23 листопада 2023 р.Справа № 520/24950/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,
за участю секретаря судового засідання Юрченко Д.С.,
представників сторін : представника позивача - Фадєєва О.П.,
представника другого відповідача - Шутової А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023, повний текст складено 24.08.2023, головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д., м. Харків, по справі № 520/24950/21
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області, Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, третьої особи Державної податкової служби України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач), звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у Харківській області (далі по тексту - ГУ ДПС у Харківській області, перший відповідач), Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України (далі по тексту - ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, другий відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (далі по тексту - ДПС України, третя особа), в якому просила суд :
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) від 22 вересня 2021 року № 208-0 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити на Державній службі ОСОБА_1 , на посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області (код згідно з ЄДРПОУ 43143704) з дати звільнення;
- стягнути з Головного управління Державної податкової служби у Харківській області (код згідно з ЄДРПОУ 43143704) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення по дату поновлення;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України (код ЄДРПОУ 43983495) прийняти на роботу ОСОБА_1 на рівнозначну посаду державної служби в порядку переведення із Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) у відповідності до вимог ст. 87 Закону України «Про державну службу».
В обґрунтування позовних вимог зазначено про протиправність оскаржуваного наказу Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 22 вересня 2021 року № 208-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " та звільнення з посади начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області з 04.10.2021 року, як такого, що прийнято всупереч п.1 ч.1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" (без урахування події реорганізації, а не ліквідації територіальних органів податкової служби, зокрема, Головного управління ДПС у Харківській області на його правонаступника Головне управління ДПС у Харківській області є Головне управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України) та з порушенням встановленої п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України процедури звільнення, за якою передбачено вжиття роботодавцем заходів щодо переведення позивача на рівнозначну посаду або запропонування іншої посади, чого відповідачем зроблено не було. Звернула увагу суду, що неодноразово подавала заяви на адреси першого та другого відповідачів з проханням звільнити її з займаної посади ГУ ДПС у Харківській області в порядку переведення до Відокремленого підрозділу ГУ ДПС у Харківській області, які залишилися без належного реагування. Також зауважила, що копію наказу про своє звільнення не отримувала внаслідок некоректного заповнення на конверті імені по батькові (замість « ОСОБА_1 » було зазначено « ОСОБА_1 »).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 по справі № 520/24950/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Харківській області, Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, третя особа: Державна податкова служба України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДПС у Харківській області від 22 вересня 2021 року № 208-0 «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області, з 04.10.2021 року.
Стягнуто з Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.10.2021 року по 16.08.2023 року у розмірі 190614 (сто дев'яносто тисяч шістсот чотирнадцять) грн. 70 коп., з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів, звернено до негайного виконання.
Другий відповідач, не погодившись з рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 по справі № 520/24950/21, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на допущення судом неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не надання оцінки всім аргументам учасників справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 у справі № 520/24950/21 в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована твердженнями про не врахування судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
З посиланням на статтю 58 Конституції України, Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, положення Закону № 889-УІІІ від 10 грудня 2015 року «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VІІІ) у редакції, чинній на момент їх виникнення, висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 200/7446/20-а, від 21 грудня 2021 року у справі № 200/7446/20-а, зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Враховуючи те, що спірні правовідносини виникли 12.11.2020 (дата ознайомлення позивача з попередженням про майбутнє звільнення), другий відповідач вважає, що ГУ ДПС (код ЄДРПОУ: 43143704) обґрунтовано були застосовані норми права, чинні на момент спірних правовідносин.
Так, Законом від 14.01.2020 № 440-ІХ, який набрав чинності 13.02.2020 та був чинним по 05.03.2021 до статті 87 Закону України № 889-VIII були внесені зміни, у зв'язку із чим абзац перший частини 3 зазначеної статті містив таку правову норму:
«3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1 1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».
При цьому аналіз вищенаведеної правової норми дає підстави для висновку, що вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення. Вказана правова позиція, узгоджується з висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 200/7446/20-а, від 28 липня 2021 року у справі № 640/11024/20, від 29 листопада 2021 року у справі № 640/19610/20.
Крім того, за змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86 р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 200/7446/20-а).
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону № 889 -VIII станом на момент початку процедури звільнення позивача, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення, було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв'язку з ліквідацією державного органу, то в цьому випадку підлягають застосуванню норми спеціального законодавства, відповідно Закон № 889-VIII, у редакції Закону України № 440-ІХ, який діяв з 13 лютого 2020 року по 05 березня 2021 року.
Позивача було звільнено 04.10.2021 наказом від 22.09.2021 № 208 -0 «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до пункту I частини 1 статті 87 Закону № 889 - VIII (у редакції, чинній на час спірних правовідносин, з урахуванням змін, внесених до частини третьої статті 87 згідно із Законами № 117-ІХ від 19.09.2019, № 440-ІХ від 14.01.2020, в редакції Закону № 1285-ІХ від 23.02.2021, відповідно до якої абзаци перший та другий частини 3 зазначеної статті містили такі норми:
«3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю».
Разом з цим, припис, викладений у абзаці 2 частини 3 статті 87 Закону № 889 - VIII жодним чином не стосується спірних правовідносин у зв'язку із іншою підставою звільнення позивача - відповідно до пункту 11 частини 1 статті 87 Закону № 889 - VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є ліквідація державного органу.
Враховуючи, що у спірних правовідносинах згідно з абзацом 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби» (далі - Постанова № 893) ГУ ДПС у Харківській області було ліквідовано, як територіальний орган Державної податкової служби, ліквідація ГУ ДПС здійснено внаслідок втрати повноважень у зв'язку з їх передачею іншому органу державної влади - територіальному органу, утвореному на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України.
Отже, висновки суду, згідно з якими при ліквідації юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи, у тому числі обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, зокрема, обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу), у зазначеному випадку є необґрунтованими. А відтак, при ліквідації державного органу (в даному випадку - ГУ ДПС (код ЄДРПОУ: 43143704) законодавством про державну службу (чинним на момент спірних правовідносин та на теперішній час) не передбачено пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, із враховуванням при цьому переважного права на залишення на роботі.
На думку апелянта, судом неправильно визначено середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з невірним встановленням дати звільнення ОСОБА_1 («з 04 жовтня 2021 року» замість «04 жовтня 2021 року», оскільки день звільнення ОСОБА_1 04.10.2021 є вже оплаченим позивачу днем), кількості днів вимушеного прогулу - 485 робочих днів (з 04.10.2021 року по 16.08.2023 року, внаслідок взяття до уваги перебування з 02.10.2021 по 06.10.2021, з 06.10.2021 по 08.10.2021, з 08.10.2021 по 11.10.2021, з 11.10.2021 по 13.10.2021, з 13.10.2021 по 15.10.2021, з 15.10.2021 по 25.10.2021 на лікарняних).
Разом з цим, фактична кількість робочих днів позивача згідно з графіком роботи ГУ ДПС за період з 26.10.2021 (перший робочий день після закінчення тимчасової непрацездатності) по 16.08.2023 складає 470 робочих днів, а середня заробітна плата за період з 26.10.2021 по 16.08.2023 становить 184 719,40 грн (393,02 х 470 робочі дні = 184 719,40 грн).
Отже, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначена рішенням суду першої інстанції як така, що підлягає стягненню, повинна становити 184 719,40 грн, а не 190 614, 70 грн, як зазначено у рішенні Харківського окружного адміністративного суду.
Зазначає, що допомога по тимчасовій непрацездатності була нарахована та виплачена ОСОБА_1 .
Враховуючи усі вищенаведені аргументи та відсутність аналізу судом змісту відзиву відповідача, не врахування судом аргументів відповідача, ГУ ДПС (код ЄДРПОУ: 43983495) вважає, що оскаржуване рішення по даній справі порушує право на справедливий судовий розгляд.
Представник другого відповідача у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги з підстав та мотивів, викладених в останній, та просив суд апеляційної інстанції їх задовольнити.
В надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві та у судовому засіданні представник позивача просив суд апеляційної інстанції скаргу ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки скарга містить лише суб'єктивні твердження щодо необґрунтованості висновків суду, що не відповідає дійсності, та спростовуються дослідженими у справі доказами.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 27.08.2019 року наказом № 37-0 позивача було призначено на посаду начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області з 28 серпня 2019 року.
12.11.2020 року позивача під підпис попереджено про звільнення у зв'язку із постановою КМ України від 30.03.2020 № 893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби України» та наказу Державної податкової служби України від 08.10.2020 № 556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС» без зазначення запланованої дати звільнення.
В такому попереджені було зазначено, що ОСОБА_1 підлягає звільненню із займаної посади державної служби в ГУ ДПС у Харківській області в зв'язку з ліквідацією такого державного органу і що до дня звільнення включно остання зобов'язана виконувати свої посадові обов'язки в повному обсязі, дотримуватись умов службового розпорядку.
З дня отримання повідомлення про звільнення позивач зверталась з заявами на адреси до першого та другого відповідачів з проханням звільнити її із займаної посади ГУ ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) в порядку переведення до Відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ ВП 43005393).
Наказом від 22 вересня 2021 року за № 208-0 позивача звільнено з посади начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області з 04.10.2021 року у зв'язку із ліквідацією юридичної особи.
22.09.2021 року позивачем подано заяву до Голови комісії з ліквідації ГУ ДПС у Харківській області Лілії Катеринської із проханням надати останній відпустку без збереження заробітної плати з 04.10.2021 відповідно до Закону України від 17.03.2020 №530-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)». Така заява отримана ГУ ДПС у Харківській області 24.09.2021.
Як в подальшому було з'ясовано адвокатом позивачки, 22.09.2021 року ГУ ДПС у Харківській області на адресу позивача направлено поштове відправлення з листом №56/Г/20-40-11-23 від 22.09.2021 року з додатком : - копією наказу ГУ ДПС у Харківській області №208-0 від 22.09.2021 року «Про звільнення ОСОБА_1 », однак, як і в листі так і на конверті замість « ОСОБА_1 » було зазначено « ОСОБА_1 », відповідно, пошта не змогла вручити вказане поштове відправлення через невідповідність анкетних даних отримувача.
02.10.2021 у зв'язку з хворобою, позивачем подано заяву на ім'я Голови комісії з ліквідації ГУ ДПС у Харківській області Катеринської Л.Б. з повідомленням про хворобу та перебування ОСОБА_1 з 02.10.2021 року на лікарняному.
21.10.2021 позивачем отримана відповідь на заяву від 22.09.2021 року ГУ ДПС у Харківській області №61/1720-40-11-23, що у наданні відпустки позивачці відмовлено, у зв'язку із тим, що 04.10.2021 року остання буде звільнена із займаної посади.
26.10.2021 року позивач ознайомилась із наказом ГУ ДПС у Харківській області від 22.09.2021 року № 208-0, про звільнення останньої з 04.10.2021 року з посади начальника управління по роботі з податковим боргом ГУ ДПС у Харківській області та припинення державної служби.
Відтак, не погоджуючись з наказом Головного управління ДПС у Харківській області від 22 вересня 2021 року № 208-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ", позивач звернулась до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги в частині скасування наказу Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) від 22 вересня 2021 року № 208-0, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області з 04.10.2021 року згідно з пунктом 1-1 частини 1, 4, 5 статті 87 Закону України "Про державну службу" з підстав ліквідації державного органу, оскільки в даному випадку відбулася не ліквідація, а реорганізація ГУ ДПС в Харківській області, правонаступником майна, прав та обов'язків якого є інший орган - Головне управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України, а тому при попередженні про звільнення перший відповідач повинен був запропонувати інші рівнозначні посад и державної служби/нижчих посад державної служби, чого зроблено не було. Отже, всупереч приписам частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України, роботодавцем не виконано обов'язок запропонувати позивачу всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Крім того, звільняючи позивача із посади, ГУ ДПС у Харківській області не надало оцінку її роботі, не зазначило причини звільнення саме позивача, порівняно із іншими службовцями, переведеними до утвореного органу, а відтак, обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню, перший відповідач діяв неправомірно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення.
Додаткове свідчення неправомірності видання оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, на переконання суду першої інстанції, є звільнення ОСОБА_1 у період перебування на лікарняному з 04.10.2021, так як згідно з вимогами ч. 5 ст. 87 Закону № 889-VIII датою звільнення є саме перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, вказаним у документі про тимчасову непрацездатність.
Таким чином, ГУ ДПС у Харківській області протиправно зазначено в оскаржуваному наказі № 208-О від 22.09.2021 дату звільнення позивача із займаної посади 04.10.2021 року.
У зв'язку з вищевикладеним, керуючись приписами ч.1 ст. 235 КЗпП України, суд поновив ОСОБА_1 посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області з 04.10.2021 року.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 235 КЗпП України та положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року, суд вирішив стягнути на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (485 робочих днів з 04.10.2021 (день звільнення) по 16.08.2023 (день постановлення рішення суду про поновлення позивача на посаді) у розмірі 190614,70 грн (393,02 грн. х 485 робочих днів), з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання Головного управління ДПС у Харківській області ВП прийняти на роботу ОСОБА_1 на рівнозначну посаду державної служби в порядку переведення із Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) у відповідності до вимог ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд, пославшись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 13.08.2020 у справі № 821/3795/15-а, від 30.09.2020 у справі №826/12050/15, від 23.09.2021 у справі № 807/2322/15, дійшов висновку про їх необґрунтованість з огляду на те, що такі повноваження державного органу є дискреційними.
Також судом відповідно до пункту 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Так, предметом спору у справі є припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 - державного службовця з посади начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області. Підстава звільнення - пункт 1-1 частин першої, четвертої та п'ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією Головного управління ДПС у Харківській області.
Підставою для прийняття ГУ ДПС у Харківській області рішення про звільнення позивача, реалізованого оскаржуваним наказом, слугували пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, частина першої статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» та у зв'язку з ліквідацією Головного управління ДПС у Харківській області, як юридичної особи публічного права на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби» та наказу Державної податкової служби України від 08 жовтня 2020 року № 556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС».
Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 у зв'язку з ліквідацією державного органу. Зокрема, суд погодився з доводами позивача, що у даному випадку відбулася реорганізація Головного управління ДПС у Харківській області, а не ліквідація юридичної особи публічного права.
Наполягаючи на правомірності оскаржуваного наказу, Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, стверджує, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби» та наказу Державної податкової служби України від 08 жовтня 2020 року № 556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС» відбулася саме ліквідація Головного управління ДПС у Харківській області з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому територіальному органу ДПС України.
Надаючи оцінку наведеним доводам апеляційної скарги, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270).
Верховний Суд у подібних за змістом правовідносинах вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи: ліквідація чи реорганізація (у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20).
Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
На підставі викладеного Верховний Суд у наведених справах дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справа №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі №816/979/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20 та інш.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" від 30 вересня 2020 року № 893 (далі - Постанова № 893) вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком, до якого, у тому числі, включено Головне управління ДПС у Харківській області.
Положеннями абзацу 2 пункту 2 Постанови № 893 установлено, що територіальні органи Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державною податковою службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень та функцій територіальних органів, що ліквідуються. Таке рішення приймається Державною податковою службою після здійснення заходів, пов'язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про територіальні органи Державної податкової служби, що будуть утворені згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови, як відокремлені підрозділи юридичної особи публічного права, затвердженням положень про них, структур, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій.
Згідно абзацом 3 пункту 2 Постанови № 893, права та обов'язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи
Так, наказом ДПС України "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби" від 30.09.2020 року № 529 утворено як відокремлені підрозділи ДПС України територіальні органи за переліком згідно з додатком, до якого, зокрема, включено Головне управління ДПС у Харківській області.
30.09.2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено запис № 1000741030008085321 про створення Головного управління ДПС у Харківській області, як відокремленого підрозділу ДПС України (адреса: 61002, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ ВП 43983495).
Наказом ДПС України від 12.11.2020 року № 643 затверджено Положення про Головне управління ДПС у Харківській області (далі - Положення № 643), пунктом 1 якого закріплено, що Головне управління ДПС у Харківській області (далі - ГУ ДПС) є територіальним органом, утвореним на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (далі - ДПС). ГУ ДПС забезпечує реалізацію повноважень ДПС на території Харківської області. ГУ ДПС є правонаступником майна, прав та обов'язків Головного управління ДПС у Харківській області (ЄДРПОУ 43143704).
Наказом ДПС України від 24.12.2020 року № 755 розпочато з 01.01.2021 року здійснення територіальними органами ДПС України, утвореними як її відокремлені підрозділи, повноважень і функцій територіальних органів ДПС України, що ліквідуються відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893.
За визначення, наведеним у підпункті 1 пункту 3 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р. № 227 (далі - Положення № 227), основними завданнями ДПС є: 1) реалізація державної податкової політики, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків, зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, пального, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), проведення розрахункових операцій, а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону.
ДПС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку її територіальні органи. ДПС та її територіальні органи є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення) (пункт 7 Положення № 227).
Пунктом 3 Положення № 643, визначено, що основними завданнями ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, є забезпечення реалізації державної податкової політики, здійснення у межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків, зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, пального, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення розрахункових операцій, у тому числі готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону.
Колегія суддів зазначає, що у Постанові № 893, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій територіальних органів ДПС або передачі їх іншим органам виконавчої влади. Натомість права та обов'язки територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови передано ДПС та її територіальним органам.
Аналіз наведених нормативно-правових актів дає підстави для висновку, що ГУ ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, має аналогічний правовий статус, що й ГУ ДПС у Харківській області, продовжило виконання його функцій та є його правонаступником. При цьому завдання та функції, які виконує новостворений орган, та які виконувало Головне управління ДПС у Харківській області, за своєю суттю та змістом є аналогічними.
Отже, зважаючи на висловлену Верховним Судом у постанові від 14.02.2023 по справі № 200/6515/21 правову позицію щодо вирішення питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що внаслідок реалізації приписів Постанови № 893 фактично відбулася реорганізація ДПС України шляхом ліквідації її територіальних органів, як юридичних осіб публічного права, із створенням нової структури територіальних органів, а не ліквідація юридичної особи публічного права, а тому фактично мала місце реорганізація ГУ ДПС у Харківській області у ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, а не ліквідація юридичної особи публічного права, що спростовує висновки другого відповідача в цій частині.
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною в постанові від 09.06.2022 по справі № 400/1781/21.
У світлі встановлених вище обставин реорганізації ГУ ДПС у Харківській області у ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України колегія суддів уважає за доцільне надати оцінку доводам апеляційної скарги в частині наявності (відсутності) у першого відповідача обов'язку при ознайомленні позивача із попередженням про наступне звільнення пропонувати державному службовцю інші рівнозначні посади державної служби
Так, другий відповідач переконує, що оскільки позивача про майбутнє звільнення попереджено 12.11.2020, контролюючим органом обґрунтовано застосовано положення частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII у редакції Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 № 440-ІХ (далі - Закон № 440-ІХ), який набрав чинності 13.02.2020 та був чинним по 05.03.2021, відповідно до яких пропонування державному службовцю, якого планується звільнити на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) віднесено до дискреційних повноважень суб'єкта призначення або керівника державної служби.
З огляду на вищевикладене, апелянт вважає, що незважаючи на дату звільнення ОСОБА_1 (04.10.2021) на неї не повинні розповсюджуватися положення Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» № 1285-IX від 23.02.2021 (набрав чинності з 06.03.2021) (далі - Закон № 1285-IX), пунктом 6 частини 3 у Законі України "Про державну службу" частину третю статті 87 викладено в такій редакції:
«3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю».
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду".
Однак, таке твердження другого відповідача є безпідставним, з огляду на наступне.
Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, визначено Законом № 889-VIII, у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин).
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина друга статті 1 Закону № 889-VIII).
Відповідно до статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Отже, Закон № 889-VIII є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до положень частини першої статті 87 Закону № 889-VIII в редакції чинній, як на час ознайомлення ОСОБА_2 з попередженням про наступне звільнення, так і на час звільнення, до підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення віднесено:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення. 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Водночас, частина 3 статті 87 Закону № 889-VIII на час ознайомлення ОСОБА_2 з попередженням про наступне звільнення (12.11.2020) діяла в редакції Закону № 440-ІХ, відповідно до якої суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
У свою чергу ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VIII дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX (до 25 вересня 2019 року), Законом № 440-ІХ, Закон № 1285-IX, визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-IX), яким статтю 40 Кодексу законів про працю України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
З аналізу вищевказаних законодавчих змін вбачається, що зміст статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 117-IX) дає підстави для висновку про те, що у разі неврегульованості відповідних питань щодо особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону застосуванню підлягають положення законодавства про працю.
Окрім того, виключення зі статті 87 Закону № 889-VIII бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20.
Приписи частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.
Аргументованість застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, підтверджують наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами № 440-ІХ та № 1285-ІХ, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
Колегія суддів також уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.
Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.
Суд зазначає, що підстави припинення державної служби у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов'язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Отже, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VIII бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень Кодексу законів про працю України.
Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2021 року (справа №340/221/20) наголосив, що можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.
За змістом частини п'ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону № 889-VIII працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Водночас застосування законодавцем у наведених положеннях Закону № 889-VIII слова «може», підтверджує виключне право адміністративного розсуду суб'єкта призначення на переведення державного службовця без обов'язкового проведення конкурсу та жодним чином не увільняє його від обов'язку дотриматися процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби у разі реорганізації державного органу.
Тож при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів ДПС України, відповідний територіальний орган ДПС України, як юридична особа публічного права, з якою позивач перебувала у трудових відносинах, мав додержуватися установленого Кодексу законів про працю України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20, від 06 липня 2021 року у справах № 640/3456/20 та № 640/1627/20, від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, у яких правовідносини є подібними. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні.
Натомість, як установлено судом першої інстанції та підтверджено у суді апеляційної інстанції, ГУ ДПС у Харківській області не запропонувало ОСОБА_1 жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного її звільнення у ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, яке є правонаступником ГУ ДПС у Харківській області були наявні вакантні посади.
Водночас, як вказано позивачем та не заперечується апелянтом, першим відповідачем при попередженні про звільнення не було запропоновано позивачу всіх наявних інших рівнозначних посад державної служби/нижчих посад державної служби в державному органі, якому передаються повноваження та функції (в даному випадку, Головному управлінню ДПС у Харківській області, утвореному на правах відокремленого підрозділу ДПС України), відповідно до його кваліфікації, професійної підготовки та професійної компетентності, як на час попередження про наступне звільнення, так і на час звільнення.
При цьому, другим відповідачем не заперечується, що внаслідок реорганізації ГУ ДПС у Харківській області скорочення чисельності державних службовців не відбулося.
Також, ГУ ДПС у Харківській області, звільняючи позивача із посади, не надало оцінку її роботі, не зазначило причини звільнення саме позивача, порівняно із іншими службовцями, переведеними до утвореного органу, відтак, обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню відповідач діяв неправомірно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення.
З наведеного слідує висновок, що ГУ ДПС у Харківській області порушило установлений законом порядок звільнення позивача у контексті виконання вимог статті 49-2 Кодексу законів про працю України одночасно із попередженням про наступне вивільнення, відповідно не можуть бути визнані законними подальші дії відповідача щодо звільнення ОСОБА_1 , незважаючи на наступні зміни, внесені до Кодексу законів про працю України та Закону № 889-VIII.
Враховуючи вищевикладене, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що порушення першим відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 Кодексу законів про працю України є підставою для поновлення його на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Разом з цим, згідно з вимогами частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 Кодексу законів про працю України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення.
У цій справі судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ГУ ДПС у Харківській області, в якому працювала позивач та з якого її було незаконно звільнено, реорганізовано шляхом приєднання до ГУ ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України та припинено в установленому законодавством порядку. Тож поновити позивача на раніше займану посаду або на посаду державної служби у припиненій внаслідок реорганізації установі об'єктивно неможливо, що не було враховано судом першої інстанції при прийняття рішення в цій частині.
Верховний Суд вирішуючи схожі спори в частині поновлення незаконно звільнених працівників в структурах державних органів, які внаслідок процесів реформування державних органів періодично змінюють свою структуру шляхом ліквідації чи реорганізації старих органів та утворення нових, виходить із особливостей публічного правонаступництва.
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2а-15057/09/2670 Верховний Суд указав, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому, обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов'язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками.
Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.
Слід констатувати, що у даному випадку внаслідок реорганізації територіальних органів ДПС України шляхом ліквідації як юридичних осіб публічного права територіальні органи ДПС України зі створенням територіальних органів, які відокремлених підрозділів ДПС України, повним правонаступником усіх прав та обов'язків ГУ ДПС у Харківській області з моменту внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення останнього є ГУ ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України.
У свою чергу колегія суддів зазначає, що повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
Повноваження щодо призначення працівника на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом у новоутвореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір не повинен і не може втручатися у здійснення його дискреційних повноважень.
У постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 817/860/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 160/9760/19 Верховний Суд висловлював правову позицію, яка полягає у тому, що коли поновити позивача на посаді, з якої його звільнили і якої (формально) вже немає, неможливо, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, аналогічній тій, з якої її звільнили, і яка існує на дату поновлення.
Суд послідовно наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов'язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 Верховний Суд сформував правову позицію, згідно з якою у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.
Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 травня 2021 року у справі № 0840/3202/18 та від 11 серпня 2021 року у справі № 821/549/17.
Виходячи із специфіки даної категорії публічно-правових спорів, поняття «попередня робота» слід трактувати дещо ширше, зокрема, як обсяг та перелік функціональних завдань та обов'язків працівника, його повноважень та відповідальності за відповідною посадою.
З огляду на встановлені в цій справі обставини, звільнення позивача із займаної посади було неправомірним і є втручанням у його права. Водночас поновити позивача на раніше займану посаду об'єктивно неможливо, оскільки державний орган, з якого відбулося незаконне звільнення позивача реорганізовано. Тому в контексті спірних правовідносин є виправданим і обґрунтованим такий спосіб захисту порушеного права позивача, як поновлення ОСОБА_1 з 05.10.2021 (наступного дня після дня звільнення) на посаді рівнозначній посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області у новоствореному правонаступнику Головному управлінні ДПС у Харківській області, утвореному на правах відокремленого підрозділу ДПС України.
Колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що поновити позивача на рівнозначній посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області, не слід розуміти як зобов'язання поновити саме на таку саму посаду, з якої звільнили позивача. Колегія суддів бере до уваги, що зайняття певних посад державної служби має свої особливості (визначені законом), зокрема, коли призначення на відповідну посаду можливо винятково за результатами конкурсу.
Водночас у площині цього спору йдеться не стільки про назву посади державної служби і коло повноважень за цією посадою, скільки про необхідність відновити порушене право позивача працювати на посаді державної служби в тому органі (установі), з посади у якому її було неправомірно звільнено, з урахуванням, зокрема (але не виключно) її фаху, освітньо-кваліфікаційного рівня, категорії раніше займаної посади.
Подібний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 826/5602/16.
Тож за встановлених обставин та наведеного Головне управління ДПС у Харківській області, утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України має своїм обов'язком вжити заходів для поновлення ОСОБА_1 на посаді державної служби.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №826/5602/16, від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20.
Колегія суддів враховує, що зміна структури і штатного розпису установи, у тому числі і у наслідок реорганізації такої установи, після звільнення працівника не позбавляє роботодавця можливості внесення до штатного розпису необхідних змін з метою виконання рішення суду про поновлення незаконно звільненого працівника та (або) переведення працівника на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині обрання способу захисту порушеного права щодо поновлення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області з 04.10.2021 року слід змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а абзац третій резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді, рівнозначній посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області, у новоствореному правонаступнику Головному управлінні ДПС у Харківській області, утвореному на правах відокремленого підрозділу ДПС України, з 05.10.2021».
Надаючи оцінку доводам апелянта про неправильне обрахування судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з останнього на користь ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про оплату праці" (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Положеннями пункту 4 Порядку 100 визначено, зокрема, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Відповідно до пункту 5 цього Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про працю" від 24.12.1999 № 13 роз'яснено, що судам належить мати на увазі, що відповідно до загальних положень статей 1 і 2 Закону розмір заробітної плати за працю на підставі трудового договору залежить від професійно-ділових якостей працівника, складності й умов виконуваної ним роботи, результатів останньої та господарської діяльності підприємства і що за своєю структурою заробітна плата складається: з основної - винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків); із додаткової - винагороди за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій); а також із заохочувальних та компенсаційних виплат - винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційних та інших грошових і матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад установлені цими актами норми.
Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Так, з оскаржуваного наказу від 22.09.2021 № 208-0 вбачається, що днем звільнення ОСОБА_1 є 04.10.2021. Отже, двома попередніми місяцями перед звільненням є вересень 2021 року та серпень 2021 року.
Однак, враховуючи, що в останні два перед звільненням місяці позивачу не нараховувалась заробітна плата, ГУ ДПС в Харківській області надало до матеріалів справи довідку про розмір середньої заробітної плати станом на 04.10.2021 №75/г/20-40-10-а-09, відповідно до якої середньоденна заробітна плата позивача станом на день звільнення складає 393,02 грн, що розраховано відповідачем з урахуванням вимог пункту 4 Порядку № 100.
Розмір середньоденної заробітної плати позивачем не заперечується.
Враховуючи дату звільнення позивача зі служби (04.10.2021) та дату поновлення на посаді (16.08.2023), кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 05.10.2021 по 16.08.2023 становить 482 робочих дні.
Відтак, середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту звільнення по день прийняття рішення судом першої інстанції (з 05.10.2021 по 16.08.2023) складає 189435,64 грн (393,02 грн*482 дні).
Разом з цим, суд першої інстанції вірно застосувавши норми матеріального права, при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу припустився помилки при розрахунку періоду вимушеного прогулу, внаслідок чого арифметичний розрахунок було здійснено невірно. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 по справі № 520/24950/21 слід також змінити в частині визначення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а абзац четвертий резолютивної частини рішення в наступній редакції: " Стягнути з Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704), на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05.10.2021 по 16.08.2023 у розмірі 189435 (сто вісімдесят дев'ять тисяч чотириста тридцять п'ять) грн 64 коп., з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів".
Колегія суддів вважає неприйнятними посилання апелянта в наданих до суду апеляційної інстанції додаткових поясненнях на необхідність врахування виплати позивачу допомоги по втраті працездатності що відповідачем з 07.10.2021 по 26.10.2021, оскільки вказані обставини жодним чином не впливають на наявність у ОСОБА_1 права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який з урахуванням дати незаконного звільнення позивача (04.10.2021) розпочався з 05.10.2021, а не 26.10.2021, як помилково стверджує відповідач.
Фактично перший відповідач, видавши наказ про звільнення позивача, як державного службовця з 04.10.2021 (у період перебування на лікарняному), порушив приписи частини 5 статті 87 Закону№ 889-VIII, оскільки визначив в якості дати звільнення, не перший робочий день, який є наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.
Водночас, вказана обставина, як і виплата позивачу ГУ ДПС в Харківській області допомоги по втраті працездатності до 26.10.2021, в той час як вказана особа вже була звільнена, не є підставою для відмови у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 05.10.2021 по 25.10.2021.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Підставами для зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи (частина перша статті 317 КАС України). Зміна судового рішення може полягати, зокрема, у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 317 КАС України).
Керуючись ч. 4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 по справі № 520/24950/21 в частині задоволення позову змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а абзаци третій та четвертий резолютивної частини рішення в наступній редакції:
"Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді, рівнозначній посаді начальника управління по роботі з податковим боргом Головного управління ДПС у Харківській області, у новоствореному правонаступнику Головному управлінні ДПС у Харківській області, утвореному на правах відокремленого підрозділу ДПС України, з 05.10.2021.
Стягнути з Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704), на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05.10.2021 по 16.08.2023 у розмірі 189435 (сто вісімдесят дев'ять тисяч чотириста тридцять п'ять) грн 64 коп., з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів".
В іншій частині задоволення позову рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.08.2023 по справі № 520/24950/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій
Повний текст постанови складено 28.11.2023 року