Провадження №2/760/1575/23
Справа №760/9917/21
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2023 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі
головуючої судді - Усатової І.А.,
при секретарі - Омелько Г.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації,-, суд -
ВСТАНОВИВ:
Позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації і просила:
-визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 та зняття його з реєстрації за даною адресою.
В обгрунтування своїх вимог позивачка зазначає, що з відповідачем вона перебувала у зареєстрованому шлюбі до 13.11.2015. під час шлюбу ними було придбано квартиру АДРЕСА_2 , в якій вони проживали однією сім'єю разом з сином. Квартира була зареєстрована на відповідача.
Відповідач зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 з 15.03.2002.
Вказує, що 11.11.2015 відповідач подарував їй дану квартиру. Відповідач з липня 2008 року проживає окремо від позивачки та сина. Зв'язку з відповідачем на сьогоднішній день не має.
Зазначає, що факт не проживання відповідача за адресою його реєстрації понад 1 рік - з 05.07.2008 доводится актами від 02.09.2020, 02.12.2020 та від 01.03.2021, складеними за участю сусідів та затвердженими начальником підприємства (будинкоуправління) Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.
З огляду на викладене просить позов задовольнити.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду міста Києва від 05.05.2021 в справі відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками з пропозицією надати відзив на позов.
На день ухвалення рішення відповідач своїм правом не скористався, відзив на позов не подав.
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, особи, які беруть участь у справі, не викликались.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.
Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, ст.ст. 4,5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст.ст. 3, 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Право приватної власності є непорушним.
Стаття 47 Конституції України проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Повага до права людини на житло закріплена у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини та відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантується кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Згідно із ст. 4 ЖК УРСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, зокрема, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування квартири від 11.11.2015 посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва, відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 15.03.2002.
На підтвердження викладених обставин позивачка також надає акти про непроживання особи за місцем реєстрації від 02.09.2020, 02.12.2020, 01.03.2021, складені та підписані мешканцями будинку - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , техніком-доглядачем БУ-1 ОСОБА_6 , затверджені начальником підприємства (будинкоуправління) Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України Н.А. Авдієнко, відповідно до яких ОСОБА_2 не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 05.07.2008.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частинами першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частин 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частинами 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Позивачем надано докази, що містяться в матеріалах справи, тому суд розглядає її за наявними матеріалами.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Позивачка, на підтвердження своїх вимог надала суду копії актів про непроживання особи за місцем реєстрації від 02.09.2020, 02.12.2020, 01.03.2021, складені та підписані мешканцями будинку - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , техніком-доглядачем БУ-1 ОСОБА_6 , затверджені начальником підприємства (будинкоуправління) Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України Н.А. Авдієнко, відповідно до яких ОСОБА_2 не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 05.07.2008.
Суд оцінює такі докази критично, оскільки з них не вбачається, яким чином на момент звернення до суду було встановлено факт не проживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі з 05.07.2008 до звернення позивачки до суду з позовом, а також факт не користування відповідачем квартирою.
Будь-яких інших доказів стосовно не проживання відповідача у спірній квартирі понад один рік позивачкою суду не надано.
Суд вважає, що акти від 02.09.2020, 02.12.2020, 01.03.2021 як єдиний наданий доказ на підтвердження заявлених вимог, не є достатньою та безумовною підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом.
Окрім того, суд звертає увагу, що виходячи зі змісту ст. 405 ЦК України, при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п. 47).
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві».
Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім'ї власника права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.
За вказаних вище обставин, суд вважає, що позивачкою не надано і доказів не проживання відповідача у спірному приміщенні понад один рік без поважних причин.
Крім того, позивачка посилаються в позовній заяві на те, що несе тягар по утриманню вказаної квартири, однак не надає жодного доказу на підтвердження будь-яких витрат щодо сплати житлово-комунальних послуг, коштів на оплату послуг з утримання будинку та прибудинкової території тощо.
Посилання позивачки на те, що вона самостійно утримує спірне житло, оскільки сплачує комунальні послуги, не може слугувати самостійною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Також слід зазначити, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Отже, судом оцінюються доводи щодо співмірності втручання у мирне володіння майном та враховується правовий висновок, викладений у вищезазначеній постанові, відповідно до якого, підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Крім того судом враховано, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 22.07.2020 справа № 279/3572/18, у якій вирішувався спір у подібних правовідносинах.
У разі виникнення спору між власником та членами його сім'ї суд повинен врахувати, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405,406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Отже, з матеріалів справи не вбачається сукупності необхідних за ст. 405 ЦК України підстав для задоволення позову в частині визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки не підтверджено відсутність відповідача понад 1 рік за місцем проживання без поважних причин.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Тобто, за змістом даної норми закону зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Виходячи з того, що даний Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Крім того, відповідно до п. 34 постанови №5 пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Зазначене свідчить, що питання зняття особи з реєстраційного обліку є похідним від вирішення питання про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Виходячи з цього, підстави для задоволення вимог позивачки в цій частині також відсутні.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст. 150Житлового кодексу Української РСР, ст.ст. 15, 16, 317, 319, 328, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-82, 259, 263- 265, 268, 273, 280-284 ЦПК України, суд,-
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням та зняття з реєстрації - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: І.А.Усатова