батальйону військової частини НОМЕР_1 , у військовому званні “солдат”, засудженого 01 квітня 2022 року Рогатинським районним судом Івано-Франківської області за ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік та звільненого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком 1 рік,
- обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 408 КК України, -
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Костопільського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2023 року ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.
На підставі ст.ст. 71,72,78 КК України за сукупністю вироків, до покарання призначеного за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 01.04.2022 року, і призначено ОСОБА_6 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років 3 місяці.
Строк відбування покарання ОСОБА_6 ухвалено рахувати з 30 травня 2023 року.
До набрання вироком законної сили, залишено ОСОБА_6 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, але не довше 60 днів з дня проголошення цього вироку (ухвалою Рівненського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року продовжено ОСОБА_6 строк тримання під вартою на 60 днів до 03 грудня 2023 року включно, без визначення розміру застави).
Відповідно до обвинувального акта ОСОБА_6 обвинувачується в тому, що він приблизно о 15 год. 00 хв. 28.03.2023 у порушення вимог ст. 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 9, 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 1, 2, 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ч.1 ст.1, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, із метою ухилитися від військової служби назавжди, в умовах воєнного стану, будучи військовослужбовцем військової служби під час мобілізації, за відсутності поважних причин, самовільно залишив місце дислокації військової частини НОМЕР_1 (Рівненський загальновійськовий полігон, що знаходиться у АДРЕСА_2 ), після чого перебував поза межами вказаної військової частини, проводив час на власний розсуд та обов'язки військової служби не виконував, а отже останній у такий спосіб незаконно припинив виконувати свій конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності, чим вчинив дезертирство, тобто самовільне залишення військової частини з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах воєнного стану, тобто кримінальне правопорушення (злочин), передбачене ч. 4 ст. 408 КК України.
За вироком суду ОСОБА_6 , будучи військовослужбовцем військової служби під час мобілізації, 28.03.2023 року, о 15 год. 00 хв., у порушення вимог ст. 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 9, 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 1, 2, 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, ч.1 ст.1, ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, порушуючи військову дисципліну, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків, за відсутності поважних причин, самовільно залишив місце дислокації військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , що знаходиться у АДРЕСА_2 ), після чого перебував поза межами вказаної військової частини, проводив час на власний розсуд та обов'язки військової служби не виконував.
Судом кваліфіковано дії ОСОБА_6 за ч.5 ст.407 КК України, як самовільне залишення військової частини військовослужбовцем, вчинене в умовах воєнного стану.
У поданій апеляційній скарзі прокурор, не оспорюючи обставин вчинення ОСОБА_6 , кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), покликається на незаконність вироку суду першої інстанції у зв'язку із невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого внаслідок м'якості.
На думку сторони обвинувачення, зміна правової кваліфікації судом із ч.4 ст.408 на ч.5 ст. 407 КК України не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження.
Вказує, що причиною самовільного залишення ОСОБА_6 військової частини, як зазначено у протоколі допиту підозрюваного від 15.06.2023 року, стало виникнення у нього страху щодо вибуття підрозділу, у якому обвинувачений проходив військову службу, у зону бойових дій, а не хвороба, як останній зазначив у судовому засіданні.
Цьому факту, який характеризує поведінку обвинуваченого, правдивість його показів, дійсність його намірів, спрямованих на вчинення кримінального правопорушення, обставинам, які інкримінуються стороною обвинувачення, на думку прокурора, судом належної оцінки не надано.
Зазначає, що відомостей, які б свідчили про суб'єктивну сторону обвинуваченого ОСОБА_6 , відношення останнього до вчиненого, інших даних, які підтверджують намір ОСОБА_6 повернутися до розташування військової частини, приступити до виконання обов'язків військової служби, як у ході досудового розслідування, так і під час судового розгляду не встановлено.
Вважає, що описаним у судовому рішенні документам (повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 27.04.2023 року, доповідь командира військової частини від 28.03.2023 року, акт службового розслідування від 03.04.2023 року) щодо відсутності посилання на те, що ОСОБА_6 самовільно залишив розташування військової частини з метою ухилитися від військової служби взагалі, назавжди, судом надано невірну оцінку.
Наголошує, що інкримінований злочин ОСОБА_6 вчинив під час іспитового строку за попереднім вироком. Порушив обов'язки, передбачені ухвалою слідчого судді від 03.02.2023 року щодо цілодобового домашнього арешту та 20.02.2023 року був призваний до лав Збройних Сил України під час мобілізації.
На думку прокурора, призначене покарання є невиправдано м'яким, призначене без врахування негативної службової характеристики, маючи реальну можливість повернутися до розташування військової частини та приступити до виконання обов'язків військової служби цього не зробив, а його запевнення суду, що він має бажання і надалі проходити військову службу фактично суперечать його вчинкам. Не враховано також судом, на переконання прокурора, тяжкість злочину, особу обвинуваченого, суспільну небезпеку даного кримінального правопорушення і забезпечення запобігання вчиненню аналогічних злочинів ним та іншими особами.
Просить вирок Костопільського районного суду Рівненської області від 18.08.2023 року відносно ОСОБА_6 скасувати. Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_6 визнати винним за ч.4 ст. 408 КК України та призначити йому покарання у виді 8 років позбавлення волі. На підставі ст.ст. 71, 72, 78 КК України за сукупністю вироків шляхом приєднання невідбутої частини покарання згідно вироку Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 01.04.2022 року призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців.
Обвинувачений ОСОБА_6 у апеляційній скарзі покликається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, внаслідок суворості.
Покликається на безпідставність застосування судом ч.15 ст. 615 КПК України, оскільки на території Рівненської області не проводяться активні бойові дії.
Вважає, що судом не мотивовано неможливість призначення йому мінімального покарання у межах санкції статті за інкримінований йому злочин, у виді позбавлення волі на строк 5 років при наявності пом'якшуючої обставини, відсутності обтяжуючих обставин, відсутності потерпілих, факту завдання будь-кому шкоди, постійного місця проживання, неофіційної роботи, бажанні проходити військову службу і прохання направити його для продовження проходження військової служби.
Просить вирок Костопільського районного суду від 18.08.2023 року відносно нього скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Захисник ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого в апеляційній скарзі покликається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог КПК України, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Вказує, що судом не з'ясовано винуватість чи невинуватість особи у пред'явленому обвинуваченні за ч.4 ст. 408 КК України, а відразу робить необґрунтований висновок про вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України.
На думку захисника, ОСОБА_6 позбавлено можливості захищатися від обвинувачення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України.
Вважає, що досліджені судом докази у їх сукупності свідчать про те, що ОСОБА_6 будь-якого умислу та мети ухилитися від військової служби не мав, чітко і послідовно надавав покази, що залишив військову частині у зв'язку із погіршенням стану здоров'я та необхідністю лікування, яке йому не надавалося у військовій частині.
Вказує на відсутність в діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 408 КК України.
На думку захисника, судом у вироку не зазначено на підставі чого він дійшов висновку про можливість зміни правової кваліфікації.
Вважає, що судом не мотивовано неможливість призначення мінімального покарання, передбаченого санкцією ч.5 ст. 407 КК України.
Звертає увагу, що ОСОБА_6 проживає з своїми батьками, має постійне місце проживання, стійкі соціальні зв'язки, неофіційно працював до мобілізації, бажає проходити військову службу, у суді просив направити його для продовження проходження військової служби, що не було враховано судом.
Просить вирок Костопільского районного суду від 18.08.2023 року відносно ОСОБА_6 скасувати та закрити кримінальне провадження.
В запереченнях на апеляційну скаргу обвинуваченого та захисника прокурор зазначає про неузгодженість доводів апеляційних скарг сторони захисту із матеріалами кримінального провадження, у тому числі дослідженими судом доказами та нормами кримінального і кримінального процесуального Закону.
Просить відмовити у задоволенні апеляційних скарг обвинуваченого і захисника.
Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який підтримав апеляційну скаргу і заперечив проти задоволення апеляційних скарг сторони захисту, обвинуваченого і захисника, які підтримали апеляційні скарги і заперечили проти задоволення апеляційної скарги прокурора, перевіривши вирок суду в межах апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги прокурора, обвинуваченого і захисника в інтересах обвинуваченого не підлягають до задоволення з наступних підстав.
У відповідності до ч.1 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Статтею 22 КПК України передбачено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів ? з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
На переконання колегії суддів апеляційного суду, зазначені вимоги дотримані судом першої інстанції в повному обсязі.
Колегія суддів, перевіривши матеріали кримінального провадження в межах доводів апеляційних скарг сторони обвинувачення і захисту, встановила, що суд першої інстанції з достатньою повнотою дослідив обставини вчинення обвинуваченим ОСОБА_6 кримінального правопорушення та обґрунтовано прийшов до висновку про винуватість останнього у самовільному залишенні військової частини військовослужовцем, в умовах воєнного стану, визнавши тим самим недоведеним самовільне залишення військової частини ОСОБА_6 саме з метою ухилитися від військової служби.
Свій висновок суд першої інстанції, зокрема, обгрунтував послідовними показаннями обвинуваченого ОСОБА_6 , взявши до уваги що останній як в ході досудового розслідування, так і в ході судового розгляду заперечував умисел ухилитися від військової служби, а мав загострення геморою, що підтверджується даними дослідженої судом довідки військово-лікарської комісії, тому залишив військову частину. Такі показання узгоджуються і з дослідженими письмовими доказами (зокрема, повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_3 від 27.04.2023 за вих. № 810/1308; доповіддю про самовільне залишення військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_6 за № 949 від 28.03.2023 року; актом службового розслідування та наказом командира військової частини від 03.04.2023 року), які не містять даних, які б вказували, що ОСОБА_6 самовільно залишаючи військову частину мав намір назавжди ухилитися від військової служби.
При цьому, колегія суддів вважає правильним, що суд першої інстанції при перекваліфікації дій обвинуваченого виходив з того, що від злочину, передбаченого ст. 407 КК України, злочин, передбачений ст. 408 КК України відрізняється в основному за своєю суб'єктивною стороною. Обов'язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди.
Колегія суддів звертає увагу, що об'єктивними фактами, які підтверджують наявність у винного наміру ухилитися від військової служби взагалі, назавжди, можуть бути: придбання особою підроблених документів або цивільного одягу, щоб замаскувати своє становище військовослужбовця; проживання на нелегальному становищі, під чужим прізвищем; вчинення військовослужбовцем до моменту дезертирства іншого кримінального правопорушення, за який він притягується чи може бути притягнутий до кримінальної відповідальності; працевлаштування, створення сім'ї, часта зміна місця проживання; спроба виїхати за кордон тощо.
Таким чином, поведінка військовослужбовця, котрий має на меті ухилися від військової служби назавжди, супроводжується певними активними діями, які можуть полягати у знищенні чи приховуванні доказів, що підтверджують його статус військовослужбовця; зміні анкетних даних, сімейного стану, місця чи країни проживання, що унеможливлює чи ускладнює його відшукання. При цьому зазначені дії вчиняються особою з метою неповернення до несення військової служби. Один лише факт тривалого незаконного перебування поза межами місця служби ще не може свідчити про мету ухилитися від військової служби взагалі.
При апеляційному перегляді оскаржуваного вироку обвинувачений ОСОБА_6 пояснив, що 28.03.2023 самовільно залишив місце дислокації військової частини НОМЕР_1 у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Звертався до військового госпіталя, однак повідомили про відсутність місць, тому лікувався за рекомендаціями знайомого лікаря, перебуваючи за адресою своєї дівчини у Львові, з якою мав намір одружитися. Повідомив, що його батьки, де він також зареєстрований, проживають в однокімнатній квартирі. Мав намір повернутися до військової служби після проходження курсу лікування. Має для проходження військової служби все обмундирування, яке йому передавали навіть з-за кордону. Зазначив, що телефонував командиру свого підрозділу, що в Житомирі і повідомляв дану ситуацію, однак потім загубив телефон і не міг зв'язатися з командиром. Вказав, що не встиг повернутися до військової частини, оскільки був затриманий працівниками ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Аналогічні показання ОСОБА_6 надав і в суді першої інстанції.
З огляду на викладене, матеріали даного кримінального провадження не містять жодних доказів вчинення ОСОБА_6 дій, які полягали б у приховуванні ним свого статусу військовослужбовця, чи вказували б на його намір назавжди ухилитися від проходження військової служби.
Водночас, саме лише самовільне залишення військової частини та нез'явлення вчасно на службу за наявності при цьому відповідних причин (в даному випадку за станом здоров'я) військовослужбовцем, вчинені в умовах воєнного стану, не є достатнім для встановлення наявності у діях особи складу такого злочину як дезертирство.
За наведеного кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч.5 ст. 407 КК України є правильною.
За таких обставин доводи сторони обвинувачення щодо наявності у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України не знайшли свого підтвердження.
Підстави для закриття кримінального провадження, відсутні за наявності в діях обвинуваченого складу суміжного кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, а також відсутні і підстави для призначення нового розгляду у суді першої інстанції, оскільки колегією суддів не встановлено допущення судом першої інстанції істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. Тому доводи апеляційних скарг сторони захисту, на думку колегії суддів, є необгрунтованими.
Що стосується виду та міри призначеного обвинуваченому покарання, то колегія суддів приходить до наступних висновків.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17 вказала про те, що визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності ? призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину та особі правопорушника випливає зі статті 61 Конституції України, відповідно до якої юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а також з принципу правової держави, з суті конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Відповідно до статті 414 КПК України невідповідним тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Щодо правильності призначеного покарання ОСОБА_6 , то суд призначаючи обвинуваченому покарання, врахував ступінь тяжкості злочину, дані про особу обвинуваченого, який у лікаря психіатра на обліку не перебуває, перебуває на обліку в КНП ЛОР «Львівський обласний медичний центр превенції та терапії узалежнень», раніше притягувався до кримінальної відповідальності, його відношення до скоєного, обставину, яка пом'якшує покарання ? щире каяття, рецедив злочину, як обставину, яка обтяжує покарання. Врахувавши дані обставини, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 5 ст. 407 КК України, визначивши остаточне покарання з врахуванням попереднього вироку на підставі ст.ст. 71, 72, 78 КК України.
Таким чином, ґрунтуючись на принципах призначення покарання, приймаючи до уваги дані про особу обвинуваченого, ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його категорію, колегія суддів приходить до висновку, що призначене судом першої інстанції обвинуваченому покарання в повній мірі є справедливим, достатнім та необхідним для його виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів, тобто таке покарання повністю відповідає меті його призначення та направлене на досягнення позитивних змін в особистості обвинуваченого.
При цьому, колегія суддів виходить з практики Європейського суду з прав людини відповідно до якої, складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не ставити особистий і надмірний тягар для особи.
За наведеного, підстав вважати призначене покарання вочевидь несправедливим внаслідок м'якості чи суворості, на що покликається сторона обвинувачення та захисту, відповідно, колегія суддів не знаходить.
За наведеного, доказів на спростування висновків суду першої інстанції в апеляційних скаргах не наведено, і в ході судового засідання апеляційної інстанції не здобуто.
Вирок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, є законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Вирок Костопільського районного суду Рівненської області від 18 серпня 2023 року відносно ОСОБА_6 за ч.5 ст. 407 КК України залишити без зміни, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_5 , обвинуваченого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 - без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції, а обвинуваченим ОСОБА_6 ? в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3