ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 грудня 2023 рокуЛьвівСправа № 460/8646/23 пров. № А/857/16610/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Судова-Хомюк Н.М.,
суддів: Онишкевича Т.В.,
Сеник Р.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2023 року у справі № 460/8646/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,-
суддя у І інстанції - Гудима Н.С.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складення повного тексту рішення - 08.08.2023,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі також ВЧ НОМЕР_1 , відповідач-1), Військової частини НОМЕР_2 (далі також ВЧ НОМЕР_2 , відповідач-2), та просив:
-визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 у ненаданні згоди на звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
-зобов'язати командира Військової частини НОМЕР_2 прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби з відрахуванням з особового складу військової частини НОМЕР_2 на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину віком до 18 років.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що позивач з 26.02.2022 призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , де перебуває на військовій службі дотепер. 11.03.2023 звернувся до командування ВЧ НОМЕР_2 з рапортом, в якому просив подати клопотання до командування ВЧ НОМЕР_1 про надання згоди на його звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину віком до 18 років. Разом із тим, позивача не було звільнено з військової служби з посиланням на те, що відсутні докази про позбавлення батьківських прав матері. Позивач вважає дії ВЧ НОМЕР_1 у ненаданні згоди на його звільнення з військової служби протиправними, оскільки рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 30.01.2023 в цивільній справі №562/2375/22 розірвано шлюб між ним та ОСОБА_2 та визначено місце проживання їхньої доньки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, ОСОБА_1 . Позивач вважає, що має право на звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2023 року відмовлено в задоволенні позовних вимог.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не надано оцінки доводам позивача та відповідача, не вірно визначено природу спірних правовідносин щодо застосування норм ст. 157 Сімейного кодексу України, зокрема статті, що регулює та визначає місце проживання дитини з одним із батьків.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції відмовляючи в позові необґрунтовано вказує про те, відповідачі виконали процесуальний обов'язок доказування своєї позиції та довели правомірність своєї поведінки у спірних правовідносинах, натомість доводи позивача не відповідають обставинам справи га не ґрунтуються на нормах матеріального закону. На думку апелянта такі висновки суперечать обставинам справи, оскільки суд мав всі правові та фактичні підстави для задоволення позову.
Також звертає увагу суду на те, що відповідь юрисконсульта військової частини НОМЕР_3 на його рапорт та подання військової частини НОМЕР_2 щодо його звільнення з військової служби прийнято не у спосіб, визначений Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та не є обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню.
Відтак, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити.
Відповідачі не скористалися правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України.
Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 6 від 26.02.2022, рядовий ОСОБА_1 , призваний на військову службу за призовом під час мобілізації четвертим відділом Рівненського РТЦКСП, з 26.02.2022 призначений на посаду за штатом воєнного часу стрільця третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу другої стрілецької роти та зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , де і проходить військову службу на даний час.
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 24.02.2022 №5-АГД, відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/22 та наказу командира Військової частини НОМЕР_1 «Про перехід на казармений стан» від 24.02.2022 «141-АГД, з 9.00 24 лютого 2022 особовий склад військової частини НОМЕР_2 переведено на казармений стан.
Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_4 , позивача з 17.03.2022 по 03.10.2022 призначено на посаду водія ВЧ НОМЕР_2 , з 03.10.2022- на посаду водія 2-го мінометного взводу мінометної батареї Військової частини НОМЕР_2 , яку займає і нині.
30.01.2023 Здолбунівським районним судом Рівненської області прийнято рішення у цивільній справі №562/2375/22, згідно з яким позов ОСОБА_2 задоволено; шлюб, зареєстрований 10.08.2002 Відділом реєстрації актів громадянського стану м. Рівне, актовий запис №1000 між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - розірвано. Визначено місце проживання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
11.03.2023 позивач подав рапорт на ім'я командира 2-го мінометного взводу мінометної батареї Військової частини НОМЕР_2 , в якому просив клопотати перед вищим командуванням про звільнення його з військової служби в Збройних Силах України згідно з абзацом 12 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» через сімейні обставини, у зв'язку з самостійним вихованням військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років.
До рапорту додано: копію паспорта громадянина України ОСОБА_1 НОМЕР_5 , копію ІПН ОСОБА_1 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_6 від 04.08.2012 та копію рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області у справі №562/2375/22 від 30.01.2023 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 та визначення місця проживання доньки ОСОБА_3 з батьком.
За результатами розгляду рапорту позивача, 11.03.2023 командир військової частини НОМЕР_2 підписав клопотання по суті рапорту солдата ОСОБА_1 командиру ВЧ НОМЕР_1 .
Згідно з резолюцією від 14.03.2023 юрисконсульта юридичної служби ВЧ НОМЕР_1 , проставленій на вказаному клопотанні, задоволення рапорту не погоджено, у зв'язку із відсутністю довідки про позбавлення батьківських прав матері.
Вважаючи протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання згоди на звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який самостійно виховує дітей віком до 18 років, позивач звернувся до суду із позовом.
Ухвалюючи рішення в даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність у позивача статусу «одинокий батько» та самостійного виховання ним дитини.
Суд дійшов висновку, що дії відповідача ВЧ НОМЕР_1 щодо не надання згоди позивачу на його звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» є правомірними та вважав, що на час судового розгляду цієї справи та за наявних у матеріалах справи доказів, у суду відсутні підстави для визнання таких дій відповідача-1 протиправними та визнання за позивачем права на звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» як військовослужбовця, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Згідно з статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров'я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов'язком громадян України щодо захисту держави. Отже, закріплений у Конституції України обов'язок громадян України потребує поваги, а статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлюється військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII Про військовий обов'язок і військову службу (далі Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Пунктом 6 ст. 2 Закону №2232-XII передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ), введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб.
Крім того, на момент розгляду даної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 26.02.2022 проходить військову службу у ВЧ НОМЕР_2 за призовом під час мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію», тобто, під час воєнного стану.
Позивач 11.03.2023 подав рапорт про звільнення з військової служби з вищенаведених підстав, разом з яким надав рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 30.01.2023 у цивільній справі №562/2375/22, яким розірвано його шлюб з ОСОБА_4 та визначено місце проживання їхньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, ОСОБА_1 , за його адресою проживання. Однак, у задоволенні рапорта було відмовлено, позаяк відсутні документи, що свідчать про позбавлення батьківських прав матері.
Так, підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.
Згідно з абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час воєнного стану: через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Відповідно до частини 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Разом з тим, відповідно до абзацу 2 пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (Положення) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно з пунктом 251 Положення, в особливий період військовослужбовці проходять військову службу, резервісти призиваються на військову службу, а військовозобов'язані виконують військовий обов'язок у запасі в порядку, передбаченому цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють порядок проходження військової служби в особливий період.
Відповідно до пункту 260 Положення, під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону.
Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 № 170 (Інструкція №170) визначає механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Згідно з пунктом 1.5 Інструкції №170 для встановлення, зміни, призупинення, або припинення правових відносин з громадянами України, які реалізуються наказами посадових осіб по особовому складу, у Генеральному штабі Збройних Сил України, Командуванні об'єднаних сил Збройних Сил України, видах Збройних Сил України, окремих родах сил Збройних Сил України, окремих родах військ Збройних Сил України, органах військового управління, з'єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах, організаціях, (далі - військові частини), оформляються: подання (додаток 1), рішення колегіальних органів, утворених і діючих відповідно до законодавчих актів і актів Міністерства оборони України, Резерв кандидатів для просування по службі (додаток 2), План переміщення військовослужбовців на посади номенклатури посад (План переміщення на посади) (додаток 16) на військовослужбовців крім тих, які проходять строкову військову службу, зокрема щодо звільнення з військової служби.
Відповідно до абзацу 3 пункту 14.10 розділу XIV Інструкції №170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Крім цього, додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Зокрема відповідно до п.5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року № 413 та визначено підпунктом «г» пункту 1 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Матеріалами справи підтверджується, що позивач, подавши рапорт про звільнення з військової служби, зокрема надав: копію свідоцтва про народження дитини, яке підтверджує, що ОСОБА_1 є батьком неповнолітньої ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 ,; копію рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 30.01.2023 у справі №562/2375/22, відповідно до якого розірвано його шлюб з ОСОБА_4 та визначено місце проживання їхньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, ОСОБА_1 , за його адресою проживання.
Відповідач не погодив поданий рапорт у зв'язку з відсутністю довідки про позбавлення батьківських прав матері.
Так, колегія суддів вважає за необхідне вказати про те, що частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року №2402-ІІІ (далі - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин першої та другої статті 15 Закону № 2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої - третьої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Враховуючи, що розірвання шлюбу між батьками, визначення місця проживання дітей з одним із батьків, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей та, відповідно, бути підставою для звільнення військовослужбовця з військової служби під час дії воєнного стану на підставі підпункту г) пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІІ.
В цьому випадку відсутні будь-які фактичні дані, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що б свідчило про самостійне виховання позивачем дитини віком до 18 років.
Також суд звертає увагу на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Разом з тим, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2021 року № 693, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько».
Так, одинока мати - мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком;
одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Виходячи з цього визначення, оскільки матір дитини не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
Також слід врахувати, що відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 № 9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі № 822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Тобто, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу та реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Дослідивши обставини справи у відповідності до наведених правових норм суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що з достатньою переконливістю свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, без участі матері у житті такої, ні під час подання рапорту до відповідача про звільнення з військової служби, ні під час подання позовної заяви до суду.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини, тому розірвання шлюбу між батьками, проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини із батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення особи з військової служби відповідно до абз. 12 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
З урахуванням встановленого, суд апеляційної інстанції підтримує правильний висновок суду першої інстанції, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Доводи апеляційної скарги позивача зазначених висновків не спростовують.
При цьому, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що останній не позбавлений права повторно звернутися до відповідачів з рапортом про звільнення з військової служби та розірвання контракту за пп. г п. З ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який самостійно виховує дітей віком до 18 років, з наданням нових документів на підтвердження самостійного виховання дитини віком до 18 років.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2023 року у справі № 460/8646/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді Т. В. Онишкевич
Р. П. Сеник
Повне судове рішення складено 04 грудня 2023 року