28 листопада 2023 року Справа № 280/2616/23 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Шиш Антона Борисовича (вул. Українська, буд. 29, смт. Новомиколаївка, Запорізький район, Запорізька область, 70101), до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ), третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 (АДРЕСА_4), про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
27.04.2023 засобами системи «Електронний суд» до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в особі представника - адвоката Шиш Антона Борисовича, до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - третя особа, ІНФОРМАЦІЯ_1), в якій позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не проведенні з позивачем розрахунку при звільненні з військової служби;
зобов'язати відповідача виплатити позивачу належні останньому суми грошового забезпечення;
стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розмірі середньомісячного грошового забезпечення, починаючи з 27 березня 2023 року і по день здійснення повного розрахунку.
Крім того, позивач просить: стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним судові витрати; встановити судовий контроль за виконанням судового рішення, шляхом зобов'язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення; витребувати у відповідача наступні документи: належним чином засвідчені копії документів про прийняття позивача на військову службу, належним чином засвідчені копії документів щодо призначення позивача на останню займану ним посаду, довідку про виплачені позивачу суми грошового забезпечення в день виключення останнього зі списків особового складу відповідача, довідку про заборгованість відповідача перед позивачем зі всіх видів забезпечення станом на дату виключення останнього зі списків особового складу відповідача; довідку про нараховані та виплачені відповідачем позивачу суми грошового забезпечення, починаючи з дати виключення останнього зі списків особового складу відповідача і до дня видачі довідки, довідку про середньомісячний розмір грошового забезпечення позивача.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 з 24 лютого 2022 року по 27 березня 2023 року проходив військову службу в складі Збройних Сил України. Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 27 березня 2023 року №86 ОСОБА_1 , з 27 березня 2023 року, виключений зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення. Разом з тим, грошове забезпечення позивачу при звільненні виплачене не було. Таким чином, не проведення з вини відповідача розрахунку з позивачем у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати позивачу його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Просить суд задовольнити позовні вимоги. Також вказує на те, що позивачем, в даній справі, було здійснено оплату професійної правничої допомоги адвоката, що, відповідно до ст. 132 КАС України, є судовими витратами, в сумі 1000 грн. 00 коп. Також підлягає сплаті позивачем оплата професійної правничої допомоги адвоката в сумі 4000 грн. 00 коп. Вказані суми просить стягнути з відповідача.
Ухвалою від 01.05.2023 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/2616/23, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні).
Відповідач позов не визнав, 22.05.2023 надав суду відзив в якому посилається на те, що на відміну від спеціального законодавства, КЗпП України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, ст.3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. При цьому, положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримання нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. Отже, за вказаних обставин, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст.117 КЗпП України є безпідставним. А тому позовні вимоги позивача є необґрунтованими, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Станом на час розгляду справи, пояснення щодо заявлених вимог від третьої особи до суду не надходили.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
Згідно наказу командира ВЧ НОМЕР_1 №13 від 13.01.2023 ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та поставлено на продовольче забезпечення з 14 січня 2023 року.
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №20 від 20.01.2023 молодшого сержанта ОСОБА_1 повернуто з розпорядження та призначено на посаду старшого стрільця ІНФОРМАЦІЯ_2 ВЧ НОМЕР_1 .
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №38 від 07.02.2023 ОСОБА_1 знято з усіх видів забезпечення в зв'язку з самовільним залишенням частини: з грошового забезпечення з 06 лютого 2023 року, з продовольчого забезпечення з 08 лютого 2023 року.
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №53 від 22.02.2023 ОСОБА_1 , увільнено від займаної посади та зараховано у розпорядження командира з залишенням у списках підрозділів, у зв'язку з самовільним залишенням частини.
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №70 від 11.03.2023 ОСОБА_1 , який знаходився у розпорядженні командира ВЧ НОМЕР_1 , зараховано на всі види забезпечення в зв'язку з поверненням до частини після самовільного залишення частини. Зараховано на грошове забезпечення з 11 березня 2023 року, на продовольче забезпечення з 12 березня 2023 року.
Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 №86 від 27.03.2023 ОСОБА_1 був виключений із списків особового складу на підставі п. «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II групи.
Відповідно до довідки №1857 від 09.05.2023 про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 27.03.2023 по 09.05.2023, позивачеві при звільненні було нараховано: оклад за військовим званням - 367,42 грн.; посадовий оклад - 1595, 81 грн.; надбавка за особливі умови проходження служби - 1276, 09 грн.; премія - 8186,49 грн.; утримання премії - 8186,49 грн.; компенсація за невикористану відпустку - 18751,77 грн.; одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби - 5522,08 грн. та 10000,94 грн.
Проте, зазначені суми були виплачені не при звільненні, а в наступному місяці, а саме: 10.04.2023 було нараховано - 21991,09 грн; 12.04.2023 було нараховано - 5522,08 грн; 25.04.2023 було нараховано - 10000,94 грн, які після утримання податків та зборів виплачено позивачу у ці дати.
Тобто, остаточний розрахунок з позивачем було здійснено - 25.04.2023.
Вищевказане підтверджується довідкою відповідача №1857 від 09.05.2023.
Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизну та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Відповідно до абз. 3 п. 242 розділу ХІІ Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Про захист заробітної плати №95, ратифікованої Україною 30.06.1991, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з Рішенням Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відповідно до ст.116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
За приписами ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд звертає увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
У справі, яка розглядається, остаточний розрахунок з позивачем було проведено - 25.04.2023, незважаючи на те, що його було звільнено у запас та виключено зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 - 27.03.2023.
Тобто, відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд вважає, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення за період з 28.03.2023 (наступний день після звільнення у запас) по 25.04.2023 (день остаточного розрахунку та виплати грошового забезпечення).
Матеріали справи не містять доказів того, що станом на 27.03.2023 (дату звільнення позивача з військової служби) він не працював, відповідно остаточний розрахунок з позивачем мав відбутися 27.03.2023.
Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.
Як установлено судом, на момент звільнення з військової служби з позивачем не проведено остаточного розрахунку, а саме не виплачено йому 37 514,11 грн (оклад за військовим званням - 367,42 грн., посадовий оклад - 1595,81 грн., надбавка за особливі умови проходження служби - 1276, 09 грн., компенсація за невикористану відпустку - 18751,77 грн., які були виплачені позивачу 10.04.2023; одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби - 5522,08 грн. (виплачена позивачу 12.04.2023) та 10 000,94 грн. (виплачена позивачу 25.04.2023), що підтверджується даними довідки відповідача від 09.05.2023 №1857.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Відтак, з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відтак, суд вважає, що відповідачем вчинено триваюче правопорушення щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з позивачем в частині невиплати належних позивачу сум при звільненні, а тому у позивача наявне право на застосування положень ст. 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Суд зазначає, що період затримки з 28.03.2023 по 25.04.2023 в даному випадку складає 29 календарних днів (21 робочий день).
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 "Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати" (надалі за текстом - Порядок № 100).
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд вважає безпідставним твердження відповідача, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
При цьому суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа №821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України.
Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2021 року у справі №580/278/19 зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплатити розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (Постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
З довідки відповідача від 09.05.2023 №1892 вбачається, що середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становив 357,67 грн.
Отже, виходячи із розрахунку 357,67 грн. х 21 робочій день, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має складати 7 511,07 грн, які належить стягнути з відповідача на користь позивача.
Разом з тим суд зазначає, що відповідачем, хоч і з запізненням, але проведено з позивачем розрахунок при звільненні з військової служби та виплачено грошове забезпечення, в зв'язку з чим вимога ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача виплатити позивачу належні останньому суми грошового забезпечення, задоволенню не підлягає.
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на викладене вище, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення.
Відповідно до ч.1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Конструкція вказаної правової норми свідчить про те, що це є правом суду, а не імперативним обов'язком.
З огляду на обставини справи, суд не вбачає підстав в даному випадку для застосування ст. 382 КАС України.
Крім того, гарантія виконання судового рішення забезпечується також положеннями ст. 14 КАС України, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Позивачем не надано доказів того, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення.
Таким чином, у задоволенні цієї вимоги слід відмовити.
Згідно з ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
В зв'язку з тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, в силу вимог п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання щодо його розподілу судом не вирішувалось.
Також позивачем заявлена вимога про стягнення з відповідача витрати на правничу допомогу в сумі 1000,00 грн. та 4000,00 грн..
З огляду на вказану вимогу суд зазначає, що відповідно до вимог ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Як встановлено з матеріалів справи, на підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем (представником позивача) надано:
1) копію ордеру про надання правничої (правової) допомоги серії АР №1120532 від 10.04.2023;
2) копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю ЗП 003009 від 20.09.2022;
3) копію договору про надання правової допомоги від 10.04.2023 №10/04;
4) копію додаткової угоди від 10.04.2023 №1 до договору про надання правової допомоги від 10.04.2023 №10/04;
5) копію опису робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом від 10.04.2023 на суму 1000,00 грн.;
6) копію опису робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом від 26.04.2023 на суму 4000,00 грн.;
7) копію акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 10.04.2023 на суму 1000,00 грн.;
8) копію акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 26.04.2023 на суму 4000,00 грн.;
9) копію рахунку на оплату від 10.04.2023 на суму 1000,00 грн;
10) копію рахунку на оплату від 26.04.2023 на суму 4000,00 грн;
11) копію платіжного доручення №@2PL510619 від 11.04.2023 на суму 1000,00 грн.
Відповідно до п.4.2 договору про надання правової допомоги від 10.04.2023 №10/04, оплата за даним договором здійснюється не пізніше 3-х робочих днів з моменту підписання між Сторонами акту приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг).
Акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) на суму 4000,00 грн. підписаний сторонами - 26.04.2023, проте позивачем (представником позивача) не надано доказів сплати за даним актом.
З огляду на це суд зазначає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19 (адміністративне провадження №К/9901/27657/20) склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, постановах Верховного Суду: 09 червня 2022 року у справі №120/3521/20-а, від 19 травня 2022 року у справі №440/4186/19, від 10 лютого 2022 року у справі №440/7120/20, від 16 червня 2020 року у справі №640/22250/19, від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18 та інших.
Частиною 5 ст.242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено в рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна та інші проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.
Таким чином, враховуючи те, що суду не надано доказів оплати надання правничої допомоги в сумі 4000,00 грн., а також беручи до уваги правову позицію Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини, й часткове задоволення позовних вимог, у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн слід відмовити.
Отже, підлягає задоволенню тільки вимога позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в розмірі 1000,00 грн.
Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Шиш Антона Борисовича ( АДРЕСА_3 ), до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ), третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 (АДРЕСА_4), про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 28.03.2023 по 25.04.2023 в сумі 7 511,07 грн (сім тисяч п'ятсот одинадцять гривень сім копійок), з утриманням з цієї суми податків та зборів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
У задоволенні вимоги про встановлення судового контролю - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу (правову) допомогу в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень 00 (нуль) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 .
У задоволенні іншої частини вимоги про стягнення витрат на професійну правничу (правову) допомогу - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «28» листопада 2023 року.
Суддя Р.В. Кисіль