ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
vQXh7VH0HD4AbУХВАЛА
м. Київ
23.11.2023Справа № 910/11384/20 (910/19360/21)
За скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "НІКО-ТАЙС" на бездіяльність державного виконавця Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ Міністерства юстиції (Київ).
vQXh7VH0HD4AbЗа позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Насіння"
до товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "БРОКСЕРВІС"
про стягнення 2.749.304, 95 грн. в межах справи № 910/11384/20
vQXh7VH0HD4AbСуддя Пасько М.В.
Ïðåäñòàâíèêè: не з'явились.
ВСТАНОВИВ:
vQXh7VH0HD4AbПозивач звернувся до суду з позовною заявою про стягнення 2.749.304, 95 грн. в межах справи № 910/11384/20.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 задоволено позов.
02.06.2022 видано наказ.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.10.2023 замінено стягувача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Насіння" (ідентифікаційний код 30674952) за наказом Господарського суду міста Києва від 02.06.2022 у справі № 910/11384/20 (910/19360/21) на його правонаступника - товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "НІКО-ТАЙС" (ідентифікаційний код 38039872).
06.11.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "НІКО-ТАЙС" надійшла скарга на бездіяльність державного виконавця Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ Міністерства юстиції (Київ).
У судовому засіданні, розглянувши подану скаргу, суд встановив наступне.
Як вбачається з поданої скарги, Товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "НІКО-ТАЙС" звернулося до Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ) з заявою про заміну стягувача у виконавчому провадженні № 69617407 на підставі ухвали Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.10.2023.
Станом на день розгляду скарги у суду відсутні відомості щодо заміни стягувача у виконавчому провадженні № 69617407.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 19 Конституції України зобов'язує орган влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Отже, "на підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утворений в порядку, визначеному Конституцією та законами України та зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
"У межах повноважень" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, встановлених законами.
"У спосіб" означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури вчинення дії, і повинен обирати лише встановлені законом способі правомірної поведінки при реалізації своїх владних повноважень.
За статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону
В цей же час, суд звертає увагу на те, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012).
Завданням органів державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (статті 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).
Суд зазначає, що законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження". Зокрема, такими засадами є - верховенство права, законність, справедливість, неупередженість та об'єктивність, гласність та відкритість виконавчого провадження. Разом з тим, порушення зазначених засад має наслідком порушення безпосередньо прав сторін виконавчого провадження.
Скаржник зазначає, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення Європейського суду з прав людини від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції").
Відповідно до Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII "Про виконавче провадження" та з метою приведення нормативно-правових актів у відповідність до вимог чинного законодавства, наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5 затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішення.
Відповідно до статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" та пункту 6 Інструкції з організації примусового виконання рішення, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5, під час здійснення виконавчого провадження виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Суд зазначає, що законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження". Зокрема, такими засадами є - верховенство права, законність, справедливість, неупередженість та об'єктивність, гласність та відкритість виконавчого провадження. Разом з тим, порушення зазначених засад має наслідком порушення безпосередньо прав сторін виконавчого провадження.
При цьому здійснення виконавцем комплексу дій, які визначені законом, будуть вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документу у встановлені законом строки, з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, котра викладена у Постанові від 03 червня 2020 року у справі №464/5990/16-а, основною функцією державної виконавчої служби є задоволення вимог виконавчого документа, забезпечення дотримання при цьому прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб, сприяння їм у реалізації своїх процесуальних прав. Як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності
Під час виконавчого провадження кожна дія або рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Під час виконавчого провадження кожна дія або рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання дій та прийняття рішень.
Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Законом строки виконання окремих дій або прийняття окремих рішень
Розумний строк в контексті виконавчого процесу - це строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) здійснення виконавчого провадження.
Враховуючи таке поняття, критеріями для визначення розумності строків під час здійснення виконавчих дій є: правова та фактична складність провадження, поведінка осіб, які беруть участь у провадженні (учасників виконавчого провадження), спосіб здійснення виконавцем своїх повноважень та ефективність вчинюваних виконавцем дій, спрямованих на виконання виконавчого документу.
Крім того, на процесуально-правове переконання Скаржника, має значення такий критерій, як доцільність здійснюваних державним виконавцем дій.
Так, оцінюючи спосіб та ефективність здійснення виконавцем своїх повноважень, слід враховувати послідовність та своєчасність здійснення процесуальних дій; наявність періодів бездіяльності (неактивності); обґрунтованість відкладення виконавчого провадження, тощо.
Доцільність здійснюваних виконавцем дій також є важливим критерієм, оскільки виконавець може вчиняти процесуальні дії, які не є необхідними для виконання рішення і як результат, відбувається необґрунтоване затягування виконавчого провадження.
Судом враховано те, що виконавче провадження також має свої процесуальні правила, які закріпленні в законі і недобросовісність державного виконавця може призвести до незадовільної організації виконавчого провадження й порушення прав однієї зі сторін у виконавчому провадженні: стягувача чи боржника. Поверхове вчинення виконавчих дій, ігнорування норм матеріального та процесуального права може призвести до істотного порушення строків здійснення виконавчих дій.
Отже, принцип розумності строків зазначений в тих нормативних актах, які регламентують діяльність органів, наділених повноваженнями правоаналізу. Це означає, виконавець не може орієнтуватись на принципи права, а зобов'язаний чітко дотримуватись вимог закону. Тобто, державний виконавець не може діяти в межах аналогії закону чи права, а лише в межах визначених законом процедур.
Згідно приписів статті 18 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом. Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.
Частиною п'ятою статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
Пункт 2.13 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 року №512/5 передбачає, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження (у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, а також в інших випадках заміни сторони у виконавчому провадженні), якщо правовідносини допускають правонаступництво, державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. На підставі постановленої судом ухвали державний виконавець своєю постановою, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, замінює сторону виконавчого провадження. Ухвала суду та постанова державного виконавця долучаються до виконавчого документа при його направленні за належністю або поверненні його стягувачу чи до суду.
Правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження - з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Після заміни вибулої сторони виконавчого провадження її правонаступником державний виконавець продовжує виконання виконавчого провадження в порядку, встановленому Законом - пункт 2.14 Інструкції.
За змістом пунктів 9-11 Інструкції з організації примусового виконання рішення, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5, вимога виконавця є письмовим документом, який складається у випадках, передбачених Законом, та є обов'язковою для виконання органами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами щодо надання державному виконавцю документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень, вчинення інших дій, необхідних для виконання рішення. Вимога підписується виконавцем та надсилається поштою чи іншими засобами зв'язку або вручається виконавцем особі, яка зобов'язана вчинити дії. Доручення виконавця є письмовим документом, який складається у випадках, передбачених Законом щодо проведення окремих виконавчих дій органами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами. Запит виконавця є письмовим документом, який є обов'язковим для виконання органами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами щодо надання виконавцю інформації, документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень. Отримана інформація використовується органами державної виконавчої служби (приватним виконавцем) виключно із службовою метою.
Термін "негайно" у розумінні рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1988 р. у справі "Броуґан та інші проти Сполученого Королівства" є виправданим, якщо строк триває до 4-х днів.
Бездіяльність - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, тобто не вчинення дій, які особа повинна була і могла вчинити, в даному випадку на виконання Закону України "Про виконавче провадження".
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний суд України у своїй постанові від 16.05.2015 року по справі №21-1465а15 зазначив, що у випадках задоволення позову/вимоги, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.
Поряд із цим, частиною 4 ст.11 ГПК України внормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (res judicata), який, inter alia (серед іншого), вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру. Така процедура сама по собі не суперечить принципові юридичної визначеності в тій мірі, в якій вона використовується для виправлення помилок правосуддя (див. рішення Суду у справах "Желтяков проти України" № 4994/04 від 09.06.2011).
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Рішенням Європейського суду з права людини зі справи "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" від 24.06.2003 №44277/98 встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".
У вказаному Рішенні Європейського суду з права людини, Суд визнає, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи. Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики.
У рішеннях Суду у справі "Шульга проти України", № 16652/04 від 02.12.2010 та у рішенні Суду у справі "Білий проти України" № 14475/03 від 21.10.2010 зазначено, що Суд нагадує, що роль національних судів - організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок, швидкими та ефективними.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004 Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення. Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року).
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29.06.2004 (заява № 18966/02) Високий суд нагадує практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1 (див. серед інших джерел, "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, § 40, ЄСПЛ 2002-III; "Ясіуньєне проти Латвії", заява № 41510/98, § 45, 6 березня 2003 року) - п. 53.
ЄСПЛ також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
У справі "Фуклев проти України", заява №71186/01 (рішення від 07.06.2005) ЄСПЛ вказав, що Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
Також у рішенні Європейського суду від 18.05.2004 р. по справі "Продан проти Молдови" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін.
Верховний Суд у Постанові від 16 квітня 2018 року у справі №12/57, зокрема зазначив, що відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 05.07.2012 у справі "Глоба проти України", Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява N 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява N 41510/98, п. 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява N 71186/01, п. 84). Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Таким чином, помилковим є твердження, що посадові особи органу примусового виконання мають право щодо вжиття або не вжиття заходів примусового виконання. Державні виконавці мають виключно обов'язок на здійснення та вжиття заходів примусового виконання наказу суду, котрий кореспондується із правом вибору здійснення необхідного заходу такого примусового виконання. Адже, в противному випадку, вибір одного заходу примусового виконання і повна відмові від іншого примусового виконання, не відповідала б та порушувала вказані вище як рішення Європейського Суду, так і рішень Конституційного та Верховного судів.
Згідно із правовою позицією, котра викладена зокрема в пункті 15 Постанови Верховного суду від 13 лютого 2018 року у справі №923/182/13-г, судом зазначено про те, що відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження" на державного виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов'язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом заходи в межах встановлених повноважень.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку задовольнити подану скаргу.
Керуючись ст. ст. 233, 234, ст. ст. 339-342 Господарського процесуального кодексу України, суд -
УХВАЛИВ:
vQXh7VH0HD4Ab1.Задовольнити скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "НІКО-ТАЙС".
2.Визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ) у виконавчому провадженні № 69617407 щодо примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2022 року по справі № 910/11384/20 (910/19360/21), котра виразилась у порушенні умов та порядку вчинення заміни сторони (стягувача) у виконавчому провадженні № 69617407 щодо примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2022 року по справі № 910/11384/20 (910/19360/21), виданого на виконання Рішення Господарського суду міста Києва від 20 січня 2022 року по справі № 910/11384/20 (910/19360/21), котре набрало законної сили, із врахуванням частини п'ятою статті 15 Закону України "Про виконавче провадження".
3.Зобов'язати державного виконавця Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ) усунути допущене порушення (поновити порушене право заявника) шляхом направлення на адресу ТОВ "Компанія "НІКО-ТАЙС"" Постанови (або іншого виконавчо-процесуального документу) Миронівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Центрального МРУ Міністерства Юстиції (м. Київ), винесену за результатами розгляду клопотання вих. № 20-1/10 від 20 жовтня 2023 року ТОВ "Компанія "НІКО-ТАЙС" про заміну сторони (стягувача) у виконавчому провадженні № 69617407 щодо примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 02 червня 2022 року по справі № 910/11384/20 (910/19360/21), та додатково обґрунтованими документами (доказами) із врахуванням норм та положень Закону України "Про виконавче провадження".
4.Ухвала набрала чинності негайно після її оголошення та підлягає оскарженню в установленому законом порядку.
vQXh7VH0HD4AbvQXh7VH0HD4AbСуддя М.В. Пасько
vQXh7VH0HD4Ab