Справа № 752/821/23
Провадження № 2/752/5266/23
РІШЕННЯ
іменем України
15 листопада 2023 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,-
ВСТАНОВИВ:
у січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_2 на його користь 2 000,00 доларів США - боргу за договором позики, 61,80 доларів США - 3 % річних, 1 073,60 грн сплаченого судового збору та 50 000,00 грн - витрат на правову допомогу.
Свої вимоги мотивує тим, що 02.12.2021 року між ним та відповідачем укладено договір позики грошей, відповідно до умов якого, позивач передав в борг ОСОБА_2 2 000,00 доларів США, які останній зобов'язався повернути до 25.12.2021 року.
Однак, відповідач суму позики не повертає, ухиляється від її повернення.
Позика була оформлена шляхом підписання розписки.
В зв'язку з тим, що позичальник борг вчасно не повернув, з нього також підлягають стягненню суми, передбачені ст. 625 ЦК України, а саме 3 % річних від суми неповернутої позики.
На підставі викладеного, позивач просить позов задовольнити.
Ухвалою від 12.06.2023 року, після передачі вказаної справи за підсудністю з Деснянського районного суду м. Києва, її прийнято до свого провадження із призначенням проведення розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 22.08.2023 року (а.с. 80).
Ухвалою від 22.08.2023 року в зв'язку з відсутністю в матеріалах справи доказів належного повідомлення відповідача, відкладено судовий розгляд вказаної цивільної справи на 18.10.2023 року (а.с. 86).
Ухвалою від 18.10.2023 року з метою дотримання реалізації права відповідача на подання відзиву на позовну заяву, відкладено судовий розгляд вказаної цивільної справи на 15.11.2023 року (а.с. 91-92).
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Відповідач відзив на позовну заяву не подав.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Отже, суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідно до розписки від 02.12.2021 року ОСОБА_2 отримав від позивача грошові кошти в сумі 2 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути у строк до 25.12.2021 року (а.с. 16).
Проте відповідач свої зобов'язання за розпискою не виконав, кошти не повернув.
Претензія позивача від 26.12.2022 року відповідачем залишена без реагування (а.с. 18-19, 20).
Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч. 1 ст. 627, ст. 629 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абз. 1 ч. 1 ст. 1046 ЦК України).
Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно з ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року №15-93, Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У ст. 553 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить.
З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана в позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Саме такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року в справі №373/2054/16-ц.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року в справі №14-134цс18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року в справі №14-134цс18 вказано, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми в гривні стягувачеві має бути перерахована вказана в резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Враховуючи той факт, що ОСОБА_1 надав відповідачу на підставі розписки від 02.12.2021 року грошові кошти в сумі 2 000,00 доларів США на умовах їх поворотності, однак відповідач свої зобов'язання у встановлений договором строк не виконав, на вимоги щодо повернення грошових коштів не реагує, вказана суму коштів підлягає примусовому стягненню з відповідача у валюті виконання основного зобов'язання.
З огляду на положення ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Також позивачем заявлено вимогу про стягнення 3 % річних в розмірі 61,80 долар США.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
В постанові Верховного Суду від 23.10.2019 року в справі № 917/1307/18 вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Однак, стороною позивача не надано жодних відомостей щодо розміру 3 % річних, не наведено свого розрахунку, не зазначено період, який включав би заявлену до стягнення суму в розмірі 61,80 долар США, що, з урахуванням задоволення вищевказаної вимоги, фактично позбавляє суд можливості навести у рішенні свій розрахунок заборгованості.
Отже, позивач під час розгляду справи не надав належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов'язком в силу положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України, на підтвердження визначеного ним у позовній заяві розміру 3 % річних за недотримання умов договору позики від 02.12.2021 року, в зв'язку із чим, позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Згідно ст. 141 ЦПК України, зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, судовий збір підлягає стягненню із відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам, а саме в розмірі 1 041,39 грн.
Також позивачем ставиться питання про стягнення 50 000,00 грн витрат на правову допомогу.
На підтвердження вказаних витрат стороною позивача безпосередньо в позовній заяві наведено орієнтовний розрахунок послуг та їх вартості, а також додано копії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордера на надання правової допомоги.
За змістом п. 1 ч. 2 ст.137 ЦПК України здійснені стороною у справі судові витрати на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом установленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Для підтвердження цих обставин потрібно надати суду договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, які свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, і оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені (постанова ВП ВС від 27.06.2018 року в справі № 826/1216/16).
Оскільки, стороною позивача для підтвердження обставин щодо складу та розміру правової допомоги не надано жодного підтвердження, як це визначено ч. 8 ст. 141 ЦПК України, правових підстав для її стягнення з огляду лише на наявний в позовній заяві орієнтовний розрахунок послуг та їх вартості, а також копії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордера на надання правової допомоги, немає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 525, 526, 530, 1046-1050 ЦК України, ст. ст. 12, 19, 76-81, 82, 89, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 274-279, 352, 354 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 000,00 доларів США (дві тисячі доларів США 00 центів) боргу за договором позики від 02.12.2021 року.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1041,39 грн (одну тисячу сорок одну гривню 39 копійок) сплаченого судового збору.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Відомості щодо учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 .
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В.С. Хоменко