Справа № 156/1120/23
Провадження № 2-о/156/54/23
Рядок статзвіту 17
УХВАЛА
про залишення заяви без розгляду
21 листопада 2023 року смт Іваничі
Іваничівський районний суд Волинської області в складі:
головуючого-судді Федечко М.О.,
за участю секретаря судового засідання Салатюк Г.В.,
розглянувши заяву ОСОБА_1 , представник заявника - адвокат Васильчук Віктор Григорович, заінтересовані особи: Павлівська сільська рада Володимирського району Волинської області та 6-й ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ 14321661, адреса: вул. Стрілецька, буд. 6, м. Луцьк, 43021) про встановлення факту, що має юридичне значення - факту самостійного виховання та утримання заявником малолітньої доньки,
за участю учасників справи:
заявника ОСОБА_1 ,
представника заявника ОСОБА_2 ,
представника заінтересованої особи ІНФОРМАЦІЯ_2 - Опевалової С.С.,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Васильчука Віктора Григоровича звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення - факту самостійного виховання та утримання заявником малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою суду від 25 жовтня 2023 року прийнято заяву до розгляду та відкрито окреме провадження.
У судове засідання, призначене на 21.11.2023 року представник заінтересованої особи Павлівської сільської ради Володимирського району Волинської області не з'явився. 21.11.2023 року від сільського голови Сапожника А. надійшло клопотання від 21.11.2023 року за вих. № 1978/02.1-05/2-2023 про здійснення судового засідання без участі представника сільської ради.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Враховуючи клопотання сільського голови Павлівської сільської ради Володимирського району Волинської області, суд дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду справи відсутні.
У судовому засіданні заявник ОСОБА_1 пояснив, що у колишньої дружини ОСОБА_4 від попереднього шлюбу є дочка. Старшу доньку ОСОБА_4 любила та вважала своєю, а меншу, їхню спільну доньку не любила та вважала донькою заявника ОСОБА_1 . У 2018 році ОСОБА_4 поїхала за кордон. Згодом повернулася, однак у 2020 році ОСОБА_4 , разом з її дочкою від першого шлюбу, остаточно виїхали за кордон. При цьому ОСОБА_4 сказала заявнику, щоб він займався своєю донькою ( ОСОБА_3 ), а вона буде займатися своєю (дочкою від першого шлюбу). На той момент менша дочка ще не ходила в садочок. З того часу ОСОБА_4 не телефонує, навчанням, станом здоров'я та життям спільної доньки ОСОБА_3 не цікавиться. Йому не відомо де на даний час перебуває ОСОБА_4 . Донька ОСОБА_3 також не цікавиться матір'ю. Факт самостійного виховання та утримання ним дочки встановлювався також працівниками школи, садочка та Павлівської сільської ради.
З ОСОБА_4 заявник розлучився у 2022 році за рішенням Іваничівського районного суду Волинської області. Підставою для звернення з позовом про розірвання шлюбу стали відсутність взаємної любові та наявність різних характерів. Також судом було вирішено дочку ОСОБА_3 залишити проживати з ним.
У 2022 році він вперше з донькою виїхали з України та проживали у Республіці Польща. Працівникам прикордонної служби під час виїзду за кордон він пред'явив: свідоцтво про народження дочки, довідку зі школи, довідку із садочка, довідки Павлівської та Завидівської сільських рад, а також рішення суду про розлучення. Претензій з боку працівників прикордонної служби не було.
Під час проживання у Республіці Польща він працював, а донька протягом року ходила у школу. Навчання дочці давалося добре. Для навчання та розвитку дитині були створені всі необхідні умови. Також, під час перебування за кордоном, він забезпечував доньку всім необхідним. ОСОБА_4 не знала про те, що він з донькою проживають у Республіці Польща, оскільки не телефонувала та не цікавилася життям і здоров'ям дочки. Після закінчення навчального року, у 2023 році йому з донькою довелось повернутися в Україну, оскільки його батьки є особами похилого віку та потребували допомоги по господарству. Літні місяці він з дочкою прожив в Україні.
Згодом ОСОБА_1 знов вирішив виїхати за кордон з метою працевлаштування, а дочці необхідно було повертатися до школи. Під час перетину кордону працівникам прикордонної служби він представив такі ж документи, що й при виїзді у 2022 році. Однак співробітники прикордонної служби відмовили йому у виїзді, мотивуючи недостатністю наданих документів та просили надати рішення суду, що він є батьком опікуном, на підтвердження того, що він самостійно виховує доньку.
Тому, встановлення даного факту йому необхідне для перетину кордону та виїзду за кордон до Республіки Польща, щоб донька змогла навчатися у школі та відвідувати гуртки, оскільки за місцем проживання надати дочці повноцінне навчання та розвиток немає можливості. З позовом про позбавлення батьківських прав матері дитини ОСОБА_4 він не звертався, оскільки при розлученні дитину ОСОБА_3 залишили проживати з ним.
Представник заінтересованої особи 6-й Волинський прикордонний загін Державної прикордонної служби України Опевалова С.С. вимоги заяви не визнала та вказала, що в даному випадку наявні підстави для залишення заяви без розгляду у зв'язку з наявністю спору про право. Метою даної заяви є фактично отримання дозволу особою на перетин державного кордону. Надання дозволу на виїзд за кордон на підставі підтвердних документів безпосередньо в пункті пропуску належить до повноважень Державної прикордонної служби. Коли особа прибуває у пункт пропуску, уповноважені особи перевіряють надані цією особою документи і визначають мету та підстави для перетину кордону. Крім цього у даному випадку фактично зачіпаються права та обов'язки матері стосовно виховання дитини. Сімейне законодавство не передбачає окремого рішення щодо встановлення факту самостійного виховання дитини. Такий факт підтверджується позбавленням батьківських прав одного з батьків, і покладенням всього обсягу прав і обов'язків на другого. Дана заява не пов'язана із виникненням, зміною або припиненням будь-яких цивільних прав, а пов'язана безпосередньо із правомзаявника на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Тому вважає, що наявний спір про право і заперечує проти задоволення заяви.
Представник заявника ОСОБА_2 щодо залишення заяви без розгляду вказав, що беззаперечним є факт, що четвертий рік фактично заявник самостійно виховує та утримує малолітню доньку ОСОБА_3 у зв'язку з виїздом матері ОСОБА_4 за кордон та самоусуненням такої від виховання доньки, що підтверджується відповідними документами: довідками та актами з місця проживання, дитячого садка і школи. Стаття 23 Закону України “Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку” чітко визначає статус особи - чоловіка чи жінки, які самостійно виховують дитину. Такі мають відстрочку від мобілізації та відповідно право на перетин кордону. Саме таким правом заявник скористався при виїзді за кордон вперше, маючи відповідні документи: закордонні паспорти, свідоцтво про народження доньки і рішення Іваничівського районного суду про розірвання шлюбу і залишення проживати доньки разом з батьком. Під час перетину заявником кордону претензій до документів працівники прикордонної служби не мали. Станом на 2022 рік вказаних документів було достатньо для перетину заявником державного кордону на законних підставах. У 2023 році прикордонна служба внесла корективи і для підтвердження факту самостійного виховання і утримання доньки, співробітники вимагали надати рішення суду, що підтверджує сам факт самостійного утримання і виховання дитини. Такого рішення у заявника не було, тому мета і ціль звернення до суду із даною заявою є отримання юридичного підтвердження існування факту самостійного виховання і утримання заявником своєї доньки, оскільки такий факт фактично існує впродовж більше трьох років. Представник заявника вважає, що у даному випадку спору про право немає. Просить задовольнити дану заяву так, як вказані у заяві обставини відповідають дійсності, а наявних у матеріалах справи доказів для задоволення заяви достатньо.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що заява підлягає залишенню без розгляду з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини 2 ст. 293 ЦПК України).
Частинами першою статті 315 ЦПК України визначено перелік фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення, які можуть бути встановлені у судовому порядку. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним.
У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз'яснено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо, зокрема, згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 р. у справі № 320/948/18 зазначено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Отже, визначальною обставиною при розгляді заяви про встановлення юридичного факту у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.
Звертаючись до суду із заявою ОСОБА_1 зазначив, що встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки необхідне для захисту прав та інтересів дитини (здобуття освіти у навчальному закладі Республіки Польща), його прав та інтересів, як батька, що займається самостійно вихованням та утриманням дитини, зокрема реалізації права на виїзд за кордон. З цього приводу суд зауважує, що саме по собі встановлення судом факту виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаних фактів не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього. Заявником не доведено, що факт, про встановлення якого він просить у заяві, має для нього юридичне значення (породжує юридичні наслідки), тобто що від нього залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав.
Зазначені заявником обставини дають суду підстави вважати, що вимога заявника фактично пов'язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в Сімейному кодексі України. Такими до прикладу можуть бути право батьків на визначення місця проживання дитини, а такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом; право матері чи батька на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав у випадку, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.
Позатим, судовий порядок встановлення факту самостійного виховання дитини діючим законодавством не визначений. Порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений відповідним законодавством в позасудовому порядку і доказами, що підтверджують самостійне виховання та утримання батьком дитини віком до 18 років, до прикладу, можуть бути: рішення суду про позбавлення матері батьківських прав, рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком, рішення суду про визнання матері дитини безвісно відсутньою, рішення суду про визначення місця проживання дитини з батьком дитини, рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з батьком, нотаріально посвідчений договір між батьками, яким визначене місце проживання дитини з батьком тощо.
Захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у судовому порядку здійснюється в порядку позовного провадження за правилами цивільного судочинства шляхом подання позовної заяви про позбавлення матері батьківських прав. При цьому, суд зауважує, що рішенням Іваничівського районного суду Волинської області у цивільній справі № 156/197/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, яким малолітню дочку ОСОБА_3 залишено проживати разом із батьком ОСОБА_1 . Таке рішення набрало законної сили 15.07.2022 року.
Представник заявника у судовому засіданні, як на підставу звернення до суду з відповідною заявою посилався на те, що рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої доньки необхідне заявнику для юридичного підтвердження наявного у нього права на перетин кордону, оскільки він фактично самостійно виховує дитину віком до 18 років, та відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» відноситься до категорії осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Щодо цього слід зазначити, що оскільки захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів, то такі можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій чи рішень щодо відмови компетентних органів, а не в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства.
Заразом слід вказати, що віднесення військовозобов'язаних до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, є дискреційними повноваженнями Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а тому суд не може перебирати на себе повноваження інших органів влади, фактично підміняючи їх. Отже, саме ці органи у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану приймають рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особи чоловічої статі, яка супроводжує дитину, що не досягла 16-річного віку, що в подальшому може бути оскаржене в порядку адміністративного судочинства.
Також, із висловленої стороною заявника позиції слідує, що така зводиться й до незгоди із рішенням № 1758 від 16.08.2023 року про відмову ОСОБА_1 у перетині державного кордону України, оскільки заявник вважає, що фактично має право на перетин державного кордону з того часу, як почав самостійно виховувати та утримувати малолітню дитину, а співробітники прикордонного контролю відмовили йому у перетині державного кордону України з підстав відсутності в нього документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, зокрема підтвердження того факту, що заявник є чоловіком, який самостійно виховує дитину віком до 18 років. Тому заявнику необхідне рішення суду з метою юридичного закріплення наявного у нього права на перетин державного кордону України.
Представник 6-го Волинського прикордонного загону Державної прикордонної служби України Опевалова С.С. під час розгляду справи заперечувала щодо задоволення заяви ОСОБА_1 , оскільки наявний спір щодо права у заявника на перетин державного кордону, а вимоги заяви фактично стосуються також прав і обов'язків матері дитини.
Дійсно заявником ОСОБА_1 у заяві не вказано як заінтересовану особу матір малолітньої дочки ОСОБА_3 , хоча заява мотивована самоусуненням її від виховання та утримання спільної малолітньої дочки ОСОБА_3 , а рішення суду за наслідками розгляду поданої заявником заяви може вплинути на закріплені в Сімейному кодексі України права та обов'язки матері.
Окрім того, враховуючи правову мету звернення заявника до суду, яка полягає у вирішенні питання щодо перетину державного кордону, також слід вказати, що такий статус має правове значення виключно у публічно-правових відносинах. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства. У справі № 290/289/22-ц (постанова від 22.03.2023) Верховний Суд, врахувавши визначені законом завдання цивільного судочинства, визнав недопустимим ініціювання судового провадження у порядку цивільного судочинства з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у провадженні у порядку адміністративного судочинства, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, належним та допустимим. Тому, з врахуванням викладеного суд дійшов висновку, що в даному випадку має місце спір про право заявника на відстрочку від призову під час мобілізації, передбаченого ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків повинна включати вимоги одного з батьків до іншого, що, відповідно до вказаного, передбачає наявність спору про право. У зв'язку із вказаним, а також враховуючи позицію представника заінтересованої особи 6-й Волинський прикордонний загін Державної прикордонної служби України Опевалової С.С., яка вимоги заяви заперечила, просила заяву ОСОБА_1 залишити без розгляду у зв'язку із наявністю спору про право, суд виснував, що заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення слід залишити без розгляду.
Відповідно до ч. 6 ст. 294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Керуючись ст.ст. 293, 294, 260, 261, 354 ЦПК України, суд -
ПОСТАНОВИВ:
Заяву ОСОБА_1 , представник заявника - адвокат Васильчук Віктор Григорович, заінтересовані особи: Павлівська сільська рада Володимирського району Волинської області та 6-й ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ 14321661, адреса: вул. Стрілецька, буд. 6, м. Луцьк, 43021) про встановлення факту, що має юридичне значення - факту самостійного виховання та утримання заявником малолітньої доньки - залишити без розгляду.
Роз'яснити заявнику право вирішити спір шляхом подачі позову на загальних підставах.
Апеляційна скарга подається на ухвалу суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення до Волинського апеляційного суду. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Веб-адреса цього документу у Єдиному державному реєстрі судових рішень http://reyestr.court.gov.ua/ з посиланням на номер справи.
Повний текст ухвали складено 23 листопада 2023 року.
Суддя М. О. Федечко