Справа №584/582/20 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/304/23 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Умисне знищення або пошкодження майна
УХВАЛА
Іменем України
20 листопада 2023 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши в режимі відеоконференції у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 584/582/20 за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_7 на вирок Путивльського районного суду Сумської області від 07.10.2021, за яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Путивль Сумської області, мешканець АДРЕСА_1 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ), раніше судимий
визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 194 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_9 ,
обвинуваченого - ОСОБА_10 ,
захисника - адвоката ОСОБА_11 ,
установила:
У поданих апеляційних скаргах:
- обвинувачений ОСОБА_12 просить скасувати вирок суду через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, неповноту судового розгляду, оскільки дійсні мотиви вчинення ним правопорушення не встановлені. Крім того, вирок суду проголошено без його участі;
- захисник обвинуваченого ОСОБА_10 - адвокат ОСОБА_7 просить змінити вирок суду та призначити ОСОБА_10 покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки, оскільки суд першої інстанції недостатньо врахував ті обставини, що обвинувачений фактично визнав пред'явлене йому обвинувачення, вибачився перед потерпілим, який не має до нього жодних претензій, ОСОБА_10 активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, потерпілий провокував обвинуваченого на вчинення злочинних дій.
Вироком Путивльського районного суду Сумської області від 07.10.2021 ОСОБА_10 визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 194 КК, і йому призначене покарання у виді позбавлення волі строком 4 роки 6 місяців. Стягнуто з ОСОБА_10 в дохід держави процесуальні витрати в розмірі 7536,48 грн.
Згідно вироку, 27.02.2020 близько 20:20 ОСОБА_10 , маючи умисел на пошкодження чужого майна шляхом підпалу, перебуваючи біля буд. АДРЕСА_3 , підпалив край ганчірки, яка була вставлена у пляшку з бензином ємністю 0,5 л та кинув її у бік будинку, влучивши в стіну, внаслідок чого сталося загорання. В цей момент ОСОБА_10 був помічений сторонніми особами та почав тікати, однак був зупинений ними. В цей час полум'я, яке розгорілося з розбитої пляшки на стіні будинку, згасло внаслідок самовигорання. Тобто ОСОБА_10 з причин, що не залежали від його волі, не зміг довести свій злочинний умисел до кінця, вчинивши при цьому всі необхідні дії.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_11 , які підтримали апеляційні скарги, доводи прокурора ОСОБА_9 , яка заперечила проти апеляційних скарг, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданих апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга обвинуваченого ОСОБА_10 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга захисника ОСОБА_13 підлягає задоволенню з таких підстав.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 194 КК, за обставин, викладених у вироку, відповідають матеріалам кримінального провадження, ґрунтуються на досліджених у суді першої інстанції доказах і є вмотивованими.
Розглянувши кримінальне провадження відносно ОСОБА_10 за пред'явленим йому обвинуваченням, суд першої інстанції визнав доведеним, що останній вчинив закінчений замах на умисне пошкодження чужого майна шляхом підпалу.
Такі висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_10 , за обставин, викладених у вироку, відповідають матеріалам кримінального провадження, ґрунтуються на досліджених у суді першої інстанції доказах і є вмотивованими.
Зокрема, факт підпалу житлового будинку ОСОБА_10 підтверджується показаннями потерпілого ОСОБА_14 , свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , протоколами огляду місця події від 27.02.2020 і 28.02.2020, протоколом огляду предметів від 28.02.2020, висновком судової експертизи матеріалів, речовин і виробів № 19/119/7/1-518е від 24.03.2020, висновком пожежно-технічної експертизи № 19/119/10-1/11е від 10.04.2020, а також показаннями самого обвинуваченого ОСОБА_10 та слідчим експериментом від 28.04.2020 за його участю, який підтвердив обставини вчинення ним підпалу.
Що стосується доводів апеляційної скарги обвинуваченого про недоведеність умислу на пошкодження майна шляхом підпалу, то вони є необгрунтованими та задоволенню не підлягають, оскільки належним чином перевіривши заперечення сторони захисту, суд першої інстанції правильно визнав їх такими, що не відповідають дійсності та матеріалам кримінального провадження, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого злочину та наявності відповідних доказів.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому свідомістю винного охоплюється той факт, що в результаті його дій власникові майна заподіюється шкода. У разі знищення чи пошкодження майна загальнонебезпечним способом винний передбачав, що він завдає чи може завдати фізичної шкоди людям, а так само знищити чи пошкодити майно інших фізичних чи юридичних осіб, крім майна, на яке вчинюється посягання, або може і повинен це передбачати. Мотив і мета не є обов'язковими ознаками цього злочину, але їх встановлення є важливим у плані відмежування його від інших злочинів.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 194 КК, характеризується діями, які полягають у знищенні чи пошкодженні майна, наслідками у вигляді шкоди у великих розмірах і причинно-наслідковим зв'язком між вказаними діями і наслідками. Знищення або пошкодження чужого майна можуть бути здійснені у будь-який спосіб. При цьому умисне знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом утворює кваліфікований склад цього злочину і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК.
Так, зазначена норма передбачає відповідальність за «те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки» Словосполучення «те саме діяння», вжите в диспозиції ч. 2 ст. 194 КК, вказує на те, що до діяння, передбаченого цією статтею, слід відносити тільки знищення (пошкодження) майна, а шкода у великих розмірах є наслідком, який виступає криміноутворюючою ознакою лише для ч. 1 ст. 194 КК, і не є необхідною для кваліфікації за ч. 2 цієї статті. При цьому, замах на вчинення кримінального правопорушення є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але кримінальне правопорушення не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч. 2 ст. 15 КК).
Фактичні обставини кримінального провадження вказують на наявність в діях обвинуваченого суб'єктивної сторони інкримінованого йому правопорушення, зокрема те, що ОСОБА_10 , діючи на грунті неприязних відносин, що вбачається з показань свідка ОСОБА_19 , заздалегідь налив у пляшку легкозаймисту речовину (бензин), після чого, у темний час доби прибув за адресою місця проживання потерпілого та кинув вказану пляшку у стіну, внаслідок чого сталося загорання.
Крім того, підлягає врахуванню та обставина, що сліди закопчення і розтікання рідини знаходяться у безпосередній близькості від вікон будинку, попадання в які ймовірно призвело б до інших наслідків, що узгоджується із версією обвинувачення про те, що обвинувачений вчинив всі необхідні дії, але його умисел не був доведений до кінця з причин, що не залежали від його волі, так як полум'я згасло внаслідок самовигорання. При цьому, відсутність заподіяної шкоди у великих розмірах не спростовує вини ОСОБА_10 , оскільки при кваліфікації випадків умисного знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу розмір спричиненої майнової шкоди не має правового значення. Обов'язковою характеристикою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК, є не наслідки (шкода у великих розмірах), а саме діяння (спосіб вчинення), оскільки воно в цьому випадку має більшу суспільну небезпеку порівняно зі шкодою у великих розмірах.
Також не можуть бути прийнятими до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_10 про те, що суд проголосив вирок у його відсутність.
Так, публічне оголошення судового рішення є однією з передумов справедливого судового розгляду. У ч. 1 ст. б Європейської конвенції з прав людини (далі - ЄКПЛ) зазначено, що судове рішення проголошується публічно. Виходячи із формулювання цієї норми ЄКПЛ відкритість судового засідання є правилом. При цьому, публічне оголошення судового рішення у кримінальній справі не можна тлумачити дуже вузько - як зачитування суддею-головуючим тексту рішення. ЄКПЛ не вимагає, щоб рішення, ухвалене на кінцевій стадії судового розгляду, було зачитане вголос («Sutter v. Switzerland»).
У кожній конкретній справі форма публічного оголошення «судового рішення» відповідно до норм внутрішнього права держави може змінюватися з урахуванням особливостей провадження й цілей ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ у відповідному контексті, тобто задля необхідності забезпечити контроль суспільства над судовою владою для збереження й гарантування права на справедливий судовий розгляд («Campbell and Fell v. the United Kingdom»). Тому випадок, коли суд, не проголошуючи вироку на відкритому судовому засіданні, вручив копію його сторонам і опублікував у офіційному збірнику, що є доступним широкому загалу, ЄСПЛ не визнав порушення вимоги щодо відкритого проголошення рішення («Sutter V. Switzerland»).
Вимога щодо відкритості проголошення судового рішення, так само як і вимога щодо відкритості усього судового засідання, не є порушеною й у разі, коли хоча б одна судова інстанція проголосила своє рішення. Так, ЄСПЛ не визнав порушення ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ у справі «Lamanna V. Austria», де суд апеляційної інстанції проголосив своє рішення лише після перегляду його касаційним судом. ЄСПЛ констатував, що завдяки публічному проголошенню постанови апеляційного суду громадськість мала можливість з'ясувати, як суди загалом ставляться до розгляду позовів про компенсацію за попереднє ув'язнення.
Вирок Путивльського районного суду Сумської області від 07.10.2021 був проголошений у відкритому судовому засіданні негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючим було роз'яснено зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Копія вироку отримана ОСОБА_10 19.10.2021. Обвинувачений скористався своїм процесуальним правом та подав апеляційну скаргу, в якій виклав свої вимоги та їх обґрунтування із зазначенням того, у чому полягає незаконність і необґрунтованість вироку.
Також електронна копія вироку була офіційно оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Враховуючи викладене, відсутність обвинуваченого під час проголошення вироку, в даному випадку, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та жодним не вплинуло на права обвинуваченого, беручи до уваги те, що публічне оголошення вироку мало місце та забезпечило справедливий судовий розгляд.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг, обставин і фактів, які могли б вплинути на законність, вмотивованість та/чи обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції рішення щодо доведення винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, і які б не були досліджені чи належним чином не оцінені цим судом, під час апеляційного розгляду колегією суддів не встановлено.
Що стосується доводів апеляційних скарг про призначення обвинуваченому суворого покарання, то колегія суддів вважає їх обґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу, оскільки положеннями ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
При вирішенні питання про визначення виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності», тобто коли призначене особі покарання є непропорційним втручанням держави у права людини (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
Судом першої інстанції не були враховані всі ці обставини у їх сукупності, внаслідок чого рішення суду щодо виду та розміру призначеного ОСОБА_10 покарання не є належним чином вмотивованим, що потягло за собою визначення покарання, яке явно не відповідає тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості.
Вирішуючи питання про вид та розмір покарання, яке буде необхідне та достатнє для виправлення ОСОБА_10 та попередження нових кримінальних правопорушень, колегія суддів ураховує сукупність всіх обставин, що характеризують це кримінальне правопорушення, відсутність тяжких наслідків, особу обвинуваченого, часткове визнання ним своєї вини, обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання, позицію потерпілого і вважає за необхідне призначити ОСОБА_10 мінімальне покарання в межах санкції ч. 2 ст. 194 КК у виді позбавлення волі строком 3 роки, яке перебуватиме у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, буде необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, задовольнивши у такий спосіб апеляційну скаргу захисника та частково апеляційну скаргу обвинуваченого.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України, -
постановила:
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 задовольнити частково, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 задовольнити.
Вирок Путивльського районного суду Сумської області від 07.10.2021 відносно ОСОБА_20 змінити та пом'якшити призначене судом першої інстанції покарання.
ОСОБА_20 вважати засудженим за ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 194 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк три роки.
В іншій частині вирок Путивльського районного суду Сумської області від 07.10.2021 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4