Справа № 204/4722/22
Провадження № 2/204/347/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2023 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого - судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання - Єрмак Д.О.,
представниці позивачки - адвокатки Кошкіної О.В., третьої особи ОСОБА_1 , представниці третьої особи - адвокатки Аракелової А.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Підберезна Наталія Василівна, про визнання спільної сумісної власності подружжя та поділ майна подружжя, -
В СТ А Н О В И В:
12 липня 2022 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ОСОБА_3 із вимогою про визнання спільної сумісної власності подружжя та поділ майна подружжя (а. с. 1-5).
В обґрунтування позовних вимог, з урахуванням уточнень від 26 липня 2022 року (а. с. 49-53) вказано, що 08 лютого 1997 року між позивачкою та відповідачем був зареєстрований шлюб, який 26 вересня 2006 року був розірваний. Стверджує, під час шлюбу сторони за спільні кошти, на підставі рішення про дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку Виконавчого комітету Красногвардійської ради № 191/8 від 25 липня 2000 року, збудували будинок АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці 0,0861 га за кадастровим № 1210100000:07:372:0020. Тому вважає, що вказана земельна ділянка та домоволодіння є спільною власністю подружжя. Вказує, що на час розірвання шлюбу, питання щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя не стояло, оскільки сторони між собою домовилися про те, що домоволодіння та земельна ділянка буде знаходитися в розпорядженні відповідача. Однак, всупереч їхнім домовленостям, 30 липня 2007 року відповідач уклав договір купівлі-продажу зазначеного домоволодіння без згоди позивачки. Зазначає, про те, що оскільки відповідач продовжував проживати у вказаному домоволодінні, де власне і продовжує мешкати й наданий час, то остання не здогадувалася про те, що власник будинку змінився. Стверджує про те, що домоволодіння відповідачем продано, дізналася від нього самого на початку 2022 року. Однак, оскільки відповідач не вважав та не вважає спірне домоволодіння та земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя, то вона вимушена звернутися з даним позовом до суду та прохає суд визнати домоволодіння АДРЕСА_1 та земель ну ділянку 0,0861 га з кадастровим номером 1210100000:07:372:0020 спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на частину вказаного майна, а судові витрати стягнути з відповідача.
Ухвалою суду від 18 липня 2022 року позовну заяву залишено без руху, позивачці надано термін на усунення недоліків (а. с. 46).
26 липня 2022 року, недоліки зазначені в ухвалі сулу від 18 липня 2022 року, позивачкою усунуто (а. с. 48-53).
Ухвалою суду від 08 серпня 2023 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 23 серпня 2022 року на 13 годину 15 хвилин (а. с. 54), копія якої надіслана учасникам справи 08 серпня 2022 року за вихідним № 13172/22-вих/2/204/1757/22 (а. с. 55).
23 серпня 2023 року, відповідачем на адресу суду надано відзив на позовну заяву (а. с. 59-60), в якому він позовні вимоги визнає в повному обсязі, проти їх задоволення не заперечує, прохав здійснювати розгляд справи за його відсутності.
Протокольною ухвалою суду від 26 жовтня 2023 року у справі залучено у якості третіх осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Підберезну Н.В. (а. с. 82-83).
09 лютого 2023 року та 13 березня 2022 року на адресу суду надійшла заява представниці позивачки - адвокатки Кошкіної О.В., про збільшення позовних вимог (а. с. 108-113, а. с. 124-129 та на звороті), в якій вона прохає суд визнати недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 861 кв. м., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Підберезною Н.В. 30 липня 2017 року, та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь позивачки належну їй частину будинку та земельної ділянки 0,0861 га з кадастровим номером: 1210100000:07:372:0020 по АДРЕСА_1 .
06 березня 2023 року, через підсистему «Електронний суд», на адресу суду надійшли письмові пояснення представника третьої особи ОСОБА_1 - адвоката Бутенка О.О. (а. с. 124-129 та на звороті), в яких він прохає суд у прийнятті уточненої позовної заяви щодо збільшення позовних вимог відмовити, оскільки позивачкою змінені і підстави і предмет позову.
Ухвалою суду від 13 березня 2023 року у прийнятті до розгляду заяв представниці позивачки - адвокатки Кошкіної О.В. про збільшення позовних вимог від 09 лютого та 13 березня 2023 року, відмовлено (а. с. 163 та на звороті).
18 квітня 2023 року на адресу суду від представника третьої особи ОСОБА_1 - адвокатки Аракелової А., надійшло клопотання про закриття провадження у справі (а. с. 186-187), у зв'язку з відсутністю предмета спору.
25 квітня 2023 року на адресу суду надійшли письмові заперечення представниці позивачки - адвокатки Кошкіної О.В. на клопотання про закриття провадження у справі (а. с. 199-202), в яких вона вказує на відсутність передбачених законом підстав для закриття провадження у справі.
Протокольною ухвалою суду від 25 квітня 2023 року у задоволенні клопотання представника третьої особи ОСОБА_1 - адвокатки Аракелової А., про закриття провадження у справі відмовлено (а. с. 205-208).
Ухвалою суду від 10 серпня 2023 року у справі закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 13 годину 28 вересня 2023 року (а. с. 252).
У судовому засіданні представниця позивачки - адвокатка Кошкіна О.В., позовні вимоги підтримала в повному обсязі, прохала їх задовольнити, обґрунтування надала аналогічні тексту позовної заяви.
Відповідач в судове засідання не з'явився, у відзиві на позовну заяву прохав про розгляд справи за його відсутності (а. с. 60).
Третя особа ОСОБА_1 та його представниця ОСОБА_6 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували, остання прохала суд застосувати строки позовної давності.
В обґрунтування зазначила, що даний спір є штучним, оскільки в провадженні суду перебуває інша справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на землю, розгляд якої зупинено до розгляду цієї справи. Вказала, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння ще з 2007 року, для придбання якого він брав у банківській установі кредит, який виплатив лише у 2018 році. Про те, що ОСОБА_3 продав будинок ОСОБА_7 , ОСОБА_8 було відомо ще у 2007 році, оскільки ОСОБА_1 їй віддав копію відповідного витягу про право власності на домоволодіння, а тому вважала, що спливли всі строки позовної давності. Крім того, вказала на те, що не можна поділити між сторонами те, що їм не належить, а тому є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Стверджувала, що сторони у справі використовують своє «право на зло» і вчиняють дії, які суперечать моральним засадам суспільства і загальним вимогам цивільного законодавства.
У судове засідання третя особа ОСОБА_4 не з'явилася, про дату, місце та час розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 263), причини неявки суду не відомі.
У судове засідання третя особа ОСОБА_5 не з'явилася, про дату, місце та час розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 261), причини неявки суду не відомі.
У судове засідання третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Підберезна Н.В. не з'явилася, про дату, місце та час розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 268), причини неявки суду не відомі.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи учасників цивільного процесу, приймаючи до уваги пояснення свідка, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення без задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що позивачка та відповідач з 08 лютого 1997 перебували у шлюбі, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища № 00016861624 від 12 липня 2016 року (а. с. 38).
26 вересня 2006 року шлюб між сторонами розірвано, про що складено відповідний актовий запис № 304 й відповідно підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 10 червня 2015 року (а. с. 36).
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 травня 2000 року у справі № 2-1096/2000 позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано укладеною угоду з купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , укладену 31 березня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на буд. АДРЕСА_1 (а. с. 6 та на звороті).
Право власності на вказане домоволодіння зареєстроване ОСОБА_3 у ДМБТІ 22 серпня 2000 року у книзі № 631 за реєстровим № 2369-400 (а. с. 6 на звороті).
Рішенням Виконавчої комітету Красногвардійської ради № 191/8 від 25 липня 2000 року «Про дозвіл будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 » (а. с. 7 та на звороті), дозволено ОСОБА_3 будівництво нового індивідуального житлового будинку у два поверхи зовнішніми розмірами 8х12 м по АДРЕСА_1 згідно зі схемою. Зобов'язано ОСОБА_3 замовити проектну документацію на будівництво індивідуального житлового будинку та узгодити її у встановленому порядку. Після виконання будівельних та оздоблювальних робіт виконати технічну документацію через ДБТІ та пред'явити житловий будинок на прийняття державної технічної комісії.
Рішенням Виконкому Красногвардійської районної у місті Дніпропетровську ради № 305 від 03 жовтня 2000 року (а. с. 10 та на звороті) вирішено: затвердити акт державної технічної комісії про готовність до експлуатації закінченого будівництвом індивідуального житлового будинку літ В-2 з підвалом та відкритою верандою літ в-1 по АДРЕСА_1 ; житловою площею -65,1 м. кв., загальною - 204,9 м. кв., кількість житлових кімнат - 4. оформити право власності з видачею нового свідоцтва на житловий будинок літ В-2 з підвалом, відкриту веранду літ в-1, сарай літ Д, альтанку літ Г та убиральню літ Е за адресою: АДРЕСА_1 і вважати житлову площу житлового будинку літ В-2 - 65,1 м. кв., загальну - 204,9 м. кв. Вирішено вважати таким, що втратило чинність, рішення Красногвардійського районного суду від 26 травня 2000 року на ім'я ОСОБА_3 . Зобов'язано ОСОБА_3 внести зміни в технічну документацію та оформити право власності і реєстрацію згідно з пунктом 2 цього рішення через КП «ДМБТІ» ДМР.
30 липня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 (а. с. 8 та на звороті), який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Підберезною Н.В. за реєстровим № 2710 та внесено до Державного реєстру правочинів за реєстровим № 2249744, що відповідно підтверджується копією витягу з Державного реєстру правочинів № 4369949 від 30 липня 2007 року (а. с. 26 та на звороті).
22 жовтня 2007 року ОСОБА_3 оформлено право власності на земельну ділянку 0,0861 га за кадастровим №1210100000:07:372:0020, з цільовим призначенням обслуговування житлового будинку, господарський будівель та споруд по АДРЕСА_1 , що підтверджується копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 147749 від 22 жовтня 2007 року (а. с. 21) та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-1206879292018 від 19 листопада 2018 року (а. с. 22-24).
У судовому засіданні свідок ОСОБА_1 пояснив, що домоволодіння АДРЕСА_1 належить йому на підставі договору купівлі-продажу від 2007 року, який він уклав з ОСОБА_3 . Вказав, що для купівлі даного будинку він взяв у банку кредит, який у 2018 році він повністю закрив. Зазначив, що при укладанні договору купівлі-продажу спірного домоволодіння були присутні: він, його дружина, відповідач та його друга дружина (яка надала згоду на продаж домоволодіння), представник банку. Після укладання угоди вони поїхали до банку, де ОСОБА_3 отримав грошові кошти та вони домовилися, що поки останній не знайде собі житло, він буде проживати у вказаному домоволодінні, але платитиме йому оренду. Вказав, що ОСОБА_3 сплачував йому оренду до 2018 року, а після цього він дізнався, що той подав на нього в суд, а земельну ділянку під будинком через 3-4 місяці після укладання угоди купівлі-продажу домоволодіння оформив на себе. Зазначив про те, що він знає відповідача з 1998 року та знає, що той будував будинок сам, але вказав, що після укладення угоди, у 2007 році, він їздив у місто, де зустрічався з першою дружиною ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , та показував їй документи на право власності на будинок, що він його придбав.
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Приписами ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Статтею 355 ЦК України визначено поняття і види права спільної власності. Так, зокрема, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Приписами ч. ч. 1, 2 ст. 356 ЦК України встановлено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2 ст. 357 ЦК України, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного зі співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Тобто частка у праві спільної часткової власності встановлюється за домовленістю сторін або за законом, але з урахуванням вкладу кожного з них у його придбанні.
Нормами ч. 1 ст. 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 368 ЦК України, суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з вимогами ч. ч. 3, 4 ст. 368 ЦК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом . Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
Нормами ст. 370 ЦК України визначено порядок виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності. Так, зокрема, співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Чинним законодавством України встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.
Приписами ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Вимогами п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.
Приписами п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Крім того, п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Тобто, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Отже статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Крім того, нормою статті 60 СК України визначено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.
Разом з цим, зазначена презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Згідно з роз'ясненнями п. п. 22, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами встановленими ст. ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).
Приписами ч. ч. 1, 2, 4, 5 ст. 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Вищевказані норми узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду України наведених у цивільних справах № 6-2670цс16, № 6037цс13, № 6-2784цс15.
Стаття 20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18).
Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Приписами ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Так, судом встановлено, що домоволодіння АДРЕСА_1 набуте сторонами у справі у власність за час перебування у шлюбі, а відтак на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя.
Водночас, судом встановлено, що вказаний будинок відповідачем було відчужено на користь третьої особи - ОСОБА_1 , без згоди на те позивачки, через рік після розірвання шлюбу. При цьому, сторонами у справі не оспорюється добросовісність нового власника домоволодіння АДРЕСА_1 як набувача спірного нерухомого майна.
Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17.
З огляду на викладене, з урахуванням того, що відчуження відповідачем нерухомого майна, на яке поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя було здійснено без згоди позивачки як співвласника такого майна, однак станом на дату звернення із даним позовом до суду спірне домоволодіння вже тривалий час не перебуває у власності жодної із сторін, при цьому є предметом розгляду даної справи, в якій позивачка ставить питання щодо визначення правового режиму цього домоволодіння, як спільної сумісної власності подружжя та його поділ, в той час, коли воно їм не належить, суд дійшов переконливого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Разом з цим, судом встановлено, що право власності на земельну ділянку 0,0861 га за кадастровим №1210100000:07:372:0020 з цільовим призначенням обслуговування житлового будинку, господарський будівель та споруд по АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 оформлено 22 жовтня 2007 року, тобто вже після розірвання шлюбу з позивачкою, а відтак є його особистою приватною власністю, а тому підстави для визнання його спільною сумісною власністю подружжя та його поділ як такого, також відсутні.
Так, приписами ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимули суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист пре установленого строку.
Приписами ст. 257 ЦК України визначено строк загальної позовної давності тривалістю у три роки.
Згідно з вимогами ч. ч. 3,4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, застосування якої заявлено стороною у спорі та є підставою для відмови у позові.
Так, представницею третьої особи ОСОБА_1 було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності до позовних вимог.
Разом з цим, суд зазначає про те, що не приймає до уваги вказане клопотання третьої особи, оскільки виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № № 712/8916/17 від 07 липня 2020 року, 369/6892/15-ц від 22 травня 2018 року, 367/6105/16-ц від 31 жовтня 2018 року, 575/476/16-ц від 07 листопада 2018 року, 183/1617/16 від 14 листопада 2018 року, 504/2864/13 від 28 листопада 2018 року, 522/2202/15-ц від 05 грудня 2018 року, 2004/1979/12 від 07 серпня 2019 року, 522/1029/18 від 18 грудня 2019 року, 372/266/15-ц від 16 червня 2020 року.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних у передбачених цим Кодексом випадках.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до вимог ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
На підставі приписів ст. 141 ЦПК України, з урахуванням того, що у задоволенні позовних вимог позивачці відмовлено, судовий збір не відшкодовується.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Позовні вимоги ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ), треті особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_4 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_5 ), ОСОБА_5 ( АДРЕСА_5 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) та приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Підберезна Наталія Василівна (49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, буд. 33), про визнання спільної сумісної власності подружжя та поділ майна подружжя - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.
Суддя А.І. Приваліхіна