ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22)
за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива», банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» Караченцева Артема Юрійовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Фонду, про стягнення збитків та зобов'язання включити їх у реєстр акцептованих вимог кредиторів
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року, ухвалене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що він уклав з банком чотири договори банківського вкладу: від 17 лютого 2014 року № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США (сума коштів на дату закінчення дії договору - 58 600,00 дол. США) терміном до 22 лютого 2015 року (далі - договір № 74-в-17/284938); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн терміном до 29 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350339); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350328); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350302).
09 січня 2015 року позивач звернувся до банку із заявою про повернення вкладів за договорами № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328. 29 січня 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором від № 74-в-17/350339. 20 лютого 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором № 74-в-17/284938.
16 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про виконання умов договорів № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328, в якій повідомив, що зняв станом на 16 січня 2015 року через термінали інших банків лише 10 % коштів, решта заблокована на картковому рахунку. 23 квітня 2015 року звернувся із заявою до банку про порушення умов договорів № 74-в-17/284938, № 74-в-17/350339, № 74-в-17/350328 та № 74-в-17/350302, в якій повідомив, що залишок заблокованих коштів станом на 20 квітня 2015 року становить 1 140 502,43 грн та 59 936,45 дол. США. Банк у відповідях повідомляв, що вживає всіх необхідних заходів щодо невідкладного вирішення ситуації.
23 червня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 121 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Фінансова ініціатива», згідно з яким з 24 червня 2015 року у банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду.
17 червня 2020 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 826/11415/16 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій щодо визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних».
07 серпня 2015 року Фонд виплатив позивачу 200 000,00 грн у рахунок відшкодування, передбаченого Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), що свідчить про визнання банком свого боргу та переривання позовної давності.
Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов'язання за умовами договору № 74-в-17/284938 за період з 22 лютого до 24 червня 2015 року (121 день) становить 213 300,79 дол. США, що станом на 24 червня 2015 року за курсом НБУ становило 4 590 233,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) становить 212 718,00 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121день); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) становить 582,79 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121 день / 365 днів).
Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов'язання за умовами договору № 74-в-17/350339 за період з 29 січня до 24 червня 2015 року (145 днів) становить 2 410 626,08 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 218 500,00 грн (510 000 х 3 % х 145 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 6 078,08 грн (510 000 х 3% х 145 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з лютого до червня 2015 року у розмірі 136,48 % становлять 186 048,00 грн (510 000 х 136,48 / 100).
Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов'язання за умовами договору № 74-в-17/350328 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 921 639,93 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 692 800,00 грн (544 000 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 377,53 грн (544 000 х 3% х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 221 462,40 грн (544 000 х 140,71 / 100).
Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов'язання за умовами договору № 74-в-17/350302 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 967 290,56,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 734 875,00 грн (552 500 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 492,81 грн (552 500 х 3 % х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 224 922,75 грн (552 500 х 140,71 / 100).
Позивач зазначив, що діями відповідача щодо невиконання умов договорів банківського вкладу та відмовою вчасно виплатити кошти з депозитних рахунків йому було завдано моральну шкоду.
Неодноразово змінюючи позовні вимоги, в уточненій позовні заяві від 27 січня 2021 року позивач остаточно просив: стягнути з банку 12 889 789,57 грн завданих збитків за порушення банком грошового зобов'язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів; зобов'язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати в четверту чергу з коштів, одержаних при ліквідації та продажу майна (активів) банку.
09 березня 2021 року рішенням Печерського районного суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що після запровадження Фондом тимчасової адміністрації відносно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання НБУ банківської ліцензії й переходу до процедури ліквідації - задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. Чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку.
Зазначене підтверджується правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2015 року у справі № 6-2001цс15.
Установлено, що позивачу було виплачено суму гарантованого відшкодування у розмірі 200 000,00 грн. Включення суми збитків (штрафних санкцій) та/або моральної шкоди, заявлених позивачем до четвертої черги вимог кредиторів, не передбачено законом. За таких обставин підстав для задоволення позову в частині стягнення збитків немає.
08 вересня 2021 року постановою Київського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з мотивами суду першої інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 про те, що якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже була введена тимчасова адміністрації, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI.
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасуватирішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Вважав, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16.
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу коштів свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої нормами чинного законодавства, у вигляді сплати пені та інших штрафних санкцій.
Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що позовні вимоги стосуються нарахування відсотків у період до запровадження тимчасової адміністрації, тобто до 24 червня 2015 року, не дослідили подані позивачем докази, порушили його права як сторони у справі та як вкладника.
Включення суми завданих збитків та штрафних санкцій за порушення банком грошового зобов'язання перед вкладником до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідає нормам Закону № 4452-VI та нормам Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711.
24 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від викладеного раніше висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) про те, що запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI.
11 жовтня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов'язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, провадження № 14-98цс20).
При цьому Велика Палата Верховного Суду визнала за необхідне відступити від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), шляхом конкретизації, вказавши, що вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її.
Суди попередніх інстанцій без перевірки обґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку заборгованості та встановлення факту належного виконання банком своїх зобов'язань із повернення коштів вкладнику передчасно виснували про відмову у задоволенні позову.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погоджуюся.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-XII базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII.
З таким висновком Великої Палати Верховного Суду про базу нарахування пені відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-XII не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.
Правовідносини з банківського вкладу врегульовано нормами ЦК України, законами України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) та Законом № 1023-XII.
Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.
У частині другій статті 627 ЦК України прямо передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.
Згідно з підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вкладний (депозитний) рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.
У статті 2 Закону № 2121-ІІІ указано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Частинами першою, другою статті 47 Закону № 2121-ІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.
У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2664-III (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):
- фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг (пункт 1);
- фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5);
- споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7 1 доповнено згідно із Законом № 122-IX від 20 вересня 2019 року).
Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту.
Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).
Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1023-ХІІ споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Із системного аналізу норм законів № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики - можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов'язані за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, а отже, на вказані правовідносини поширюється Закон № 1023-ХІІ, зокрема частина п'ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу.
Тобто вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) виснувала, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Вважаю, що від такого висновку слід було відступити з огляду на таке.
Приписи частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ розраховані на класичну цивілістичну конструкцію договору про надання послуг, де певну діяльність здійснює виконавець, а плата йому належить від замовника. Саме в цьому разі може йтися власне про вартість послуги чи вартість замовлення.
У ЦК України кредитні, позичкові та депозитні зобов'язання, тобто зобов'язання з фінансовими ресурсами, відмежовуються від зобов'язань з надання послуг та підряду і розміщені в окремих главах цього Кодексу.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.
Проте не всі договори, які опосередковують зобов'язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг у розумінні ЦК України. За договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, а не ЦК України.
Прийняття певної грошової суми (вкладу) на збереження та її повернення з виплатою процентів або доходу в іншій формі є змістом зобов'язання між сторонами за договором банківського вкладу (депозиту) та відповідної фінансової послуги.
Послуга, як і товар, має собівартість, яку продавець (надавач послуги) повинен компенсувати при її реалізації. Діяльність банків спрямована таким чином, щоб забезпечити баланс між депозитними і кредитними операціями з метою мінімізації вільних ресурсів та, відповідно, отримання прибутку. Разом з тим метою укладення договору банківського вкладу для споживача є отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Укладення зазначеного договору є взаємовигідним як для банку, так і для вкладника.
Фінансова послуга, на відміну від послуг у класичному розумінні ЦК України, відрізняється тим, що грошові кошти (вклад) перераховуються у власність банку чи фінансової установи, які розпоряджаються цими коштами на власний розсуд без узгодження таких дій із вкладником.
Тоді як в усіх договорах про надання послуг підрядник не має права розпоряджатися предметом (об'єктом), переданим йому для виконання робіт, як і не може використовувати цей об'єкт у власних інтересах та інтересах третіх осіб, оскільки його права обмежені умовами конкретного договору і стосуються лише порядку виконання робіт, якщо інше не встановлено відповідними інструкціями.
Однак фінансова установа жодним чином не обмежена ні в розсуді, ні в діях щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки вкладник має лише право на повернення вкладу, тобто речі, визначеної родовими ознаками, та отримання відповідних відсотків за передачу вказаних коштів, але це право не є абсолютним, і ставки за договором вкладу можуть бути від'ємними, тобто особа, яка віддає свої гроші фінансовій установі, може бути зобов'язана сплатити їй свої кошти, і в такому разі віднесення до вартості фінансової послуги в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ лише розміру відсотків за користування чужими грошовими коштами поглиблює нерівність між банком і вкладником, унеможливлює вкладнику взагалі отримати свої кошти, що явно суперечить як принципам ЦК України, так і спрямуванню Закону № 1023-ХІІ.
Відсутні підстави вважати, що за змістом частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ вартість фінансової послуги банківського вкладу (депозиту) повинна обмежуватись лише процентами, без урахування грошової вартості фінансових активів, задля забезпечення збереження яких вкладник і звертається до банку про отримання відповідної послуги.
Вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ є повна грошова вартість відповідних фінансових активів споживача фінансової послуги («тіло» депозиту та нарахований дохід у формі процентів або в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором, вартість якого визначена у грошовому виразі), у частині виконання яких допущене порушення.
Таким чином, оскільки за договором банківського вкладу на банк покладається обов'язок не тільки прийняти від вкладника грошову суму (вклад), а й повернути вклад разом з нарахованими процентами, то як вартість послуги в розумінні частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід розуміти вклад та проценти за вкладом.
Крім того, такий висновок щодо обсягу фінансової послуги уможливлює зловживання банком своїм становищем, оскільки вкладник може залишитися без грошей, які утримуватиме банк. Отриманням лише процентів за вкладом, розмір яких на поточних рахунках становить близько 0, вкладник позбавляється ефективного способу захисту відповідно до Закону № 1023-ХІІ.
Висновок про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від якого вона не відступала.
Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була відступити від висновку, викладеного в її у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.
Суддя О. М. Ситнік